Славянск: семь капель войны. Часть 1

Славянск: семь капель войны. Часть 1

Славянск: семь капель войны. Часть 1

Екран телевізора висвітив тривожну звістку: вздовж кордонів країн Прибалтики розгораються навчання військ Російської Федерації. Перед цим повідомлялося про військові навчання країн НАТО - там таки, з протилежного боку. До чого тут Україна?

Не комусь іншому, а войовничому Бісмарку належать слова, істинність яких підтвердила сивочола давнина: тоді в Європі закінчаться війни, коли Україна стане економічно і політично незалежною державою. Немає сумніву у тому, що військові навчання двох велетенських армій спонукали одна одну демонструвати м’язи не інакше у зв’язку з подіями в Україні.

На кордонах з нашою державою накопичуються російські війська. На це НАТО відповідає – в разі агресії військовий альянс не буде стояти осторонь.

Події розгортаються з шаленою швидкістю: якщо війна є , за словами Клаузевиця, «продовження політики» іншими, не економічними методами, а політика Кремля відомо, яка після Криму – далі просуватися на Захід. Війна, починаючи з Московського царства, становила релігію: за кілька століть Московсько-Тверське князівство розширило свої межі від моря до моря. Серйозними європейськими аналітиками Україна нині розглядається – страшно навіть подумати – ареною третьої світової.

Сьогодні людство уникне всесвітньої катастрофи, коли народиться така коаліція, яка виникла свого часу проти Гітлера.

Події на південному Сході Європи приголомшили весь світ. Людство на власні очі переконалося: у ХХІ столітті з’явився небачений тип війни і жахливий, брехливий та бридкий оскал агресора. Для тих з росіян, хто обдурений російською пропагандою, хто поки що підтримує злочин своєї влади, ця війна – випробовування нової зброї і дієвої здатності військової потуги Російської Федерації. Для тих українців, які прагнуть жити у незалежній демократичній державі, сповідуючи європейські цінності – горе. Сльози окропляють патріотичні рухи, ідеали свободи – поступ до нового життя.

У Слов’янську, про який у нас піде мова, напруга. Ламаються долі, рушаться усталені традиції… Як мені, очевидцю карколомних подій, передати отой жах, який панує на вулицях і в душах людських?

Та так передати, щоб нинішній час сподівань без звершень став своєрідним катарсисом (очищенням) для нинішніх і, головно, для майбутніх поколінь. «Сухий» перелік подій – епізодів, створених російськими військовими разом з угрупуваннями, керованими місцевими кримінальними авторитетами – цим нехай займаються статисти. Для читача, який прагне збагнути нинішній світ з погляду вічності, ціннісний вимір – це не що інше, як думки, що висновуються з подій та фактів. І почуттів. То правда, громадянин воліє знати історію свого краю не з вуст історика, а з вуст художника.

Перефразовуючи класика, вчителем, бізнесменом, чи ще кимось ми можемо й не бути, та громадянином бути зобов’язані. Факти виснувані з подій та перейняті почуттями громадянина держави Україна – ось, що сьогодні на часі.

Ми подаємо події і факти семи днів Слов’янська.

Мало це чи багато? Для того, щоб пізнати властивості води океану, не варто тягнути увесь його огром в лабораторію. Достатньо однієї краплини. У нас їх цілих сім. Багато це чи мало? Достатньо.

Життя у Слов’янську – мов пригнічений каганець – притухло і чадить чорною смужечкою насиченої темряви. Особливо у тих, хто ховається у погребах. «Люди підземелля» жартуючи називають їх переважно ті, у кого таких бомбосховищ немає.

Ще кілька місяців тому пожвавлена наша вулиця з гомінкою веселістю дітлахів, галдиканням моложавих бабусь, заклопотаних бізнесменів замовкла. І оцямороком притрушена тиша враз і боляче розбудила нас. Відчули ми, що немає світла і води (канал Сіверський Донець – Донбас пересох), що вряди-годи працює телефонний зв'язок, що магазини зачинені, базарі залякані, що за двома буханцями хліба треба вистояти довгу чергу, з якої чоловіків кидають у автомобіль маршрутом до бандитського війська.

