Козацький Донбас: як запорожці захищали схід України та чинили опір імперіям

Ще до вугілля і заводів на землях Донбасу жили запорозькі козаки. Вони засновували міста, боронили кордони, створювали автономні паланки й протистояли імперії. Чому вони опинилися тут? Як боролися не лише з татарами, а й із московськими поміщиками? І чому в їхніх поселеннях не було кріпацтва? Це розповідь про важливі сторінки історії — подорож у глибини століть на територію сучасного Донбасу, яка, всупереч стереотипам, мала потужне українське козацьке коріння.

Перші козаки на сході нинішніх українських земель

Ще у XVI столітті козаки були присутні на сході та півдні територій сучасної України. Вони освоювали землі та захищали їх від ворогів. Їхню появу на території Донбасу можна розглядати як перші акти боротьби у протистоянні з Московією, Османською імперією та Кримським ханством.

«Запорозьке козацтво спочатку бачило головне своє завдання — захист себе й посполитих від турецько-кримсько-татарської агресії. Вперше про запорозьке козацтво є синхронний документ 1492 року. Протягом XVI–XVII століть з теренів українських і, можливо, Московської держави було виведено в рабство від 1,5 до 3 мільйонів людей. Це була головна проблема того часу. Держава не могла захистити населення, тому й виник військовий стан козацтва», — розповідає Вадим Коробка, доцент кафедри історії та археології Маріупольського державного університету.

Дике Поле: територія боротьби та небезпеки

У ті часи Річ Посполита — союз Литви та Польщі — не могла впоратися із захистом територій. Тож козаки самостійно створили Січі та взяли оборону на себе. Території сучасних Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Кіровоградської, Луганської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Харківської та Херсонської областей України тоді були відомі як Дике Поле. Проте селитися тут було вкрай небезпечно через часті набіги й важкі умови життя в лісостепі.

«На момент XVI століття території Луганської і Донецької областей були так званим Диким Полем — не від того, що там проживали дикі люди, а через малу заселеність. Юридично ці землі належали Речі Посполитій, фактично ж контролювалися кримськими татарами. Наші запорізькі козаки, здійснюючи походи проти татар і Османської імперії, контролювали фортецю Азов і започаткували торгівлю через Азовське море», — додає Вікторія Пилипенко, кандидатка історичних наук, правниця, дослідниця історії Луганщини та Донеччини.

Переселення та заснування паланок на Донбасі

Території Дикого Поля, фактично, було нічиїми. Кримські татари безперешкодно ходили цими землями. Московія, боячись нападів, заохочувала добровольців переселятися на східні рубежі.

Олег Корнієнко, військовий історик, член правління Національної спілки краєзнавців України зазначає: «Перша хвиля переселень почалася ще за часів Хмельниччини, особливо після 1654 року. Люди з Правобережної України, Лівобережжя й навіть Галичини переселялися на землі колишнього Дикого Поля».

Слобідські козацькі полки: автономія та самоврядування

Так тут з’явилися українські козаки, які створювали козацькі паланки — адміністративні округи Запорізької Січі зі своїми автономіями й вольностями.

«Московія обіцяла добровольцям землю, юридичний захист, звільнення від податків та кріпацтва. У 1652 році Іван Цинковський разом із переселенцями заснував місто Острогозьк (нині Воронезька область). Невдовзі виникли Суми та Охтирка — слобідські козацькі полки», — пояснює Вікторія Пилипенко, кандидатка історичних наук, правниця, дослідниця історії Луганщини та Донеччини.

Попри відсутність власного гетьмана чи кошового отамана, слобідські козаки мали місцеві органи самоврядування й підпорядковувалися Бєлгородському воєводі, що звітував московському цареві. Автономія була обмеженою, проте козаки активно боролися за свої права, каже Олег Корнієнко, військовий історик, член правління Національної спілки краєзнавців України:

«Московські поміщики намагалися покріпачити вільне українське населення, що спричиняло численні конфлікти, іноді навіть збройні. Це характерно для другої половини XVII — початку XVIII століття. У цьому протистоянні слобідські козаки, можна сказати, перемогли». Класичними слобідськими козацькими полками стали Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський та Острогозький. Поселення на Луганщині й Донеччині формувалися за рахунок внутрішньої колонізації, а південна частина Донецької області входила до складу вольностей Війська Запорозького Низового.

Козацькі поселення на Донбасі: міста з козацьким корінням

«Цар відгородився від Дикого Поля слобідськими полками. На території Донецької області переважала присутність Ізюмського полку. Більшість міст на північ від Донецька були засновані ще за часів козаччини. Наприклад, фортеця Тор (нинішній Слов’янськ) була заснована Ізюмськими козаками у 1676 році. Бахмут, Дружківка та інші міста мають козацьке походження», — розказує Олег Корнієнко.

