Від обстрілів до мольбертів: як художниця з Маріуполя відродила школу Куїнджі у Львові

Оксана Гнатишин народилась не у Львові і не в Маріуполі, але саме з цими містами пов'язане все її життя. Знайшовши у Львові прихисток від жахів повномасштабної війни, вона намагається лікувати себе та інших творчістю і понад всі обставини й прогнози вперто вірить у повернення в український Маріуполь: «В цьому світі все відбувається по нашій вірі і думкам. Тому я всім кажу: «Вірте! Будь ласка, вірте, не опускайте руки! Скільки б погане не тривало, справедливість має перемогти!».

На своїй сторінці у Facebook художниця написала:

«Трансформація усюди, в нас і навколо нас, ми вже інші, але не усвідомлюємо цього. Ми у постійному стресі, але кожен з нас потрібен один одному. Саме тому щосуботи я підтримую маріупольців на заняттях з арт-релаксу, де ми разом малюємо чудові картини і це надає нам сили жити далі».

Дитиною лікувалася морем та красою

Вона народилася в російському Нижньому Тагілі, бо саме на Урал колись були евакуйовані батьки її мами. Тож, переїзд в Маріуполь це було скоріше поверненням до міста родини, а каталізатором до цього стало слабке здоров'я маленької Оксани, яка хворіла на бронхіт. Лікарі «прописали» дівчинці морське повітря, а його на Азовському узбережжі було вдосталь. Пані Оксана з посмішкою розповідає, як її зовсім маленьку мама щодня водила на прогулянку до моря, як вони годували на пірсі чайок, збирали мушлі, дивилися «з відкритим ротом», як відбувається швартування великих і маленьких суден.

Ще декілька спогадів її ніжних років мають пряме відношення до мистецтва. Перший — це вікна дитячої художньої школи, на які Оксана малою задивлялася щоразу, коли разом з мамою прямувала з дитсадка до магазину.  За тими вікнами був недосяжний казковий світ, в якому мешкали хлопчики і дівчатка з пензликами в руках. Другий спогад — чудова мозаїка в гастрономі «Київ», від зображеної на ньому «жінки з квіточками» дівчинка очей не могла відвести. А ставши дорослою, узнала, що її причарувало мозаїчне панно художниці-шістдесятниці Алли Горської «Квітуча Україна», до речі, зараз воно знищене російськими окупантами.

Навчаючись в школі, Оксана не любила цифри, проте захоплювалась малюванням. А ще дізналась, що має можливість вступити в ту художню школу, вікна якої їй запам'ятались з малечку. Склала іспити і втілила свою мрію стати однією з тих, хто тримає в руках пензлика.

«Запам'ятався випадок у звичайній школі, коли всьому класу через невдало написану контрольну потрібно було перездавати хімію. І в цей же час мені потрібно було йти до художньої школи. Вчителька каже: «Вибирай, що для тебе важливіше». Зараз ця вчителька, напевно, мене вже не пам'ятає, але, знаю, захоплюється моїми картинами».

«Я не квапилась вибирати професію»

Визначитися з майбутньою професією та з тим, де отримувати вищу освіту, Оксана змогла лише в 21 рік, коли вийшла заміж за львів'янина Володимира й переїхала до його міста. Саме чоловік їй запропонував вступити до Львівської національної академії мистецтв. Оксана обрала факультет дизайну, щоб навчатися проектуванню інтер'єрів та дизайну середовища.

«На підготовку до екзаменів залишався місяць, а іспити тоді були серйозні: ми малювали з натури людину, що сидить. Це було складно, але я впоралась. Навчатися мені було надзвичайно цікаво, моя спеціальність у собі охоплювала стільки всього: скульптуру, архітектуру, декоративне оздоблення, мозаїки… Після закінчення навчання я працювала дизайнером-проектувальником меблів. А коли разом з чоловіком повернулася в Маріуполь,  знайшла роботу дизайнера інтер'єрів».

