Після ОПЗЖ: як «колишні» проросійські політики готуються до нового виборчого циклу в Україні

Уявіть собі кухню в орендованій квартирі у Дніпрі, де живе родина переселенців з Бахмута. Або напівзруйновану, але живу багатоповерхівку у Костянтинівці. Там сидить людина, яка все життя голосувала за «стабільність», «міцних господарників» і зрозумілу дружбу з сусідом. Сьогодні її дім зруйнував саме той сусід.

Але де ті, за кого вона голосувала? Хтось, як мери прифронтових міст, залишився і адаптувався до реалій війни. Хтось — затаївся. А хтось — втік. Ця людина розгублена. Її звична політична картина світу розбита російськими КАБами. І саме за голос цієї людини — розчарованої, втомленої, але все ще чисельної — ось-ось розпочнеться найцинічніша битва.

Саме в цю прірву між очікуваннями та реальністю можуть повернутися ті, кого історія, здавалося б, вивела за дужки. Та чи є майбутнє у тих, кого ми звикли називати «проросійськими силами», і чи не замінять їх нові, ще більш гнучкі гравці?

Парадокс рейтингу: 61% довіри на тлі втоми

Погляньмо на цифри КМІС за січень 2026 року. Пряма довіра до Володимира Зеленського — 61%. На перший погляд, для шостого року каденції та четвертого року виснажливої війни це феноменальний показник. Але чи відображає він реальність на 100%? Високий рейтинг президента сьогодні — це часто не про «захоплення», а про «безальтернативність» в умовах воєнного стану. Люди можуть бути незадоволені корупційними скандалами, кадровими чистками чи проблемами в енергетиці, але спрацьовує психологічний запобіжник: суспільство боїться міняти водія, поки машина мчить над прірвою.

Проте, коли соціологи застосовують метод «задуманого знайомого», цифра знижується до 53%. А за даними Info Sapiens (грудень 2025), 49% громадян вважають, що країна рухається у неправильному напрямку.

Саме в цю нішу — між публічною лояльністю і кухонним розчаруванням — намагатимуться пролізти «колишні».

Еволюція видів та пастка минулого

Сьогодні ми спостерігаємо класичну політичну мімікрію. Еліти індустріальних регіонів демонструють кілька стратегій виживання.

Стратегія «Фортеця» (Кейс Олександра Вілкула)

Колишній віцепрем'єр часів Януковича зробив ставку, яка здавалася неможливою для його електорального бекграунду. З перших днів вторгнення він став більшим «націоналістом свого міста», ніж багато хто у Львові. Варто зазначити, що Кривий Ріг — це географічний центр України, але ментально він завжди був близький до індустріального півдня та сходу. Його риторика «Кривбас — це Україна» була підкріплена бетоном, теробороною і жорсткою мовою. Вілкул перестав бути «чужим» для патріотичного центру і став ефективним менеджером воєнного часу. Він не змінив суть, але ідеально змінив форму.

Фото: kremlin.ru / Wikimedia Commons / CC BY 4.0

Стратегія «Крок вперед, два назад» (Кейс Юрія Бойка)

Лідер, чиє прізвище роками асоціювалося з газовими домовленостями, обрав тактику обережного реваншу. Його рейтинги коливаються в межах статистичної похибки (1,4% за даними Info Sapiens), але він досі у грі. Бойко  тестує червоні лінії.

Яскравий приклад — його активність у грудні 2024 року. У своєму TikTok він спробував розіграти карту «утисків канонічної церкви» та «мовного питання». Реакція була миттєвою: суспільне обурення та виклик до СБУ. Після цього Бойко записав відео з вибаченнями, де назвав Путіна воєнним злочинцем.

Це доводить: «стара гвардія» не сидить склавши руки. Вони перевіряють, чи готове суспільство знову ковтати наративи про «примирення» та «захист прав вірян». Тема тарифів та соціальних виплат стане новим «мовним питанням». Але й старе мовне питання нікуди не зникне — його просто загорнуть в обгортку «європейських прав людини» та «захисту нацменшин».

Стратегія «Політичний гротеск» (Кейс Михайла Добкіна)

Окремо варто згадати тих, чия мімікрія виглядає відверто гротескно. Михайло Добкін, який метається від образу диякона УПЦ МП до спроб одягнути військову форму, ілюструє повну дезорієнтацію частини колишніх еліт. Вони втратили російського куратора, але так і не знайшли українського виборця.

Нова загроза: хто дихає у спину «колишнім»?

Святе місце порожнім не буває. Електорат півдня та сходу, розчарований у Бойку і Медведчуку, може не піти до націонал-демократів. Цю нішу ризикують зайняти нові популістичні проєкти.

Експерти попереджають про можливість появи умовних «партій миру 2.0». Зокрема, журналіст та політичний оглядач Богдан Амосов зазначає, що інформаційні кампанії окремих медійних політичних акторів можуть бути свідомою підготовкою до створення нового політичного проєкту. Головна мета таких дій — підібрати аудиторію, яка раніше голосувала за ОПЗЖ, Партію регіонів чи проєкти на зразок «Партії Шарія».

Ці нові лідери можуть зіграти на полі тотальної недовіри, поширюючи поразницькі настрої та нав'язуючи суспільству комплекс меншовартості. Їхній електорат — це частина молоді та середнього класу півдня і сходу, які налаштовані критично до державної бюрократії, відчувають себе чужими в нинішньому політичному порядку денному і шукають «альтернативну» правду. Вони не проти Європи, але вони проти «системи», і саме на цьому скепсисі гратимуть нові популісти.

