«Іканича»: втрачені писанки надазовських греків знову стали надбанням України

Знищена разом з Маріупольським краєзнавчим музеєм майже сторічна колекція унікальних писанок надазовських греків «Іканича» отримала нове життя

Цінну для культурної та історичної спадщини регіону та України колекцію вдалося реконструювати, завдяки спільним зусиллям знаної майстрині-писанкарки родом з Донбасу Зої Сташук та співробітників музею Маріуполя. А також за підтримки державних інституцій, культурних діячів та громадських організацій, зокрема, Міністерства культури та стратегічних комунікацій України й Центра розвитку «Демократія через культуру».  

Що таке іканича?

Маріупольський краєзнавчий музей, що за два роки до повномасштабного вторгнення відзначив свій сторічний ювілей, зберігав у своїх фондах більше ніж 60 тисяч експонатів. Серед них — етнічні писанки греків Надазов’я, які мали місцеву назву «іканича».

Як пояснила співробітниця музею Наталія Арусланова, за твердженням носіїв румейського діалекту мови надазовських греків, іканича — це множина від слова іканиц, що в перекладі на українську означає малюнок, картинка, зображення.

Цікаво, що у мові надазовських греків взагалі немає поняття крашанка чи писанка. Подібним виробам надавали назви за безпосереднім сенсом, який вони мали. Тобто крашанки в перекладі з румейської означала «фарбовані яйця», писанки — «писані яйця», є й назви, які мають значення «орнаменти».

Забігаючи наперед, зазначу, що значна частина дійсних орнаментів грецьких іканича мають багато спільного з тими, що притаманні деяким українським регіонам. З цього фахівці зробили висновок, що традиція розпису великодніх яєць запозичена надазовськими греками в українців.

Корні — у дев’ятнадцятому столітті

За свідченням співробітників маріупольського музею, колекцію писанок, які створили грецькі майстрині Надазов’я з кінця ХІХ століття, почали формувати ще в Олександрівській чоловічій гімназії Маріуполя, а згодом в новоствореному краєзнавчому музеї. Правда, в радянський період існуючий режим нещадно викорінював традиції писанкарства, як і інші прояви народної культури. В результаті такої варварської активності самобутні орнаменти надазовських писанок були майже забуті. Майже — бо цю спадщину  врятували музейники, завдяки клопоту яких свого часу були зроблені замальовки значної частини писанок з колекції «Іканича».

Тож, на початок 2022 року у фонах Маріупольського краєзнавчого музею зберігалося 18 старовинних писанок, ще шість були виготовлені у 1960 роках, і плюс до них 98 карток із замальовками, датованими 1928 роком. Ось якраз ці замальовки згодом і стали у пригоді під час відродження колекції, знищеною російськими окупантами разом з музеєм та його фондами.

Захопилася разом з дітьми

Майстриня Зоя Сташук, якій судилося зіграти надзвичайно важливу роль у відтворенні «Іканича», народилася на Донеччині у Макіївці і вже багато років мешкає та творить у Києві. За фахом жінка інженер-електронник, тож частину свого життя не мала ніякого відношення до писанкарства. Все змінилося, коли їй вже було 37 років. Зоя Сташук тоді вперше побачила писанки в Музеї українського декоративного мистецтва в Києво-Печерській Лаврі, і їй вони дуже сподобалися. А коли привела своїх сина та доньку в студію писанкарства на заняття до майстрині з художнього декорування яєць Оксани Білоус, то й сама захопилася цим видом мистецтва: «Я побачила, що можу й собі навчитися цього, тож, для чого мені мої технічні науки, коли я можу спокійно присвятити себе такій цікавій справі? З 1992 року я займаюся виключно писанками і щаслива, радісна, задоволена».

В 1995 році в Державному музеї літератури України відбулася її перша персональна виставка, на якій Зоя Сташук представила колекцію писанок, відтворених за каталогом «Описание коллекции народных писанок», що був виданий 1899 року у Москві.

Тоді разом з заслуженим майстром народної творчості України Оксаною Білоус Зої вдалося реконструювали понад 2000 писанок з 17 губерній, 54 повітів, 154 сіл та населених пунктів колишньої імперії. Протягом семи років ця колекція експонувалася в різних містах України та за кордоном. На сьогодні вона зберігається в постійній експозиції Музею писанки в місті Коломия.

Після цього Зоя Сташук відтворювала писанки Львівщини за виданням 1898 року «Писанки Галицької Волині», розробила колекцію писанок за мотивами трипільської кераміки, а ще й курс писанкарства, який викладено на сторінках посібника «Школа писанкарства».

