«Немає ні обличчя, ні кишок. Якщо вона виживе, я повірю в Бога». 11 років зі спотвореним лицем

 На Нелю було страшно глянути: немає ока, щелепи, дірка в голові, вирваний бік, купа уламків у тілі. Легеня прострелена: дихання не чути, як і пульсу. У двох лікарнях, куди її привозили, медики відхрещувалися: «Це труп, ми нічого не зробимо». Як «вантаж 200» її доставили в донецький військовий шпиталь. Кинули в морг на купу мерців.

Але від удару жінка отямилася. Помацала навколо себе: не земля, не трава, усе липне. Голова гула, а блювала так, що їй здавалося, що печінки не залишиться. Хтось її почув:

«Каталку, у реанімацію!». І наступне: «Ім’я, прізвище?!».

«Леонідова Неля Геннадіївна. Око не бачить, де мої діти?!».

«Діти живі, з ними все добре!».

І вона знепритомніла. Упала в кому на кілька місяців.

Тим часом рідним передали списки дев’ятнадцяти загиблих того дня — 13 серпня 2014 року.

Там було прізвище 34-річної Леонідової. Її загибель ніхто не спростував, і друзі поминали Нелю на 9 днів і на 40.

Історію Нелі Леонідової розповіло Hromadske.

«Я накрила собою дітей від переляку, а не геройства»

Неля з невеликого містечка на шляху з Донецька до Луганська із красивою назвою Зугрес. Зелене, навколо кар’єри: блакитні, прозорі, гальку видно на п’ятиметровій глибині, і щуки плавають. У місті ще є річка Кринка, де на байдарках молодь змагалася, а навколо Зугреса — пагорби Донецького кряжу.

Неля — мама двох дітей, вродлива чорнявка з повними губами, струнка й висока, як модель. Працювала на енергомеханічному заводі, де виробляли баштові крани. Завод в епоху СРСР забезпечував ними всю країну, а ще їх возили для великих будівництв в Індію, Китай, Мексику. У жінки світлі спогади про завод і людей на ньому.

Війна прийшла в її місто 2014-го. Неля чула, як падав малайзійський «боїнг», прилітало в сусідні Іловайськ і Красногорівку. У Зугресі розбомбили птахофабрику, і Неля збирала курей по полях: розвозила нужденним на своєму мопеді. У місті вже з’явилися люди у військовій формі й танки із зафарбованими пізнавальними знаками.

Було страшно, хотілося тікати, але як? Зарплати заморозили, навколо — заміновані поля. За евакуацію тоді просили 600 доларів. Нечувані кошти.

Був ще варіант — рвонути в Росію. Автобуси стояли великі й красиві, запрошували відчиненими дверима: ну давай! Але в них майже не було пасажирів. Так само як мало хто хотів йти воювати за прибульців. Місцевих чоловіків ловили, арештовували, кидали в підвали, когось убили за гаражем, бо не могли змусити.

«Ніхто з моїх знайомих ані виїхав у Росію, ані пішов воювати за неї», — серйозно розповідає Неля. Хіба що її колишній чоловік. Він зараз у Ростові.

13 серпня вона на мопеді вирушила по 4-річного сина Єлизара і сусідську дівчинку Дашу в садок. Донька Кароліна була з прабабусею вдома. На місто лягав тихий літній вечір. Жінка з дітьми зупинилися на пляжі, малі просили хоч побродити.

Не минуло й трьох хвилин, як у небі загуло. Перший вибух, діти — врізнобіч. Неля відчула, як втрачає силу й координацію. Навколо падали касетні боєприпаси, а їй здавалося, що цілий літак.

«Мені приписують геройство, що я накрила собою дітей, а то був просто переляк. У голові дзвеніло: “Діти, діти”. Я в останній момент зловила їх і розпласталася зверху», — згадує жах того дня.

Отямилася в морзі. Дітей тим часом забрали: у дівчинки була пошкрябана ніжка, у плече хлопчика влучив уламок. Застряг між нервом і сухожиллям, і кінцівка з часом стала всихати. Мама пізніше підніме на ноги весь Харків, щоб його акуратно витягли. Рука зараз працює, Єлизар ходить на бокс. У нього все добре.