Мільйони голосів у «сірій зоні»: як проголосують ВПО?

Структури на кшталт ОПЗЖ чи «Партії регіонів» юридично заборонені або проходять ребрендинг. Жоден притомний політик не піде на вибори під прапором, що асоціюється з агресором. Ми побачимо парад нових вивісок: «Платформа Відбудови», «Індустріальний Союз», «Порядок і Розвиток».

Але головний виклик для «нових старих» — це не зміна іміджу, а втрата монополії на територію, на якій можна збудувати одну велику партію. Електорального поля сходу  та півдня як єдиного організму більше не існує. За офіційними даними, в Україні наразі зареєстровано майже 4,6 млн внутрішньо переміщених громадян, з яких близько 3,8 млн — повнолітні. Демографія країни змінилася незворотно.

Аналітик Громадянської мережі «ОПОРА» Дмитро Баштовий у своєму дослідженні вказує на критичні ризики, які можуть зіграти на руку маніпуляторам:

Логістичний колапс. Міграція непередбачувана. Населення Києва, ймовірно, зросло на 800 тисяч, а Харкова скоротилося. Це означає, що на дільницях у безпечних регіонах можуть утворитись гігантські черги. Втомлений переселенець може просто не дійти виборчої скриньки.

Пастка «виборчих гетто». Експерти обговорюють створення додаткових дільниць у місцях компактного проживання ВПО (гуртожитки, модульні містечка). Це звучить гуманно, але містить у собі ризик адміністративного тиску. У таких закритих екосистемах «господарникам» найлегше працювати з уразливими людьми, які залежать від гуманітарної допомоги.

Битва за процедуру. Щоб проголосувати, ВПО, ймовірно, доведеться міняти виборчу адресу. Але якщо процес буде складним, чи навпаки — надто цифровим та неконтрольованим, це відкриває простір для мільйонів «мертвих душ» та фальсифікацій. Тут постає питання легітимності будь-яких процесів. Як зазначає народний депутат та голова підкомітету ВР з питань адмінустрою Віталій Безгін, спроби провести голосування сумнівними методами можуть дорого обійтися державі.

«Якщо ми когось обираємо таким чином (онлайн чи поштою — ред.), то отримуємо ризики неприйняття суспільством потенційних переможців, а це вже проблеми з легітимністю нової чи переобраної влади після війни. Це великі ризики для самої держави», — наголосив Безгін під час обговорення виборчих перспектив.

Але для «старої гвардії» сходу це не може бути проблемою. Низька легітимність може стати інструментом політичного торгу. Логіка проста: якщо процедура виборів викликає сумніви, це дає можливість заперечувати результати або вимагати поступок в обмін на стабільність у регіоні.

Фото: Courtesy Photo / Взято із сайту Радіо Свобода (www.radiosvoboda.org)

Ще один, не менш критичний фронт — закордонний виборчий округ. Мільйони громадян, які виїхали з окупованих територій сходу та півдня до ЄС, фактично випали з українського політичного поля. Хто працює з ними? Поки українська держава не має ресурсів для якісної комунікації та організації голосування за кордоном, цю порожнечу заповнюють російська пропаганда в TikTok і Telegram. «Колишні» можуть спробувати купити лояльність біженців обіцянками «швидкого миру, щоб ви могли повернутися додому», граючи на ностальгії та труднощах інтеграції.

Додатковий ризик — хаос у правилах. Правозахисниця Альона Луньова, директорка з адвокації Центру прав людини ZMINA, попереджає про небезпеку невизначеності:

«Невизначеність дати, на яку ми застосовуємо список окупованих територій, призводить до того, що люди просто не розуміють, що рішення стосується саме їх. Важливо завчасно розробити й оприлюднити правила голосування, щоб люди, які захочуть і зможуть виїхати з окупованих територій — змогли це зробити», — підкреслює Луньова.

Якщо правила будуть розмитими, «колишні» можуть використати цей хаос для мобілізації свого, «підготовленого» електорату.

Кінець епохи моноліту

Чи є майбутнє у проросійських сил? У тому вигляді, як ми їх знали до 2022 року, — малоймовірно. В Україні 2026 року немає місця для сентиментів до Москви. Але чи є майбутнє у політиків, які були проросійськими? Так, і воно цілком реальне. Загроза не в тому, що вони піднімуть чужий прапор. Ризик полягає в тому, що вони можуть перетворитися на регіональні клани, які шантажуватимуть центр, спекулюючи на темах відбудови та «особливих потреб» постраждалих територій.

На майбутніх виборах має шанси перемогти не той, хто красивіше згадає про «спільне минуле». Переможе той, хто зможе запропонувати виборцю зі сходу (де б він зараз не жив) не просто ностальгію, а конкретний план виживання. І старі еліти, маючи величезний фінансовий ресурс, накопичений за десятиліття, вже активно працюють під цей запит.

Та питання залишається відкритим: чи зможе виборець, який втратив все, розгледіти під новою вивіскою старі методи? Чи, можливо, бажання тиші та стабільності виявиться сильнішим за пам'ять про те, хто саме відчинив двері війні? Мир, куплений ціною суверенітету, ніколи не буває тривалим. І ті, чия політика роками асоціювалася з дрейфом у бік РФ, навряд чи зможуть стати тими, хто по-справжньому завершить цю війну.