Правда, кулі як на передовій класичної війни ще не дзижчать, зате кожен чекає вибухового снаряду такого, як отой, що влучив у жіночок, що теревенили в холодку біля під’їзду дев’ятиповерхівки–тієї, що поруч з педуніверситетом. Артилерія залишається богом війни. Оті восьмеро, що лежали прямо на вулиці поруч з базарчиком на Артема не зчулися, звідки у п’ятиверхівку залетів ніби на гостину снаряд…

10 червня 2014 року

10 червня 2014 року на відстані 70-ти метрів від нашого помешкання почалося будівництво блокпостів. Ще мешканці нашої вулиці не знали, що ось-ось, трохи більше як через півмісяця, невідомо чия артилерія випустить снаряд, хай би добра йому не було, розірветься від ворожих окопів, зате близько до моєї хати та хат моїх близьких сусідів. Тоді, в останній день одностороннього перемир’я, задзвенить дзвоном розбитого скла, як дзвеніли слова речника воєнного міністра про перемир’я. Та це ще буде 16 червня… А зараз кипить – вирує мирна робота для розгортання війни. До війни, як до встановлення трудового рекорду, як до шкільних іспитів треба ретельно готуватись, як готуються до встановлення військових споруд оці плямисті комбінезони.

Відчувається широкий розмах. Гарчали землерийні машини, пихтіли КАМАЗИ, лаялися, пищали і кричали люди, їх під дулом приведено прямо з вулиць і примушено до праці на благо Донецької республіки у її боротьбі з окупантами-бандерівцями. Це план «А». План «Б» - Одеса, Харків, Миколаїв, Херсон. Далі діло покаже, хоча й без того видно. Для покорення юрби солдати, що пройшли Афганістан, Чечню, Абхазію – майстри своєї справи.

Кілька пострілів, коротка промова огрядного чоловіка у п’ятнистому камуфляжі з трикольоровою стрічкою на грудях і кривавою нашивкою на рукаві, враз припиняють гомін і ґвалт. Ось і зараз ніби по команді усі кинулися глибоко мережити землю, з недобудованих приватних домів виривати залізобетонні плити, завозити опецькуваті блоки та високі стовпи. Працювала оця уся жива сила і техніка ударними темпами, що вже надвечір готові окопи, бліндажі, склади для зброї і боєприпасів.

На облаштоване звечора місце, вже сьогодні, з ранку, почали завозити легку й важку зброю. Навезено скільки – війна розрахована не менше 2-х наступних років. Хутко взялися за навчання тутешніх юнаків військовій справі, вручили їм автомати, захоплені у зброярнях місцевої міліції та СБУ.

Знайшлися охочі покласти голову за справу Донецької народної республіки (ДНР), не розуміючи, які передують ризики. Безоглядні, бо мріють про одне – гроші. Про що іще може мріяти безробітній та ще й вихований брехливими російськими телеканалами? Обіцяно за один день перебування на лінії вогню – 500 доларів, в період протистояння – тисячу. Крім того, за кожного убитого супротивника (тобто, українця) – 100 доларів, офіцера – тисячу. Свою ціну має й захоплений автомат, кулемет, танк, літак і т.і. Паспорт і ще якісь документи – у штаб. Новобранцям не відомо, що чоловіків-колорадів (їх і так називають) більше сотні знайдено у одному з солених озер, тисячі прикопано в посадках без могили і хреста, сотні запаковано в гроби і відправлено за домашніми адресами. Це ж скільки за цю неоголошену війну заплачено – сліз, каліцтв, смертей і… грошей. І ще скільки треба заплатити! Крим вже захоплений, у планах агресора ще чимало земель українських, і не тільки українських. А скільки на все і ще і ще треба грошей! І вони зачинателям донбасівської смути не падають з неба. Хоча бери, греби лопатою – усе дозволено. Та рано чи пізно треба відповідати за скоєне. Відповідати треба пани, присяжні засідателі, ось що рано чи пізно – відповідати.

Свого часу зі шкірою здерті з тіла напівголодного українця, сьогодні гроші йдуть на знищення того ж таки українця, тільки іншим способом як дотепер.