«Пекло — це не рани й операції, пекло — навчитися з цим жити»

Коли жінка вийшла з коми, її оперували.

«Я лежала й чула слова хірурга: “Немає ні обличчя, ні кишок. Якщо вона виживе, я повірю в Бога”», — Неля відчеканює для мене свої діагнози, немов читає з аркуша.

З тіла жінки дістали 18 уламків, вирізали частину кишківника, у неї немає одного ока, а інше працює вибірково: якщо йде вузьким коридором, справа мацає стіну, бо бачить лише перед собою. Зараз у неї десять титанових пластин в обличчі й тридцять шурупів.

«Вони тримають мій товарний вигляд», — сміється Неля.

Коли я жахаюся, уже серйозно додає: «Пекло — це не рани й операції, які мені роблять і досі, пекло — навчитися з цим жити». Але про це далі.

Коли ледве зіп’ялася на ноги (а це був березень 2015-го), вивезла дітей з окупації. Поселилися біля Харкова, у П’ятихатках. Неля згадує, що часто непритомніла, а найбільше, що могла зробити, — зварити юшку. Доглядала маму 14-річна Кароліна. Виживали завдяки карткам від Червоного Хреста: їх видавали на їжу та ліки. На пенсію 1600 гривень та виплату «переселенця» розміром 800 гривень родина орендувала житло. Інколи жінка «смикала журналістів, щоб розповідали її історію»: після сюжетів про неї надходила хоч якась допомога.

Одного разу вона їхала в автобусі, і тут якась старша пані як закричить: «Я вас знаю, я бачила вас по телевізору». І дала 500 гривень. Той вчинок Неля згадує із вдячністю і через 10 років. Як й інше добро.

«Мені в той час допомагали прості люди: приносили одяг і мені, і дітям, закрутки, техніку, навіть пральну машину якось притарабанили. Давали і картоплю, і сало. Я плакала зворушена».

Водночас їй треба було прийняти себе нову і по-новому будувати стосунки з людьми.

«Я ходила напівпаралізована, розгублена, часто не розуміла, де я. У мене зникли емоції, було порожньо що в голові, що в душі. Мені так хотілося хоча б злості, я б її направила в початок дій. Почувалася, наче телефон, який треба перепрошити. Психологи не допомагали: у них не знаходилося відповідей на мої запитання. Темрява всередині з’їдала. А ще ж треба дітей на ноги ставити й боротися проти обставин і суспільства. І якщо обставини мовчать, то люди ні, — Неля сердиться. — Вони лізуть зі своїми порадами, яких я не питала. А мені хотілося спокою і тиші, щоб розібратися, як жити далі».

Її врятувала віра. Жінка розповідає, як молилася щиро: «“Господи, що мені робити? Навіщо ти мене залишив жити?”. І Бог мені відповів: “Рано тобі ще туди, вертайся”». 

Тим часом лікарі між собою говорили, вона чула обривки фраз: «Вона за всіма ознаками — покійниця. А живе, тому що хоче».

Війна наздогнала

До початку повномасштабного вторгнення Неля стала бабусею: її донька вийшла заміж і народила у 18 років Софійку.

«Я знала, що війна розгориться ще. Коли мені казали, що в Харків не прилетить, а я думала: я все це чула про Донецьк».

Усі ці роки Неля жила з постійним болем у тілі. Без перебільшення: він відчувався щохвилини. Але коли гепало навкруги — стихав. Адреналін знеболював.

Родина виїжджала з Харкова в ті дні, коли на потяг у будь-який напрямок потрапити було нереально. Неля штовхала охоронців з автоматами: «Ви можете мене розстріляти, але я посаджу своїх дітей і внучку». Їх втиснули. Але яке там сидіти? Людей набилося як оселедців у бочці, усі стояли й тримали одне одного плечима.

Родина, крім зятя, виїхала у Швецію. Коли на кордоні запитали про мету мандрівки, Неля сказала правду: «Поїсти й поспати». За місяць уже повернулися додому: «Там добре відпочивати, а медицина така, що доб’ють. Я не могла чекати черги до лікаря місяцями», — пояснює своє рішення жінка.

Неля оселилася в Коломиї, винаймає крихітну квартиру. Тут спокійніше, але не на душі. Жінка й досі відчуває, що через зовнішність люди її сахаються.

