«В армію потрібно залучати тих, хто готовий не вмирати, а вбивати за Україну», — здоровий песимізм бізнесмена з Маріуполя, що воює в ЗСУ

У ЗСУ служать кардинально різні люди. Зовсім молоді хлопці та старші чоловіки. Досвідчені воїни і молодики. У когось був контракт, когось мобілізували. І є такі, як Олександр Костюченко. Евакуювавшись із Маріуполя, чоловік пішов до війська у 2022 році.

Не корінний маріуполець

Олександр Костюченко народився 1968-го року. Після весілля у 2006 році переїхав до Маріуполя з Білої Церкви і щиро полюбив це місто. Тут у 2009 році заснував компанію з виготовлення рекламної та сувенірної продукції КрабOFF, яка успішно працювала в Приморському районі, а сам проживав у Кальміуському.

Компанія Олександра виготовляла сувенірну продукцію у Маріуполі. Фото з особистого архіву Олександра Костюченка

«До 2014-го року я не міг собі уявити, що в Україні стільки українців, які будуть проти єдності. Крим, Донбас жив спокійно у складі однієї великої країни і всі були мирно налаштовані один до одного», — каже Олександр.

Однак насаджувані Росією сепаратистські настрої зробили свою справу. На беззаконня, що почалося на Сході України, Олександр і його друзі не могли дивитися спокійно і стали активно висловлювати свою позицію.

«Накипіло! Я вийшов на мирний мітинг у серпні 2014 року на площу Свободи, коли була загроза захоплення Маріуполя. Зустрів там багато своїх знайомих і познайомився з іще більшою кількістю чудових людей, які були рішуче налаштовані", — згадує чоловік.

Проукраїнський мітинг у Маріуполі у серпні 2014 року. Фото з особистого архіву Олександра Костюченка

Тоді його компанія виготовила плакат із написом «Хутін — пуй тобі, а не Маріуполь», що дуже сподобалося всім присутнім. Олександр розповідає, що так почався період його волонтерства та активної громадської діяльності. Тоді він познайомився з пресофіцером «Сектора М», який запросив його на тренування в покинутому аеропорту.

«Там я постріляв з автомата вперше з 1988 року, коли проходив строкову службу», — розповідає Олександр.

Серед знайомих активістів він почув запит, що в місті мало сувенірної продукції, і тому став орієнтуватися на її виготовлення. Стали виготовлятися кухлі та футболки з простим, але містким гаслом: «Маріуполь — це Україна!». Пізніше волонтерська спільнота успішно реалізувала ініціативу нагород для загиблих і живих захисників столиці Приазов'я з написом: «Вистояли — перемогли». Першою з них був посмертно нагороджений маріуполець Андрій Назаренко.

На мітингу з виразним плакатом: Хутін – пуй тобі, а не Маріуполь! Фото з особистого архіву Олександра Костюченка

Останній мирний мітинг

Донька Олександра Костюченка 2021-го року вступила до Одеського університету, однак через карантин перебувала вдома на дистанційному навчанні. 19 лютого 2022 року карантин закінчився і Олександр із дружиною відвозив студентку на авто до університету.

«21 лютого ми їхали назад до Маріуполя. Мене здивувало, що дорогою ніде не було наших військ, хоча обстановка вже була напружена. Жодного навіть натяку на оборону. Ми почали слухати промову Путіна, а дружина попросила вимкнути, бо її нудить від його голосу», — розповідає чоловік.

По приїзду Олександр прийшов на патріотичний мітинг біля Драмтеатру, який, на жаль, був останнім.Вранці 24 лютого 2022 року Росія почала повномасштабне вторгнення.

«Ми стали чути вибухи з усіх боків. Я зрозумів, що ось почалася справжня війна і це реальність. Дочка була в Одесі, яку теж обстрілюють. Я переживав за неї і сказав їхати в Миколаївську область», — розповідає чоловік.

Сам же він пішов до «Халабуди» (до повномасштабної війни це був креативний простір, де відбувалися різноманітні івенти та навчання), де збирався проукраїнський актив міста та приїжджали військові. Олександр каже, що заправив машину і взяв лише ящик мінеральної води. Пізніше він дізнався, що військовим потрібен синій скотч і віддав їм усе, що було синього кольору в друкарні.

«Морські піхотинці сказали, щось на кшталт того: «Ми тут швиденько повоюємо, а ви виїжджайте на час». Тому я взяв ноутбук, дружину і кішку, і виїхали ми в Запоріжжя, а потім у Миколаївську область», — каже Олександр.