10 червня в сутінках світанку, коли Карачун-гора ще не пробудилася від солодкої дрімоти і не почала на ній виступати рожева смуга, ще на світ не народилося 1 липня 2014 року і Карачун-гора не знає, що у цей день рухне телевежа, гостряком устромлена в небо, тоді я підійшов до вже згадуваного блокпоста. Спочатку обірвалися слова і музика пісні «В нашем доме поселился замечательны йсосед», потім з-за рясної вишні вийшов щупленький, менше середнього зросту та утлий хлопець з важким автоматом у лівій руці. Здавалося молодик довго не втримає у руках металеву зброю: ще ступить уперед крок-другий і автомат випаде у прим’яту траву, перестане страшить вогняна сила. Хлопець ніби вгадав мої думки і важко кинув зброю на плече. На долоні другої руки тримав червоні, налиті соком вишні – ягодами у Слов’янську їх називають.Перед тим, як спитати строго: «Какогохрена?» хлопець виплюнув цілу жменю кісточок на насип червоної глини, перед окопом.

Хотів було відповісти солов’їною, та вчасно пригадав попередження: таких кидали у підвал служби безпеки, приміщення колишнього КДБ. Чи правда це чи ні, але люди таке казали, що над дверима того підвалу залишився напис – і ніхто не може його стерти: «Оставьнадежду всяк сюдавходящий»… Мороз по шкірі пробігає. Та якби сльози і кров, що тоді й тепер тут ллються й пролилися, враз виступили, та захлинулись би новоявлені керманичі і всі ті, хто погрожує «розстрілом на місці» за українську мову, символіку, за листівку з літака і ще бог знає за що.

-  Я рядом живу, вон мой дом, - зрештою, оговтався від своїх таки думок. Хоч і з автоматом, але хлопець як хлопець. З усього видно, моя відповідь його задовольнила. Він навіть посміхнувся.

-  А-а, это вы с балкона за нами зырите? Мой совет: плотно закройте шторы – наши снайперы твердо знают свое дело. А когда идете к нам – одевайте памперс.

Я остаточно розгубився. Прикипів поглядом до чорного металу, затиснутого кістлявою рукою, здалося рукою смерті. Прохрипів пересозлим горлом: я в армии не служил… - это и есть автомат Калашникова?

Він переступив з ноги на ногу, зняв з плеча і переклав зброю з лівої в праву руку.

-  Калаш, Калаш, - промовив хлопець ніжно. Главнокомандующий любит повторять: «Кто крепко держит в руках Калаш, тот держит в руках всю Донецкую республику. Провозглашенная она или самопровозглашённая».

Він ніжно гладив приклад і яснів посмішкою. Видно було, починав звикати до зброї і до довкілля, де кров.

-  Я тоже не служил, - продовжує найманець чужої волі, - новот видите, приходится. Каждый мужчина обязан защищать родную землю.

-  От кого-то защищать?
-  Вы не знаете? Наши могут объяснить. За это они дорого не берут.
-  Наслышан. Откуда родом?
-  Из Донецка.

Схоже було і справді не з Росії, як більшість, з ким мені траплялось спілкуватись.

-  Старшее поколение, вроде Вас, меняотличнопонимает, а вотмолодежь… Все лезутв Европу, в хваленойЕвропекризис. Кудавы, лакеи Америки! Чистите на Западе нужники – успеха вам! А мы с помощью России служим своему народу и каждый день наращиваемвоеннуюмощь. Скоро у нас будут танки. Вернем законно избраннуювласть Януковичу!

На протилежній частині дороги сіріє залізобетонний бруствер. На бруствері тиша дикого степу, полоще стяг чужинської країни, закам’яніло стоїть молодик років тридцяти під трикольоровим прапором. З автоматом у руці, у лікті перехопленої трикольоровою стрічкою, строго і уважно слухає нашу розмову. Третьому молодикові не до нас – порається собі в окопі. Голова і плечі то виринають, то зникають за сірою плитою. Десь метрів за десять, вздовж дороги, там, де густий вишняк, чорніють бліндажі з бійницями. У кожній чітким кружальцем виокремлюється дуло кулемета. Далі, за вишняком, у чистому полі, через накриті парусинами дула, проглядаються контури гармат.

