Як спілкуватися з ветераном чи військовим? Поради психологів
Фотобанк Медіа центру України
Ветерани та військовослужбовці… Ви їх зустрічаєте у мирних містах коли вони на відпочинку, чи намагаються адаптуватися до цивільного життя після служби. Інколи вони носять камуфляж, інколи ні. Інколи виглядають розгублено, інколи впевнено. Можливо, ви не раз перетиналися поглядами з ними та стикались з незручністю.
Про що говорити з ветеранами? Як не образити? Як підтримати? Які теми будуть доречними, а розмов про що краще уникати? На ці та інші питання «Новинам Донбасу» відповіли спеціалісти з ментального здоров’я.
Наші спікери:
Андрій Панасюк — ветеран, психолог із бойовим досвідом АТО та повномасштабної війни, який працює у напрямках символдрами, трансфер-фокусованої терапії та ЕМDR (Метод психотерапії, при якому травматичний досвід опрацьовується завдяки рухам очей, — прим. редакції).
Фото надане Андрієм Панасюком
Ольга Бондаренко — ветеранка, звільнена з полону, психологиня, офіцер НГУ відділу психологічної реабілітації.
Фото надане Ольгою Бондаренко
Психологічні особливості
Ольга Бондаренко:
Військові такі ж самі люди, що і цивільні. Вони і були цивільними, єдине що відрізняє – це досвід. Травматичний та бойовий досвід, який є у військового та саме він може впливати на його ставлення до життя та відношення до різних подій. Травматичний досвід може бути і у цивільної особи — але від у більшості випадків одиничний. У військового стрес постійний. Він живе з цим.
Андрій Панасюк:
Військовий, перш за все, людина. Він прагне стабільності, безпеки, підтримки та визнання. Водночас варто розуміти, що його досвід формується в умовах, де життя і смерть поруч, і де щодня доводиться приймати рішення, від яких залежить не лише власна доля, а й життя товаришів.
Цей екстремальний досвід змінює сприйняття багатьох речей: загострюється пильність, з’являється потреба контролювати простір навколо, уникати натовпів, різких рухів чи звуків. Часто військові звикають приглушувати емоції — це був спосіб вижити і залишатися ефективним. Але це не означає, що вони стали черствими чи втратили здатність до співчуття. Навпаки, серед ветеранів чимало людей із надзвичайною здатністю піклуватися про інших, просто ця чутливість часто прихована за стриманістю.
Їхня внутрішня напруга іноді проявляється у мирному житті: цивільний ритм може здаватися хаотичним, неструктурованим, а люди — легковажними. Це нормально, бо для військового ціна помилки на війні набагато вища. І найважливіше: військові так само потребують допомоги, у тому числі психологічної, як і будь-хто інший, але через стигму або страх виглядати «слабким» можуть цього соромитися.
Про що можна розмовляти із військовим, а про що не варто?
Андрій Панасюк:
Військові цінують, коли їх бачать не лише через призму їхнього військового досвіду. Варто говорити про речі, які створюють спільний зв’язок: родина, побут, хобі, плани на майбутнє, спорт. Це повертає відчуття нормальності та інтеграції у цивільне життя.
Натомість питання про кількість убитих, деталі бойових дій, навіть про поранення — якщо людина сама цього не зачіпає — можуть завдавати болю, викликати флешбеки або посилювати почуття провини, яке й так присутнє у багатьох.
Деякі військові говорять лише про армію і бойові дії, так, що вам може бути нудно поруч із ними, віднесіться до цього з розумінням, в людини останніх 3 роки було тільки «це» в житті, про що йому ще говорити? Якщо військовий сам говорить про свій досвід — найкраще, що можна зробити, — це слухати уважно, без перебивань, без оцінок, без спроб «перемикнути» тему. Навіть якщо ця розмова здається важкою — залишайтеся поруч.
Військові люблять згадувати позитивні історії, смішні, люблять гумор. Часто це сарказм або чорний гумор. Та часто, з військовим на рахунок бойових дій і армії, може жартувати тільки такий самий військовий. А якщо це робить цивільний, особливо призовного віку і який не в армії, будьте готові, що це може бути сприйнято не дуже добре, або навіть агресивно.
Ольга Бондаренко:
Перше за все — це повага до того унікального досвіду виживання та ролі воїна у суспільстві. Говорити з військовим можна про все, що його цікавить: родина, хобі, спорт, здоров’я тощо. Але якщо ви — цивільна людина, то краще не розпитувати про бойовий досвід ветерана. Він буде ставитися до цієї вашої зацікавленості як мінімум з недовірою та просто знати, що ви його зрозуміти його не в змозі.
Якщо військовий сам почне говорити вам про свій досвід — то уважно вислухати не перебиваючи та бути уважним до деталей. Люди відкрилася вам — це вже багато. Просто бути поряд — це дуже важливо.
Фотобанк Медіа центру України
Як етично підтримати воєнного?
Ольга Бондаренко:
Важливі прості речі — повага та довіра. Ми лікуємо душевні рани інших перш за все собою, своїм ставленням та відношенням, а не якоюсь невідомою магією.
Якщо бачиш незнайому людину у формі чи з ампутаціями — можна просто подякувати, виказати пошану без зайвих запитань, пожати руку чи обійняти, якщо дозволить. Якщо ветеран — ваш знайомий, то можна подякувати більш розгорнуто за виконання завдань по захисту держави та запитати, чи не потрібна якась допомога. Важливо не жаліти (навіть людину з інвалідністю), а дати підтримку.