З часом через напружену роботу за комп'ютером у Оксани став падати зір і вона звільнилася. Саме тоді й згадала, що є не тільки дизайнером, а й художницею. Стала багато малювати, вдосконалюватись у різних жанрах. Потужний імпульс для творчості отримала, коли в якості кураторки повезла юних художників до Іспанії. Враження та емоції учасників  цієї поїздки вилилися в яскраву виставку «Імпресія», яка відбулася в Маріупольському центрі сучасного мистецтва та культури імені Куїнджі. 

Цей період життя став для Оксани Гнатишин дуже вдалим. Наочне знайомство з плодами творчості геніальних іспанських митців надихнули на власний розвиток. Експериментуючи з жанрами, техніками та матеріалами художниця відійшла від властивого їй реалізму і стала працювати в стилях сучасного авангардизму та імпресіонізму. Коли вона стала в Маріуполі виставляти свої роботи, повз них неможливо було пройти, щоб не затриматися і не спробувати розшифрувати філософське постання молодої мисткині.

«Маріупольські художники звернули на мене увагу десь з 2014 року. Поступово я зайшла в їх тусовку, дізналася, що існує Маріупольська організація Національної спілки художників України і що можна брати участь в її виставках, а також стати членом НСХУ». 

Забігаючи наперед хочу відзначити, що з цього періоду художній шлях Оксани Гнатишин став стрімко підніматися вгору. Ще кілька років тому вона була майже невідомою художницею, а вже до 2020-го року її картини експонувалися в Литві, Латвії, Іспанії, Франції та Греції. В цей же період художниця стала частиною активної громадської діяльності Маріуполя, який бурхливо розвивався.

До рідної школи в якості директорки

Якось спілкуючись зі своїми колегами-художниками Оксана почула від одного з “патріархів” думку про те, що для розвитку образотворчого потенціалу Маріуполя місту вкрай потрібне училище, а краще виш відповідного профілю, бо одних тільки дитячих шкіл для цього недостатньо. Маючи досвід навчання та життя у Львові Оксана цю думку повністю розділяла. Тож, беручи участь в засіданні якоїсь ініціативної групи активних громадян, вона озвучила цю ідею, щоб зрозуміти, які є аспекти та шляхи для втілення.

А щоб привернути до неї увагу та нагадати місту, що воно є не тільки промисловим центром, а й колискою великого пейзажиста Архипа Куїнджі, Оксана Гнатишин організувала акцію в дитячій художній школі його імені. Разом з художником Вадимом Лановим в рамках проєкту «Малюємо заради миру» був відремонтований і розписаний тематичними «медальйонами» фасад школи. 

З часом ідеєю створення в Маріуполі нового художнього навчального закладу зацікавилася міська влада, деякі впливові люди. Пошук «батьківського» вишу відбувався непросто, створити свій філіал в прифронтовому місті погодилась лише Київська національна академія образотворчого мистецтва і архітектури.

Оксана Гнатишин деякий час пропрацювала в філіалі викладачкою на підготовчому факультеті, а потім знову відправилася у вільне творче плавання. Але тривало воно недовго, бо міська влада запропонувала їй очолити дитячу художню школу, ту саму, у вікна якої вона, зачарована, заглядала маленькою. Для Оксани прийняти таку пропозицію було і радістю, і великою відповідальністю, бо вона мала прийти в якості керівниці в свою альма-матер, де зробила перші кроки в напрямку свого майбутнього. 

Призначення відбулося в 2020 році, коли в Україні стала поширюватись епідемія Ковіду. Тож, безхмарним Оксанине директорство не назвеш. Перш за все, треба було організувати проведення занять дистанційно, тоді ця практика була ще не дуже поширеною. Деякі літні педагоги  звільнилися, бо не змогли працювати в незвичайних умовах, на їх місце прийшли молоді. Разом з директоркою вони мріяли про осучаснення школи, про створення класу комп'ютерного дизайну — навіть планувалась закупівля відповідного обладнання, але почалося повномасштабне вторгнення, однією з перших жертв якого став Маріуполь.

«Останні до України кілометри ми плакали»

«Вночі з 23-го на 24-е лютого мені наснилася моя померла мама, вона кричала мені: «Оксано, Оксано!». Я прокидаюся і чую: «Бум! Бум!». В голові промайнула думка: почалося! Дивлюся в телефон — по всій країні бомбардування та обстріли... Коли через деякий час Маріуполь опинився в інформаційному вакуумі, залишалось тільки прислухатися до своєї інтуїції, щоб вирішити, куди тікати і що робити».