Від побаченого я розгубився:

-  Если все это прийдет в движение и кто-то с противоположной стороны немножко промахнется и попадет нечаенно в мой дом.

Потім серйозно добавив:

-  Я из шкуры лез, гнулся в три погибели, а они раз – и нечего делать.
-  Какая Вам разница, его все равно отберут.
-  До сего дня не отобрали…
-  Была другая власть, вот и не отобрали. Вы посмотрите 24-й канал.Что в Донецке гвардейцы сделали с прилегающими к аэродрому территориями! 170 человек расстреляли!
-  Вот так поставили к стенке и расстреляли?
-  Смотрите 24-й канал.
-  Есть и другие каналы.
-  24-й канал России – самый правдивый. Украинские – врут. Они работают на Хунту! А Хунта нам – вот! Ах ты…

Після чого зробив виразний жест.

Молодик у камуфляжі вибухнув такою лайкою, яка гуляла серед бандитів у кінці 30-х років минулого століття. Я зрозумів: життя цього наймита не вивершується культурою чи чимось подібним. За тим, підпалюючи цигарку з найдорожчих, скороспішно (подібна манера говорити у керівника сусідньої держави) проторохтів, як горохом по стіні:

-  У нас оружие – высший класс! Бандеровские самолеты – как спички. И танки горят черным пламенем. Нам Россия дает все новейшее. Даже к ним на вооружениене поступает, а у нас есть.

Не прощаючись, повернув з військової позиції. Ледь встиг ступити пару кроків у напрямку своєї домівки, як почув, неначе постріл біля вуха:
-  Куда господин хороший?
Коли я повернув голову, він протягнув гільзу патрона.
-  Пулей из этой самой гильзы вчера завалил бандеровца.

Я ворухнув плечима.

-  Пусть эта пуля напоминает вам про нашу силу.

На моїй долоні холодно блищав защитного кольору новенької гімнастьорки метал, отвір гільзи чорнів і пахнув порохом, як у 1943. Запах зброї агресора у всі часи один: загрозливий та вонючий. Він взяв з моєї долоні патрон, свиснув у отвір і зареготав знову суючи у мою руку гільзу. Почув у спину: «И даже за решеткой думать буду о том, как Львовского бандеровца пригэпать кирпичом».

Можливо оцей сепаратист через кілька днів і буде стріляти по моєму двору? Кулі, мов через масло, пробиватимуть товсту сталь, на щастя, ні в кого не влучать. А либонь саме він першим застосує систему «Град», коли дотла вигоріла велика ділянка Землі з живою силою і технікою? Медсестри, які у медпункті побачили ще живих українських бійців, втратили свідомість. Як я після цього буду писати про те, що правильно стріляли по моєму двору, по вікнах і дверях? Не зручно. Як і про інші дріб’язки.

Хоча болі більшої і меншої не буває. Є одне відчуття – біль, а яку душу вона вщипне - то інша розмова. Сьогодні вже очевидно одне: після цієї неоголошеної Україні війни від Росії відвернеться увесь цивілізований світ, незважаючи на економічну складову відносин.

Промінь сонця блиснув калюжею і зник, як і саме сонце – небо заволокла – закрила темна хмара.

Пішов рясний дощ, листям залопотів град. Стало мерзлякувато, повіяло пусткою. Пробурмотів собі під ніс: «Дощі холодні, синій туман: таке літо - дивина».

Раніше мене дратувала відсутність у хаті води, світла, газу. Після вранішньої прогулянки до розташування зборища кривавих найманців зрозумів – усе те – безглуздя – душі і серцю маячня. Є питання загальніші й жорстокі – правда життя. Питання аж кричить, вискакуючи з грудей: а чи завжди був чесний до Батьківщини? А мабуть не завжди, якщо життя пішло отак, наперекосяк.

В хаті на мене чекало два пропущених дзвінка. У слухалці почув стурбований голос давнього приятеля Романа:
-  Семенівку стерли з лиця землі.