Під захистом ЗСУ

Однак роль пасивного переселенця не влаштовувала Олександра Костюченка. 28 лютого 2022 року він вирушив до військкомату і наполягав на добровільній мобілізації.

«Коли мені видали автомат і уніформу і відчув себе спокійним і захищеним. "Я під захистом ЗСУ — так я відповідав на запитання знайомих про мої справи і настрій», — розповідає Олександр.

на позиціях. Фото з особистого архіву Олександра Костюченка

Спочатку до його обов'язків входила охорона та доставлення авіаційного озброєння на пункти призначення.

«16 березня 2022 року я вперше побачив, як наші літаки готуються на бойовий виліт. Це зменшило мій негатив. Я усвідомив міць нашої зброї і зрозумів, що маю чим воювати», — каже чоловік.

Свої навички та зв'язки з цивільного життя Олександр Костюченко став активно застосовувати в армії. Як результат — друзі з партії «Сила Людей» активно допомагали його підрозділу друкарнею і медикаментами, а сам Олександр випустив «бойовий листок» бригади. Пізніше він став начальником клубу і відповідав за культурне дозвілля бійців, а потім доля зробила новий різкий поворот. Олександра перевели до мобільної вогневої бригади, яка через день виїжджала ліквідовувати російські «Шахеди».

«Було кілька нападів на нашу частину. Тоді «Шахеди» низько літали.... Під час повної атаки я мене пропала кішка-британка. Мені її віддали дорослою вже в добрі руки і вона довго звикала. Був приліт, почалися детонації. Кішка злякалася і втекла», — розповідає військовослужбовець.

З пухнастим другом. Фото з особистого архіву Олександра Костюченка

Але й тут у житті Олександра не було сталості. З минулої осені його перевели в піхоту. Після навчання на Заході України він потрапив у 5 окрему мотопіхотну бригаду і виконує відповідні бойові завдання донині.

«Вік і здоров'я вже не для передової. Тому я діловод у нашій роті. Армія, на жаль, залишається почасти «паперовою», тому цю роботу теж треба робити. Багато специфічних рапортів, таких як, наприклад, щодо списання зброї», — розповідає про свою діяльність Олександр Костюченко.

До того ж він продовжує залучати свої волонтерські зв'язки, бо держава в змозі покрити далеко не всі потреби бійців.Олександр Костюченко до повномасштабного вторгнення Росії займався також екоактивізмом і був у жорсткій опозиції до керівництва «Метінвесту».

«Зараз Рінат Ахметов корисний для країни. От і добре», – стримано коментує він.

Здоровий песимізм

Олександр Костюченко каже, що у 2022 році мав доволі сумні прогнози, але тепер вони не настільки похмурі.

«РФ швидко захоплювала наші землі. Просувалася вглиб країни. Лінія фронту була дуже розтягнута і в нас просто не вистачало населення, щоб утримувати всі рубежі. Однак ми вистояли і вже деокупували частину територій», — каже чоловік.

Він зазначає, що має прапор із назвами українських міст, які перебувають під контролем ворога. Там є і Маріуполь, який став йому таким рідним. Це додатковий стимул не зупинятися і воювати далі. Чоловік каже, що йому спокійніше це робити, бо дружина і донька проживають у Німеччині й не потерпають від обстрілів.

«Все одно я залишаюся здоровим песимістом. Я розумію, що в нас багато проблем. Перша — ми не були готові до конфлікту такого масштабу, а друга - у РФ багато ракет і їх не стає менше», — ділиться своїми думками військовослужбовець.

Також Олександр Костюченко говорить про технологічні особливості сучасної війни та нові вимоги до особового складу.

«Так, армія РФ просувається. Ми втрачаємо території. Але вони даються їм величезною ціною, ви вже повірте, на цих кілометрах ворог залишає масу життів і техніки», — каже Олександр.

Його життєва позиція як солдата і громадянина тепер проста: «Перемогти окупанта».

««Потрібно знищити якомога більше живої сили. А для цього в армію потрібно залучати тих, хто готовий не вмирати, а вбивати за Україну. Така наша мета», — упевнений Олександр.

Відповідаючи на запитання, чи вірить він колись, що повернеться до Маріуполя, чоловік каже, що це занадто довготривалі плани.

«Зараз думаю в основному про те, щоб побратими повернулися живими із завдання. Щоб у Білу Церкву, де живе мама, нічого не прилітало. Щоб у дружини і доньки в Німеччині були здорові... Більше думаю про тих маріупольців, які зараз у вигнанні», — каже він.