Оксана з чоловіком Сергієм та донькою Златою мешкали на західній околиці міста, на першому поверсі багатоповерхівки. Тож до підвалу спустилися тільки один раз, 9 березня, коли російські літаки розбомбили 3-й пологовий будинок.

«Всі ночі ми були вдома, спали утрьох на дивані, а ще собака, кішка — всі разом, ховалися під купу ковдр, грілися, бо було дуже холодно».

З 18 березня озброєні окупанти почали ходити по квартирах, все оглядали та обшукували. Якщо в якихось оселях двері не відкривали, вони вибивали їх кувалдами. Далі становилось все жахливіше, тож наступного дня, швидко зібравшись, Оксана з сім'єю рушила з міста. В машину поклали тільки найнеобхідніше — документи та деякі речі, і чи не першими зайняли своє місце етюдник з фарбами.

«На переляку і на швидкості ми пролетіли той шлях, де назустріч їхали військові машини з зетками. В селі Нововасилівка під Бердянськом залишилися на тиждень — шукали бензин і приходили до тями. Виявилось, що в машині пошкоджений бензонасос, тому далі ми їхали автобусом у великій колоні. Це був день, коли в Бердянському порту вперше підірвали військовий корабель і росіяни були дуже розлючені, тож чіплялись і прискіпливо всіх перевіряли. Вимусили зупинитися на ніч перед Василівкою. Я зовсім не спала, тільки вранці вдалося трохи відключитись, як через декілька хвилин почула крики. Спросоння злякалася, думала зараз нас розстрілюватимуть. А виявилося це нам кричали: «По автобусах!». Долаючи останні кілометри до вільної України, ми плакали і бачили у вікно, як нам на прощання махали руками місцеві волонтери. Це було 24 березня».

«Сумую за містом і чую крики чайок»

За родиною Оксани в Запоріжжя приїхала подруга на джипі, куди вмістилися всі — і люди, і тварини. Вже була комендантська година, але вони вирушили в дорогу. Коли їх зупинили на українському блокпості, водій пояснив, що везе людей з Маріуполя. У відповідь військові строго спитали: «За скільки ти здаєш їм квартиру?». Але за житло ніхто з тих маріупольців грошей не вимагав. Їм пощастило, всюди зустрічались дуже хороші люди. Коли приїхали до Львова, безкоштовно пожити в своїй квартирі Оксані запропонувала колишня викладачка з академії мистецтв, потім житло надали дальні родичі.

Щоб ментально вилікуватись від всього, що трапилось за пекельний місяць війни, потрібно було зосередитись на тому, що гріє душу. Для Оксани це була природа. Вона ходила знайомими вулицями та парками і почувала, як серце починає відтаювати. Хоча ще дуже сумувала за Маріуполем і в галасливому щебетанні місцевих птахів чула іноді крики чайок.

А за пів року у Львові відкрився центр підтримки переселенців «ЯМаріуполь», де художниці запропонували посаду кураторки з культури. Незабаром було й відновлено роботу Маріупольської дитячої художньої школи імені Куїнджі. Під керівництвом Оксани Гнатишин вона працювала у Львові і ще в декількох містах, де на той час були її педагоги — в Києві, Дніпрі, Одесі, Кропивницькому. 

На початку майстриня пропонувала дітям малювати Маріуполь і спогади про те, що довелося там пережити — було бажання за допомогою дитячих робіт розповісти світу про долю і страждання міста. Але батьки учнів були проти, бо для юних митців то були болісні спогади. Тому на заняттях зверталися до інших тем — архітектура, природа, мрії.

Влітку 2022 року школа діяла в місцевому Органному залі і для учнів це була чудова арт-терапія —  образотворче мистецтво під звуки класичної музики, яка звучала під час репетицій. Потім Оксана доклала певних зусиль, щоб на базі міського Палацу культури імені Гната Хоткевича для занять виділили окрему кімнату. Туди вона перевезла мольберти, які для маріупольців закупила Національна спілка художників України, а вслід ще й гіпсові бюсти та стільці.