Злість, зневага, насмішка. Це їй кидають в обличчя роками.

Не лякайтеся, тьотя не дивна, тьотя просто з війни

«До травми я була гарненька. Мій типаж — стерво. І я любила себе таку. А тоді, коли трапилася ця історія з пораненням, побачила себе в дзеркалі й захотіла вмерти. Подумала: мене не те що заміж не покличуть, мене двірником не візьмуть!», — розповідає Неля емоційно.

А тут же оточення підкладало дров до багаття: відверталися, переходили на інший бік вулиці. Якось їхала в автобусі:

«Люди розступалися, ховали від мене дітей — такою страшною їм видавалася. А я стояла, ледь не падала: “Не лякайтеся, тьотя не дивна, тьотя просто з війни”. У мене все обличчя було в ямах. І люди шарахалися, ніби цим можна заразитися. Я ще більше хотіла вмерти й вирішила: щойно донці виповниться 18 і вона зможе стати опікункою брата, я повішуся. З мосту не стрибатиму, бо можна вижити», — жінка дуже щира у своїй сповіді.

Але одного разу, вона тоді ще жила на Харківщині й працювала продавчинею в нічному магазині, чоловік під дією алкоголю гукнув її: «Ей ти, одноока, ану йди сюди, продай мені цигарки». І тут Неля, яка зі зростом 186 сантиметрів важила 54 кілограми, визвірилася: «Слухай, я зараз візьму дрин, вийду з-за прилавка і зламаю тобі хребет». І вона дійсно відчула, що може це зробити, хоча чолов’яга був схожий на «буйвола, якого танком не зіб’єш».

І він знітився. Скорився перед силою: «Чуєш, ти чого?». Вона прогарчала: «Я тебе обслуговувати не буду. Ти не маєш права принижувати мене».

Відтоді вона зрозуміла, що змусить усіх поважати себе.

«Я лише людина: скалічена, вигнана, обпльована, розгублена, розбита — і я прийняла себе такою. А з кривдниками навчилася боротися. Не ховатися, а дивитися в очі, вибирати обставини, а не щоб вони обирали мене. Я навчилася відділяти думку людей про мене від себе. І вони відчувають кордони, мою силу. І навіть тягнуться назустріч», — розповідає.

Надія на любов

Минулого листопада кілька медіа написали про заручини жінки з покаліченим обличчям і Назарія зі Львова. Пара познайомилася в церкві, зустрічалися пів року. Є красиві фото і відео, де він на коні й з оберемком червоних троянд освідчується Нелі. Закохані щасливі, у жінки сльози: «У мене не було обличчя. Назар побачив мене і сказав, що я — найгарніша. Він мені довів, що коли людина бачить душу, то не важливо, яке обличчя».

Перед освідченням американські, канадські та українські хірурги, які рятують обличчя, спотворені війною, зробили Нелі операцію.

Щастя з Назаром тривало недовго. Жінка каже, що вони розійшлися через згубну пристрасть чоловіка. Яку саме, називати не хоче, але принципово не приймає її.

«Я вважаю цю ситуацію випробуванням: чи поважаю я той дар — життя, яке зберіг мені Господь? І так — я можу відмовити, не витрачати свій час, бо ціную себе і поважаю свій шлях, який пройшла і яким продовжую йти. Не можу його згубити».

Водночас вона зараз мріє про кохання, про родину.

«Мені так хочеться прийти додому, покапризувати, щоб мене пожалів сильний чоловік. Побути маленькою дівчинкою, яку гладять, за яку заступаються і йдуть бити пику грубіяну, який її образив», — каже мрійливо.

У Коломиї вона досить часто чує про «понаїхавших» і на зло говорить із місцевими російською. Хоча в окупованому Зугресі розмовляла українською.

Про себе, сміючись, каже так: «У мені два метри шарму та епатажності, колориту та зухвалості. Титановий фасад, сталевий прижмур і погляд пітбуля після бою. Але водночас я й дуже ніжна всередині. 

Я знаю собі ціну. Планую далі жити, а не виживати. Хочу ще поправити асиметрію обличчя, піти на танці, на пілон — відчути задоволення, а не лише біль. Головне — не жаліти себе. А цього я вже навчилася».