Атака на антикорупціонерів. Як спроба взяти під контроль НАБУ і САП обернулася кризою

Історія законопроєкту № 12414 і його блискавичного перегляду виходить за рамки звичайної політики. Вона показує, як спроба швидко перебудувати баланс сил може спричинити системну кризу й виявити приховані протиріччя у самому серці держави та серед громадян.

Події останніх днів, коли закон, ухвалений і підписаний за лічені години, так само швидко був відправлений на «коригування» особисто президентом, стали детонатором, що підірвав ілюзію монолітності влади та відкрив «скриньку Пандори» вуличних протестів під час війни.

Щоб зрозуміти справжню причину подій, варто проаналізувати не лише юридичну суть змін. Слід врахувати приховану логіку учасників процесу, політичні мотиви та можливі наслідки, які виходять далеко за межі антикорупційних повноважень.

Як гуманітарний закон став політичною зброєю

Початкова мета законопроєкту №12414 була шляхетною і не викликала суперечок. Він мав на меті спростити порядок визначення місця досудового розслідування у справах про зникнення осіб за особливих обставин. Проте до другого читання документ перетворився на класичного «троянського коня». Під його оболонку депутати додали поправки до Кримінального процесуального кодексу, що змінювали архітектуру антикорупційної системи.

Фото згенеровано ШІ

Такий прийом виявився несподіваним. Саме використання неконфліктного законопроєкту для просування суперечливих ініціатив стало першим тригером обурення. Це продемонструвало прагнення провести чутливі зміни не через відкриту дискусію, а шляхом маніпуляції та в обхід суспільної уваги.

Зіткнення двох моделей держави

За політичними гаслами насправді ховається зіткнення двох різних філософій управління державою. Це боротьба між ідеєю сильної, централізованої вертикалі та вірою в те, що лише незалежні інститути можуть бути ефективними.

Перший підхід базується на принципі єдності влади та ієрархії. Його прихильники апелюють до Конституції, де прокуратура є єдиною системою на чолі з Генеральним прокурором. Адже саме Президент та Верховна Рада, яких обирає народ, призначають та можуть звільнити Генерального прокурора. Таким чином він залишається підзвітним тим, хто представляє інтереси громадян. В такому баченні світу антикорупційні органи з їхньою незалежністю, є аномалією. Перегляд їхніх повноважень розглядається як відновлення державного суверенітету та конституційного порядку, необхідного для зміцнення держави під час війни.
Другий підхід виходить з того, що люди просто не довіряють звичайним правоохоронним органам, що роками не можуть впоратися з корупцією на найвищих рівнях. Через це антикорупційні органи свідомо створювалися як автономні структури. Їхня незалежність була не помилкою, а ключовою умовою. Тому критики закону №12414 вказували на конкретні інструменти, що створювали систему ручного управління. Згідно з аналізом пропозицій до законопроєкту, генпрокурор отримував право витребовувати будь-яку справу НАБУ, передавати її іншому органу через суб'єктивний критерій «неефективності» та фактично одноосібно вирішувати долю проваджень щодо топпосадовців, що ставило під загрозу процесуальну незалежність прокурорів САП.

Раптовий розворот

Реакція на ухвалення закону була миттєвою і вдарила одразу з трьох боків. На вулиці вийшли протестувальники. За даними моніторингової групи OZON Центру Громадянських Свобод, лише в Києві на акцію 22 липня зібралося близько 6000 людей, а мирні демонстрації тривали по всій країні ще кілька днів. Майже одночасно почали лунати тривожні сигнали від міжнародних партнерів. Єврокомісар Марта Кос назвала закон «серйозним кроком назад», а Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) в офіційному листі попередила, що такі дії «підірвуть авторитет України серед міжнародних партнерів, зокрема тих, які розглядають можливість інвестування в оборонний сектор». І на додачу все це підсилювалося шквалом критики з боку опозиційних медіа та політичних сил.

Такий потрійний удар, вочевидь, змусив Офіс президента усвідомити, що ставки занадто високі. Різка зміна курсу та анонс нового законопроєкту стали спробою загасити пожежу. Сам президент на зустрічі з журналістами пояснив це тим, що через концентрацію на війні «не приділив достатньо часу для розгляду закону №12414». Проте, вирішивши одну проблему, влада створила іншу, можливо, навіть серйознішу — кризу керованості.