-  Це я знаю.
-  Тепер черга підійшла до нашої Черевківки.
Роман зі Слов’янського мікрорайону замовк.
-  Алло, Романе, ти мене чуєш? Що сталося? Говори швидше, можуть вимкнуть. Тиждень не було зв’язку тільки включили і ти зі своїми загадками. Благаю говори зрозуміліше!
-  Хату сусіда рознесло вщент…
-  Та ти що!
-  Від моєї - одні стіни. Ледве сам вцілів.
-  Ай я-я-я!
-  Я сьогодні зрозумів: як все життя жив серед сепаратистів і ледь ним не став. Не знаєш, як записатися у гвардію, чи в якесь там ополченіє… Я созрєл.

При зустрічі з поглядом смерті мій дозвонювач не відвів очі, знайшов єдино вірний шлях до свободи. Горе змінює людину здатну думати. Раніше він сказав би: «Чим я буду крити хату – матом чи задницею? Та якби срака у мене була така, як у Люди з Билбасівки, тоді куди діло не йшло…» А тепер он як заговорив Роман. Громадянином став, чи як?

11 червня 2014 року

Сторожко спала ніч. Місяць, шукаючи часточки неосвітленої Землі, з недовірою і осторогою зупинився на полянці з хижими, переважно не європейської зовнішності бійцями, та важкою зброєю, що крадькома приховалася межи дерев, кущів та під залізобетонними плитами. Від давно небаченого видовиська на благословенній землі України Місяць здивувався і обурився, можливо обернувся навколо себе, та цього не було видно – усю ніч Місяць повний.

Війнув вітерець. Пуста пляшка, яку хтось примостив на паркан, легенько впала, підскочивши раз і вдруге і покотилася по дорозі. Комусь віддалось грюкотом у нічному безголоссі. З блокпоста у відповідь різонув одинокий постріл. І знову тихо. У кінці місячної ночі, млосливий сон якої перетнув грюкіт пляшки і постріл чужемця, народився день.

Сьогодні, як і вчора, як ось вже цілу вічність стріляють і бомблять… Вояки з Росії, хто пройшли вишкіл в Афганістані, Чечні та в інших точках палаючої Землі, влучили у вантажний літак з амуніцією і продуктами харчування… Ще не згасло полум’я гвинтокрилів, не розвіявся дим пожарищ над Торцем-рікою і бугристими полями Дикого степу, а вже зачаділи неповороткі танки, в’юнкі бронетранспортери, брезентовані вантажівки. «Чиста робота», потирають руки кремлівські автори і натхненники нового типу війни, у якій міжнародному і місцевому криміналитету відведено домінуючу роль.

Що техніка ? Серед людей рвуться міни там і тут, падають осколки снарядів: гине мирне населення, патріотично налаштовані бійці – найдорожчий України скарб. Саме цей скарб і муляє тим, у кого рука завжди тягнулася й сьогодні тягнеться до чужої власності і хто хоче усього того, що видніється на горизонті, зіпсувати його до невпізнання. Росії поперек горла стоїть незалежна Україна. Їй важливо не те, що втрачена житниця і Царської Росії і Радянського Союзу. Їй важливо те, що наша держава – могутній військово-промисловий комплекс, таким залишається й сьогодні. Їй боляче те, що Україна на очах рішуче й безкомпромісно відпливає у вільне плавання. Не можуть сердеги втямити: Радянський союз почив вічним сном. А тепер прагнення увійти двічі в одну й ту саму річку смішні та нікчемні. Он увесь світ став на дибки.

Моя добра знайома пані Ольга з Києва й дня не може прожити без вісточок із Слов’янська. Та хіба тільки Слов’янськ їй болить? «Где бы в человека не стреляли – пули все ей в сердце попадали» - так про неї кажуть близькі їй люди поетичною метафорою ЕдуардасаМежелайтіса. Немало у нас патріотів серед жінок і чоловіків. Тих, хто має щедру душу і велике серце. Мова йде про сферу внутрішнього життя людини – її настроїв, почуттів, переживань.

До речі серце, як символічний орган духовності, Японці возвели у фетиш: керувати автомобілем, на їхню думку, треба не руками, а серцем. Отоді і скоротиться кількість дорожніх пригод. Уроки війни Гітлера із Сталіним довели: щоб убити загарбника (якщо не ти, то він) також треба мати велике серце: «Я стреляю – и нетсправедливостисправедливее пули моей», - здається так писала поетка – роки зітерли з пам’яті її прізвище.

