«Не здатися вдруге»: 100 віршів у полоні та нове життя бійця ТРО з Маріуполя після обміну

Євген Юрочкін був обміняний 5 лютого 2026 року. У полон він потрапив 17 квітня 2022 року під час боїв за Маріуполь у Лівобережному районі. 3 роки та 8 місяців неволі у ворожих таборах та колоніях. Звільнений з полону захисник каже, що зараз він починає все з чистого аркуша, але з незламною вірою в майбутнє та новою жагою до життя.

Євген спокійно сприймає свій унікальний, хоч і болючий досвід. Майже на 4 роки чоловік був відірваний від коханої дружини та трьох дітей. Він вижив у Маріуполі та переніс усі муки полону. Та сьогодні хоче говорити не про минуле, а про сьогодення і плани на життя. Своїми прагненнями та мріями ветеран поділився з «Новинами Донбасу».

Ситуація на даний момент

Нині Євген Юрочкін перебуває на реабілітації у Вінницькій області вже третій тиждень. Попереду — довгий шлях до повного фізичного та психологічного відновлення, але перші кроки вже зроблено.

Євген Юрочкін. Фото з особистого архіву

«На даний момент я відчуваю жагу до життя. Все практично розпочинаю спочатку. У полоні останнім часом думав, що життя втратило сенс. Просто очікував фіналу — чи то буде смерть, чи позитивний результат. Відчував розчарування у всьому та в усіх», — говорить Євген.

Тепер, знову опинившись на вільній землі, він відчуває натхнення та наповненість кожним моментом.

«Я отримую задоволення від дрібниць: від цукерки, від повітря, від спілкування з адекватними людьми. Все сповнює емоціями», — каже ветеран.

Свій вільний час чоловік проводить у тренажерному залі — саме там він відчуває себе у рідній стихії. М’язи наповнюються силою, а характер стає сталевим, як залізо, з яким він працює.

Сім'я на першому місці

Попри нові плани, у центрі його думок — родина. Євген добре пам’ятає, як прощався з близькими 26 лютого 2022 року.

«Дружина Ліда запитала мене: “Ти повернешся?”. Я відповів: “Не знаю. Я все ж таки йду на війну”», — говорить він.

Євген Юрочкін із сім'єю у Маріуполі до початку повномасштабної війни. Фото з особистого архіву

Звістка про те, що розпочалося повномасштабне вторгнення, застала маріупольця у поїзді. На той час Євген працював інструктором в маріупольській секції з альпінізму “Скіфи”. Саме в той час він повів на Говерлу групу дітей та підлітків. Втомлені та задоволені вони їхали додому…

Діставшись до Маріуполя та вирішивши поточні питання з роботою, Євген приєднався до Територіальної оборони міста.

Розлука з родиною, зізнається чоловік, стала одним із найважчих випробувань у полоні. Він безмежно скучив за дружиною та дітьми й нині має єдину мету — надолужити час, проведений без рідних.

«Також у планах — відновити себе фізично та знайти себе у допомозі іншим. У полоні вороги намагалися знищити мою національну свідомість. Але я став патріотом ще більше. Зараз хочу знайти такий напрямок, щоб бути корисним своїй нації», — каже Євген.

Нині він отримує чимало пропозицій від військових структур та волонтерських об’єднань. Остаточного рішення — чи продовжити службу, чи повернутися до цивільного життя — поки що немає. Проте чоловік запевняє: у будь-якому разі це буде діяльність, пов’язана з допомогою тими, хто дотичний до фронту.

Типовий день реінтегранта

Попри зовнішню свободу, період реінтеграції не можна назвати легким. Лише на перший погляд здається, що звільнені з полону мають багато часу на відпочинок. Насправді навіть перші тижні наповнені завданнями та викликами.