Вже минуло більше тридцяти років, як колишня інженерка вступила в Національну спілку майстрів народного мистецтва України, і двадцять п’ять, як вона отримала звання заслуженої майстрині народної творчості України. Протягом останніх десяти років перед повномасштабним вторгненням її роботи активно експонувалися в Україні та за кордоном, в тому числі в Японії, Франції, Італії та у Німеччині.

«Як я могла це не зробити?»

Коли до Зої Сташук звернулися маріупольці щодо відновлення знищеної росіянами колекції, майстриня, яка до того відписала вже не одну тисячу традиційних писанок, зразу ж погодилася взяти участь в цьому проєкті.

«Питання писанок Донеччини ставало дуже гостро, тому що фактажного матеріалу практично не було. І коли з’явилася можливість доторкнутися до колекції «Іканича» і хоча б через картки її відписати, то як я могла це не зробити?! — Емоційно пояснює майстриня. — Для мене це було просто надзвичайно важливо, тим більш, що я сама родом з Донеччини. До того ж добре розуміла: якщо ці нетривкі вироби не зафіксовані в друкарських виданнях, то треба їх хоча б відновити, щоб реконструйовані писанки зберігалися ще мінімум сто років».

Втілити задум з відродження писанок дозволили збережені цифрові копії колекції «Іканича». В тому числі ті 98 карток з замальовками, що датовані 1928 роком, про які й згадувала Зоя Сташук. Коли майстриня розповідає про особливості відновленої колекції, відчувається, як вона сама захоплюється спадщиною надазовських греків та її зв’язком з суто українськими традиціями.

«Більшу частину колекції займають писанки з рослинним орнаментом. Кожна друга має його в різних варіаціях: у вигляді дерева життя або вербової гілочки чи то дубового листа, який є символом чоловічої сили, мужності та енергії. А дерево життя можна інтерпретувати як Богиню Берегиню. До речі майже аналогічне за структурою зображення використовується на Поділлі. А орнамент, подібний трилисту або винограду, мають писанки Київщині, геометричний елемент безкінечник — писанки Херсонщини. Але вразила мене одна дуже особлива, що має свастиковий знак в унікальному виконанні — з поєднанням двох коловоротів, завдяки цьому виникає зображення дуже динамічного руху сонця».

Майстриня зазначає, що в процесі роботи виникали невідповідності того, що вона бачила на власні очі (цифрові зображення) й того, що читала в описах. Бо сторічні писанки вицвіли, втратили свої рідні кольори, тож Зоя Сташук відтворила їх, керуючись не тільки описом, а й власним досвідом, тому в деяких коричневий колір змінила на червоний. Не знаю, наскільки це історично достовірно, але виглядає дуже ефектно і ошатно.

Треба сказати, що над відтворенням колекції майстриня працювала півтора місяця. Всього вона реконструювала 114 писанок, 76 з них представлено в експозиції «Іканича».

Писанкарство греки перейняли від українців

Наталія Арусланова, що опікується колекцією та презентує її глядачеві, до повномасштабної війни керувала в Маріуполі Музеєм народного побуту, тож тема етнічної творчості їй надзвичайно близька.

«У Маріуполі влаштовували майстер-класи з писанкарства. Зокрема, у 2021 році робили проєкт “Великодня грецька писанка”, де й розповідали про особливості грецьких орнаментів. Для декого вони були відкриттям, оскільки не всі знали про їх існування», — розповідає вона.

Проте фахівчиня підкреслює, що писанкарство не було традиційним ремеслом для греків Надазов’я, вони переняли його від українського населення. І вже в кінці 19-го — початку 20-го століття прикрашали власні писанки за допомогою традиційної української техніки воскового розпису. В тому числі використовуючи і притаманні українцям орнаменти.

Водночас окремі орнаменти «Іканича» — цілком унікальні візерунки Надазов’я, що містять у собі історичну пам’ять греків, які заселили колись надазовську частину Донеччини. Мова йде, зокрема, про зображення дивних квітів, схожих на характерну рослинність кримського півострова. Наталія Арусланова вважає, що це є проявом етнокультурних зв’язків, які сформувалися у період життя греків у Криму.

Тож стилістика «Іканича» підкреслює одночасно особливий почерк, неповторні етнічні традиції греків Надазов’я та водночас їх тісну взаємодію з українською народною культурою.

І останнє — маріупольські музейники та люди, що переймаються збереженням історичної та культурної спадщини України, сподіваються, що ця реконструйована колекція стане першим наріжним каменем у створенні релокованого краєзнавчого музею Маріуполя замість того, що знищили росіяни. А поки цього не сталося, пересувна експозиція «Іканича» буде мандрувати українськими містами, розповідаючи про самобутність та незламність надазовців.