Процес заселення земель, на яких розташовані сучасні Донецька та Луганська області розпочався ще наприкінці XVI століття. Запорозькі козаки їхали на південь та центральні райони, а на півночі оселялися жителі Слобожанщини. І хоча формально ці території були частиною Московська царства, вони утримували певну автономію.

Козацький побут: фермерство замість кріпацтва

«Своєрідна політична культура, яка була пов'язана з демократією. Повага до волевиявлення більшості, рівність, свобода громадського голосу і громадянська дисципліна. Запорозькі козаки, особливо на етапі Нової Січі, вели дуже жваве господарювання. Вони господарювали в зимівниках, тут використовувалася наймана праця. Тобто не праця кріпаків, а найманих людей, які продавали свою робочу силу власникам зимівників чи рибних заводів. Це був звичайний найм. Можна сказати, що це було господарство такого собі фермерського типу», — зауважує Вадим Коробка, доцент кафедри історії та археології Маріупольського державного університету.

У середовищі запорожців не існувало кріпацтва, панував дух вольниці. Незважаючи на посилення московських впливів, запорожці довго зберігали свої традиції в управлінні, господарстві та культурі. Кальміуська паланка, Олександріївська паланка (згодом основа Донецька), Вергунка та Кам'яний Брід (основа Луганська) діяли на правах автономії та козацької вольності.

Пам'ятний знак на честь 500-річчя Кальміуської паланки Війська Запорізького у Маріуполі

«Зимівники запорожців були розкидані по всьому півдню Донецької області. Частина Луганщини належала Війську Донському, однак переважна більшість земель були заселені українцями і є історично українськими територіями», — наголошує Вадим Коробка, доцент кафедри історії та археології Маріупольського державного університету.

Виступ Івана Мазепи проти Російської імперії

Одним із найяскравіших прикладів спротиву московській державі став виступ гетьмана Івана Мазепи у 1708–1709 роках. Серед тих, хто найактивніше підтримав його боротьбу, були козацькі паланки на території сучасних Луганської та Донецької областей.

Як пояснює Вадим Коробка, доцент кафедри історії та археології Маріупольського державного університету, «йдеться про перехід Івана Мазепи на бік шведського короля під час Північної війни через неможливість залишатися підлеглим московському царю, який не міг забезпечити потреби гетьмана, козацької старшини і українського народу». Проте поразка під Полтавою призвела до жорстокого переслідування всіх, хто підтримував Мазепу та були жорстоко покарані, — додає історик.

Після поразки Мазепа разом із Карлом XII відступили на території, підвладні Османській імперії, де згодом виникла Олешківська Січ (сучасна Херсонщина, місто Олешки — нині під окупацією РФ, — ред.). Саме тоді почалося систематичне обмеження автономії українських козаків.

Гетьман України Іван Мазепа. Фото із сайту Донецької обласної державної адміністрації

Слобідська автономія: тривале збереження самоврядування

На Слобожанщині козацьке самоврядування трималося найдовше. За словами військового історика Олега Корнієнка, «життя на Слобожанщині було дійсно автономним. Кожен полковник отримував від царя жалувану грамоту, яка гарантувала місцеве самоврядування. Тут діяли Магдебурзьке право і Литовський статут, а довгий час у побуті навіть ходили гроші Речі Посполитої».

Важливу роль у збереженні автономії відігравала й економіка. Як зазначає Вікторія Пилипенко, кандидатка історичних наук і дослідниця історії Луганщини та Донеччини, «саме козаки контролювали соляні промисли в Бахмуті і торгові шляхи вздовж річок. Зменшення їхньої автономії могло призвести до торгових війн, чого вони вміло уникали».

Ліквідація слобідських полків та занепад автономії

Втім, поступово московський уряд почав наступ на козацькі вольності. За словами Олега Корнієнка, «вже в першій половині XVIII століття московський царат намагався реформувати слобідські полки у регулярні частини російської армії. В 1765 році полки були ліквідовані, а козаки — перетворені на військових обивателів і обкладені податками».

Схожа доля спіткала й запорозьких козаків. Як розповідає Вадим Коробка, під час ліквідації Запорозької Січі «кошовий Петро Калнишевський ухвалив рішення не чинити спротиву через нерівність сил. Внаслідок цього запорожці здали Січ без бою, але верхівка була заарештована і заслана».

Петро Калнишевський 27 років відбував покарання на Соловках. Фото: колаж «Україна молода»

Задунайська Січ: втеча й нові випробування запорожців

Козаки, які не підкорилися царській владі, перейшли за Дунай і створили Задунайську Січ під протекторатом імперії Османа. Однак згодом і там вони зіткнулися з утисками. Як наголошує Вікторія Пилипенко, «османський султан почав використовувати козаків у своїх інтересах — для придушення повстань сербів, греків, вірмен. Це викликало невдоволення серед козаків».