Мені дуже подобається як ставляться до ветеранів у США та Ізраїлі. Мені хотілось би, щоби у вас стало так саме.
Андрій Панасюк:
Насамперед, етично — це означає бачити в ньому людину, а не лише «воїна» чи «героя». І не лише «жертву» війни. У військового є право бути сильним і водночас вразливим.
Багато хто повертається з надзвичайно високим відчуттям відповідальності. Їм складно розслабитися, проявити слабкість, дозволити собі говорити про біль.
Важливо не ламати ці стратегії, а доповнювати їх співучастю. Підтримка — це не лише слова «дякую за службу», а і готовність вислухати, запропонувати просту допомогу (підвезти, скласти документи, провести кудись), за потреби порекомендувати психолога, не змушуючи й не звинувачуючи.
Фрази на кшталт: «Якщо колись захочеш поговорити — я тут», «Якщо відчуваєш, що важко — разом можемо знайти когось, хто допоможе» — звучать безпечно і не принижують гідність.
Фотобанк Медіа центру України
Яких тем та питань варто уникати?
Андрій Панасюк:
Найнебезпечніші теми — це прямі запитання про вбивства, про конкретні завдання, про травматичні ситуації. Вони можуть провокувати як флешбеки, так і сором чи провину.
Так само не варто говорити:
- «Тримайся, ти сильний»
- «Та забудь, життя триває»
- «Як ти вижив, а інші ні?»
Ці слова можуть здатися підтримкою, але зазвичай звучать знецінююче. Військовий сам знає, як «триматися», і якщо він говорить про свій біль — краще просто слухати.
Також краще не піднімати тему зброї, тактики, підрозділів — по-перше, про це може бути небезпечно говорити публічно, по-друге, це часто частина болючих спогадів.
Ольга Бондаренко:
Якщо військовий — близька вам людина та хоче поговорити на теми свого травмуючого досвіду — варто вислухати без коментарів, але уважно та висловлюючи підтримку. Якщо уникає цих тем — то розпитувати буде зайвим. Говорити про війну з військовим не варто, якщо сам там не був. Не треба нав’язувати йому свою думку на цю тему як і будь-які інші теми розмови. Просто дружня розмова про щось нейтральне може бути терапевтично в цю мить для цієї людини. Універсальний підхід — це повага без надмірної зацікавленості.
Також влучними будуть фрази: «Дякую що ти відвертий зі мною», «Дякую, що говориш про це мені», «Дякую, що довіряєш», «Мені важко уявити що ти пережив, але я поряд якщо ти хочеш поділитися».
Фотобанк Медіа центру України
Найпоширеніші помилки про військових чи ветеранів?
Ольга Бондаренко:
Найпоширеніше хибне уявлення — це те, що всі ветерани приходять неадаптованими до цивільного життя, що у всіх ПТСР, що всі злі на цивільних, що вони не можуть мати такі ж почуття та емоції як звичайні люди. Всі різні, з різним ставленням до світу та відносинами з рідними. Далеко не всі ветерани психічно травмовані. Зазвичай — це сильні люди, які можуть опановувати свої страхи, переживання та брати відповідальність на себе. На них можна покладатися та довіряти.
Андрій Панасюк:
По-перше, є деякі міфи:
- військові обов’язково агресивні й небезпечні.
Ні. Більшість ветеранів навчаються прекрасно контролювати емоції і часто навіть більш спокійні та врівноважені, ніж середньостатистичні цивільні. - кожен ветеран має ПТСР.
Це також перебільшення — так, ризик великий, але не всі повертаються з посттравматичними симптомами. - ветерани — загублені люди для суспільства.
На моє скромне переконання, це найкращий майбутній соціальний капітал для країни. Звісно з виключеннми, але в цілому це так. - військовий — це «робот» без емоцій.
Навпаки, у більшості ветеранів зберігається величезна здатність до тепла, турботи, прив’язаності, просто ця відкритість повертається поступово, коли відновлюється відчуття безпеки.
Є ще багато міфів, але це ті, які зараз приходять на згадку.
Загальні рекомендації щодо екологічного спілкування
Андрій Панасюк:
Екологічне спілкування — це спілкування, яке не травмує. Воно базується на рівності і повазі. Не ставте військових на п’єдестал, не робіть їх ідеальними героями, але й не принижуйте — ставитись як до рівного співрозмовника.
Не очікуйте, що вони все розкажуть одразу. Деяким людям потрібно багато часу, щоб знову навчитися довіряти.
Якщо бачите ознаки стресу чи зниженого настрою — нагадайте, що ви поруч, якщо потрібно. Або, що ви можете допомогти (якщо можете) підшукати людину, яка допоможе справитись з важким станом. Це не образа, не приниження, а ресурс, який працює на їхню безпеку, так само як бронежилет працював на війні.
Не пропонуйте наркотики і алкоголь. Я думаю тут пояснювати не потрібно. Нагадаю, що це не тільки не здорово, а і може бути небезпечно як вам так і йому.
Ольга Бондаренко:
Для здорового спілкування всіх членів суспільства між собою потрібна повага до різноманітного досвіду та поглядів на життя без докори та з підтримкою. У когось був травматичний досвід, у когось він більший, у когось менший. У всіх свої іспити та свої проблеми. Важливо те, щоб і ветерани і цивільні, відчували взаємоповагу до досвіду один одного та виказували це щиро.
Переможемо цензуру разом!
ТЕГИ