Компроміс під назвою №13533

Поданий президентом законопроєкт №13533 — це не повне повернення до статус-кво. Це радше контрольований відступ, що фіксує новий баланс сил.

Процесуальна незалежність САП значною мірою відновлюється. Повертається можливість невідкладних обшуків у справах НАБУ. Але з'являються й нові нюанси. Закон прямо передбачає перевірки співробітників антикорупційних органів, які мають доступ до держтаємниці, з боку СБУ з використанням поліграфа. Фактично, один важіль потенційного контролю (через Офіс Генпрокурора) замінюється іншим, не менш чутливим (через Службу безпеки). Президент пояснив такий крок необхідністю запобігти витокам чутливої інформації російській розвідці. Водночас норма про можливість позаконкурсних призначень у прокуратурі, запроваджена законом №12414, залишається. Це виглядає не як повний відступ, а як тактичний маневр. Відступаючи на одному фронті влада намагається зберегти важелі впливу на іншому.

Гравці за лаштунками

Крім очевидного протистояння «влада — антикорупціонери», у цій історії є й інші зацікавлені сторони, що робить картину значно складнішою.

Парламентська опозиція. Для сил, подібних до «Європейської Солідарності», ця криза стала подарунком. Вона дозволила їм мобілізувати свій електорат та посилити тиск на президента.
Регіональні еліти та великий бізнес. Частина з них з надією спостерігала за ослабленням НАБУ. Водночас подальша дестабілізація та втрата керованості державою їм також не вигідна.
«Силовий блок». Публічне протистояння між СБУ та НАБУ, що передувало ухваленню закону, свідчить про глибоку конкуренцію всередині силового блоку.
Міжнародні партнери. Тиск з боку європейських лідерів також був безпрецедентним. Саме позиція Заходу, від якого залежить фінансова та військова підтримка України, стала, ймовірно, головним фактором, що змусив Банкову відступити.

Руйнівна криза довіри

Але якщо відкинути політичні маневри, то ця історія оголила щось значно глибше і небезпечніше за будь-який політичний маневр. Залишається руйнівна криза довіри, яка роз'їдає державу зсередини. Коли влада намагається протягнути фундаментальні зміни потай, через законодавчі лазівки, прірва між нею та громадянами тільки зростає.

Офіційний телеграм канал Президента України V_Zelenskiy_official

І ця недовіра, яку війна лише загострює, стає головною загрозою. Наша внутрішня єдність це не просто гасло, а умова виживання. Ворог досі не може перемогти нас на полі бою, але ми ризикуємо перемогти самі себе у внутрішній гризні. ГУР недарма попереджало, що ворог лише чекає на такий момент, щоб вдарити зсередини. Коли влада діє непрозоро, вона мимоволі підливає олії у вогонь ворожої пропаганди. Та хіба лише вона? Коли опозиція у розпал війни готова розхитувати човен заради політичних балів, вона робить те саме.

Тож найголовніше у цій кризі — не в тому, чи матиме Генпрокурор більше повноважень. Головне, що влада, спробувавши зіграти в силову гру, виявилася вразливою. Вона показала, що боїться і вулиці, і дзвінків із західних столиць. Швидкий відступ продемонстрував, що вуличні протести є дієвим інструментом тиску. Це потужний сигнал, що українське суспільство неможливо ігнорувати навіть у найважчі часи. Але є й інший бік медалі. І цей прецедент є небезпечним. У боротьбі за тактичний контроль над одним інститутом влада ризикує втратити стратегічний контроль над країною.

То що ж у підсумку? Питання, яке насправді стоїть перед нами, набагато глибше, ніж просто вибір між сильною владою та незалежними інститутами. Справжній іспит на зрілість — не в тому, щоб обрати одну з цих моделей, а в тому, щоб нарешті почати будувати державу, яка не потребує такого вибору. Державу з настільки сильними внутрішніми запобіжниками, настільки глибокою повагою до права та настільки ефективними інституціями, що закон працює для всіх, незалежно від того, хто очолює той чи інший орган. Ось це і є шлях до справжньої стійкості. І саме від нашої здатності йти цим шляхом, а не бігати по колу, залежить майбутнє України.