Маніпуляції Росії та доля нащадків козаків

У період чергової турецько-російської війни козаки погодилися перейти на бік Росії, довірившись обіцянкам маєтків і звільнення від податків. Проте, як підкреслює дослідниця, «Росія не дотрималася своїх обіцянок. Козаків перевели в казарми і заборонили займатися господарством». Так виникло Азовське козацьке військо, яке згодом теж було ліквідоване.

За словами Олега Корнієнка, «після розформування Азовського козацького війська в 1866 році, переважну більшість козаків переселили на Північний Кавказ, де сьогодні живуть нащадки українців».

На тих козаків, що залишилися в Османській імперії й не захотіли переходити на бік Росії, чекала трагічна доля — багато з них були страчені. Імперський уряд сформував із залишків запорожців «Кіш вірних козаків запорозьких», який згодом перетворився на Чорноморське козацьке військо, а з часом — на Кубанське. Цим Росія й надалі маніпулювала у своїй пропаганді. Як пояснює Вікторія Пилипенко, «у 2014 році Росія активно використовувала образ донських і кубанських козаків, подаючи їх як нащадків запорозьких козаків. Насправді ж більшість цих нащадків були винищені самими росіянами ще у 1917 році».

Не можна забувати й про роль українських козаків у завоюванні Північного Причорномор'я. Олег Корнієнко наголошує: «Саме українські козаки, а не російські солдати-богатирі, були основною силою у взятті Ізмаїла, Очакова та Кінбурна. Завдяки їм території Північного Причорномор'я були заселені українцями». Однією з яскравих постатей у боротьбі запорізьких козаків став останній кошовий отаман Петро Калнишевський. Саме він організував козацьку військову розвідку в Криму, яка постачала російській армії найкращі розвідувальні дані. Водночас частина козаків, які не бажали присягати новим господарям, змушені були або переховуватися, або вступати у відкриті конфлікти з імперською адміністрацією. Однак їхня доля виявилася трагічною.

«Кошового отамана останнього, Петра Калнишевського, його попросту ув'язнили, — розповідає кандидатка історичних наук і дослідниця історії Луганщини та Донеччини Вікторія Пилипенко. — Варто сказати, що це теж така доволі легендарна постать. Він відсидів тривалий час у в'язниці тільки за те, що очолював Запорізьку Січ. Його звільнять уже після Катерини Другої — за часів Олександра Другого. Петру Калнишевському буде 110 років, і от він доживе до того часу, що вийде на свободу й наступного дня помре».

Частину старшини імперська влада змогла підкупити. Так, останній старшина Кальміуської паланки Бершадський у складі Російської імперії став володарем понад двох тисяч десятин землі й перетворився на землевласника.

Однак не для всіх вибір був очевидним. Запорожці часто стояли перед дилемою — підкорення православній Москві чи співпраця з мусульманською Османською імперією.

«Якби мене спитали, що краще і що гірше: московська імператорка чи турецький султан? — розмірковує доцент кафедри історії та археології Маріупольського державного університету Вадим Коробка. — Я б сказав: який дідько печений, такий дідько варений. Але з іншого боку, все ж таки на теренах Османської імперії був панівний іслам, а запорожці завжди виступали як християни. І, вочевидь, цим ісламське оточення, ісламська влада була їм не до вподоби».

Користь від ситуативних союзів із кримським ханством теж була обмеженою. Наприклад, у 1659 році гетьман Іван Виговський уклав союз із Кримським ханством. Однак навіть успішні військові кампанії не гарантували тривалого союзу.

«У битві під Конотопом об'єднане українсько-татарське військо розбиває кращу кінноту, цвіт московського війська, — пояснює військовий історик Олег Корнієнко. — Здавалося б, Виговський здобув перемогу. Але в цей час Іван Дмитрович Сірко разом із запорожцями нападає на беззахисний Кримський півострів, бо хан був якраз під Конотопом. І хан змушений залишити свого союзника та повернутися до Криму».

Попри складнощі у міжнародних відносинах, внесок запорізьких козаків у захист Європи від османської експансії був неоціненним. Зокрема, під час Хотинської війни 1621 року польсько-козацьке військо змогло зупинити велике нашестя турецько-татарських військ.

«Наслідки поразки у Хотинській війні були б дуже негативними, — наголошує Вадим Коробка. — Мова йшла про цивілізаційні зміни на теренах, фактичну ісламізацію земель, які були підвладні Османській імперії. Але це не можна назвати справжнім союзом, бо козаки тоді під проводом гетьмана Петра Сагайдачного були підпорядковані Речі Посполитій».

Навіть після ліквідації козацтва на територіях сучасної Донецької та Луганської областей залишалися громади, які продовжували зберігати козацькі традиції — одяг, спосіб господарювання, самоназву. У XIX столітті на Донбасі існували поселення козацького походження, відомі своєю мобільністю та неприйняттям влади чиновників і поміщиків.

Історія козацького спротиву на Донбасі — це не просто минуле. Це відповідь на запитання, хто ми є і чому боремося за свою землю сьогодні. Бо кожне покоління має свій фронт. І наша памʼять — теж зброя.