«У мене дуже насичена програма. Спочатку зранку медичні процедури. Потім спілкування з різноманітними структурами на кшталт ООН, де я даю свідчення проти російських катів та ділюся своїм досвідом виживання. Потім іду на фототеку, де в присутності співробітників СБУ треба впізнавати тих, хто перебуває у полоні. Обов’язкове тренування кожного дня, а ввечері — дзвінки рідним. Багато хто за мною скучив, і треба всім подзвонити чи відписати», — посміхається Євген.

Євген Юрочкін. Фото з особистого архіву

Такий ритм вимагає витривалості. Євген зізнається, що досі має проблеми із засинанням.

«До війни я вів максимально здоровий спосіб життя. Не вживав алкоголь та не палив. У полоні зрозумів, наскільки це важливо. Це допомогло повернутися більш цілісним та збереженим», — говорить чоловік.

Євген Юрочкін. Фото з особистого архіву

Водночас військові травми, такі як розрив барабанної перетинки, та хвороби, здобуті у полоні, дають про себе знати. Тому після першого місяця на Вінниччині Євген планує продовжити лікування, а відпустку провести в колі сім’ї.

Поезія як лікування

Ще одним джерелом внутрішньої опори стала поезія. До полону Євген не надавав особливого значення своєму поетичному хисту. Але в умовах примусової ізоляції саме творчість допомогла втримати розум і рівновагу.

«У Донецькому СІЗО один хлопець розповів мені історію, як мати дала йому оберіг, зроблений із трави цмин пісковий, або, як у нас кажуть, “безсмертник”. Коли він потрапив у полон — окупанти забрали оберіг та знищили його. Це мене вразило. Так народився перший вірш», — пригадує Євген.

Поки люди навколо сходили з розуму, впадали у відчай, коли їм інкримінували статті з 25 роками неволі, боєць ТРО створював рими. Так з’явився вірш «Маріуполь» — про оборону міста, та «Зоопарк» — про життя на окупованих територіях.

«У камері шматком кахелю я писав закінчення рим. Пізніше, у Горлівському та Торезькому таборі, писав вірші, які диктувало життя навколо та які допомагали абстрагуватися від сірої реальності. Частина з них гумористична, частина — серйозна», — говорить Євген.

Загалом за час полону він написав більше ніж 100 творів. Нині повністю може згадати лише половину, однак упевнений, що з часом відтворить строфу за строфою всі свої вірші. Він уже побував на студії аудіозапису та записав деякі твори, сподіваючись покласти їх на музику.

Не здатися вдруге

Час від часу Євген подумки повертається в день свого полону — і водночас намагається чесно відповісти собі, як жити далі.

«На нашу долю випали неймовірні випробування. Але для себе я вирішив так: “Не здатися вдруге”. Тобто не втратити себе на волі, не зламатися. Не зійти зі свого шляху. Знайти себе в цьому житті знову. Хтось після полону буде пити, хтось гуляти та руйнувати відносини з близькими — але це неправильно. Ми повинні бути сильною нацією в цей важкий період», — говорить Євген.

Побажання тим, хто чекає на рідних з полону

Окремо він говорить про тих, хто досі чекає своїх близьких. Для Євгена стало болісним відкриттям, що багатьох із його побратимів не дочекалися дружини, рідні або забули друзі. Проте він переконаний: по-справжньому вірні та люблячі люди чекатимуть стільки, скільки потрібно.

«Головне — вірити, сподіватися та чекати. Людям, у яких у полоні близькі, треба навчитися це робити. Не втрачати надію кожного дня. Я не знаю, як красиво про це сказати, але в книзі “Граф Монте-Крісто” Олександра Дюма є така сильна фраза: “У світі немає ні щастя, ні нещастя — є лише порівняння одного стану з іншим. Лише той, хто пізнав глибину відчаю, може відчути повноту щастя. Треба було бажати смерті, щоб зрозуміти, як добре жити. Уся людська мудрість у двох словах: чекати і сподіватися”», — впевнений Євген.