До речи, з НСХУ, і зокрема з її керівником львів'янином Костянтином Чернявським у Оксани Гнатишин зав'язалася плідна співпраця. Влітку вони навіть планують провести Міжнародний меморіал імені Архипа Куїнджі, який до того був традиційним заходом в Маріуполі. Таким чином, зберегти не тільки традицію, а й ім'я всесвітньо визнаного майстра світла в сучасному українському наративі. 

Всупереч війні, дитяча художня школа його імені живе й розвивається, про це свідчать виставки, на яких представлені роботи її учнів. Так з початку повномасштабної війни відбулося вже сім таких виставок: перша — в 2022 році в Органному залі Львова — «Нащадки спадщини Куїнджі», сьома під назвою «Мрія» — в київській кав'ярні DOMA за запрошенням відомого маріупольського журналіста (нині — підприємця) Геннадія Стамбули.

«Мій рідний Маріуполь дочекайся нас! Три роки ти мені снишся!»

Треба зазначити, що Оксана Гнатишин навчає не тільки дітей, а й дорослих маріупольців, серед яких переважно люди старшого віку, які до художньої творчості ніколи не мали відношення. Одні працювали на промислових підприємствах, інші займалися підприємництвом. А зараз вони охоче навчаються нового, відновлюючи жагу до життя за допомогою арт-терапії. Іноді з Оксаною відвідують художні експозиції, яких так багато у Львові, іноді найкращі з їх власних робіт експонуються спільно з картинами учнів художньої школи. 

«Одного разу ми навіть ходили на пленер до Високого Замку. Робили олівцями замальовки, у декого досить добре виходить малювати з натури. А взагалі зображують хто що хоче — ангелів, птахів, квіти, архітектуру Львова».

На щастя, і сама художниця вже знайшла внутрішні ресурси для написання нових картин. Налаштуватись на творчість було непросто, бо кожен день збивав подих сумними новинами:

«Я тільки знов почала малювати, як телефонує подруга з Авдіївки, каже, що з містом все дуже погано. Ледве себе заспокоїла: все буде добре. Ну повинно ж статися якесь диво, яке ніхто не очікує, але всі на нього сподіваються!».

Останнім творчим надбанням в Маріуполі для Оксани стали дві невеличкі графічні роботи, які вона зробила під обстрілами. Вже у Львові по одній з них художниця написала картину «10 березня 2022-го у Маріуполі».

«Це саме той день, коли я малювала те, що відчувала: руйнуються будинки, плаче дитина, жах і біль».

А першою картиною у Львові на щирий подив самої художниці стали неочікувано позитивні «Кульбаби», які зразу ж знайшли нову власницю. Зараз Оксана працює пензликом більш активно і навіть збирається в цьому році презентувати авторську виставку із своїх нових робіт, бо всі старі залишилися в Маріуполі разом з частиною її душі.

«Там лишилось усе моє життя: друзі, які не можуть виїхати, бо діти в полоні, мої померлі батьки, брат, дід з бабусею, родина Пехотських, яка пережила у 1930-х роках під Миколаєвом голодомор, діду, який воював з німцями та прийшов поранений з війни і навіть орден мав, але ніколи мені про неї не розказував. Так і мені зараз не хочеться згадувати тих деталей, але я не забуду їх ніколи... Мій рідний Маріуполь дочекайся нас! Три роки ти мені снишся!».

Художниця Оксана Гнатишин, щоб там не було, вперто вірить в те, що Маріуполь знов буде українським. Мешкаючи у Львові вона й досі залишається членкинею саме Маріупольської організації НСХУ і дуже пишається тим, що в неї вступила й одна з викладачок дитячої школи Ірина Маховська, яка зараз перебуває в Данії. Сама Оксана продовжує чаклувати мріями та фарбами. Так у неї народжуються картини «Шлях до дому» та «Відродження Маріуполя».  В планах почати малювати архітектуру довоєнного міста, бо вона хоче, щоб Маріуполь знали саме таким — самобутнім, мирним, живим і щасливим.