До моєї ще з ранку тихої оселі сторчголов влетів вже читачу відомий Не-я, нашвидкуруч випив склянку «Трускавецької» і глухо мовив:

-  Чув? Для того, щоб довести «справжнє» лице бійців правого сектору, бандити розбили-розтрощили хірургічне відділення лікарні – споруду часів царя, знищили великий торговельний центр будівельних матеріалів товариства баптистів, а для розвагизасвітили довкілля парочкою особняків. Прямо-таки новітні варвари, пірати у ХХІ столітті.

На це я тільки й зміг із себе видавити:

-  Богохульство ніколи не залишається без отвіту божого: «І буде їм по ділам їхнім». Оділлються вовкові овечі сльози! Он самопроголошеного мера кинули в підвал СБУ.
-  І як ви думаєте, за що?
-  Кажуть, місто не забезпечив світлом і водою. А може став своїй же банді каменем на шиї. От вони і придумали для нього кару – запроторили в камеру його супротивників. Хай скуштує почім ківш лиха!.. Можливо це перший у підвалі клієнт, який справедливо туди потрапив. А так – скільки там перемелено доль за все життя – страшно подумати!
-  І то правда. Арештували не за те, що наркоман, злодій і шахрай, не за те, що самозванець і бандюга, не за те, що зґвалтував неповнолітню. А за те, що свідок. Свідки у справі захоплення міста довго не живуть.
-  Туди йому й дорога. Яка гидота! Хто ж тоді ті, хто «трикольорів» зустрічав з хлібом-сіллю, лягав під бронетранспортери, називав захисників Вітчизни фашистами, регулярно носив їжу найманцям і іменував їх «визволителями»? Чи відповідатимуть вони, як за подібні вчинки відповідали зрадники у 45-му, як відповів Юда, що вчителя продав за 30 серебреників?..
-  Вони вже відповідають. Це буде і сьогодні і завтра. У перші дні після війни гуманітарка збирає велику чергу. Хтось як вигукне: «Он головний комуніст за допомогою прилаштувався». Кілька дебелих жіночок за білі рученьки – та з черги. І накивав п’ятами бувший депутат Верховної Ради, перший помічник сепаратистів по встановленню барикад у центрі міста.
-  А то є й пасивні, тихі сепаратисти. Приїздять до Києва чи Львова здоровенні чоловіки з наїденими мордами, просять статусу біженців – набути законного права на житло і роботу. Вдома у них ворог, недруг, супротивник… Його місто на грані знищення, повсюди ридання, його сусіди скривавлені, скалічені, вбиті кістлявою рукою ворога і супостата, а він – причесаний і пухнастий, у пошуках тепленького кубельця. Одні пики наїдають, другі кров проливають. Нічого собі…

Сьогодні народ стогне. Скоро сміятиметься. І всих ворогів будуть убивати сміхом. Наповал. Он з політиків сусідньої держави ті, що вершинні, над панами пани… Здається, самого Бога взяли за бороду, та з їх діянь сміється увесь цивілізований люд. Та не кожен знає: убиті сміхом не воскресають у пам’яті людській. Так і лишаються колодою, вкритою бархатистою пліснявою, від якої тхне непристойною банальністю.

12 червня 2014 року

Проснувся рано. Від пострілів на блокпосту. Не різке, таке собі глухе бахкання: бах-бах і тиша, хоч знову на ліжко і впадай у сон. Невдовзі з Ямполя, що за Дінцем, неначе далекий грім, загула канонада. З-за обрію наближається самольот. Робить одне – друге коло і падає у повітряну яму. За мить перетворюється на точку і пропадає у Слобожанській стороні. Я благаю усіх, які тільки є боги: нехай ворожий вогонь не обпалить нашому крила, нехай пілоти не прошляплять, як слід знімають картинку аби дальній снаряд бодай не влучив у мою хату та упав на дуласті пушки. І нехай наші вороги усі згинуть до ноги!

Коли вийшов з хати у двір, звуки стали десятикратно гучнішими, так ніби вуха звільнили від пробок. І постріли з автоматної зброї і протяжний свист снарядів зенітної артилерії – все вдарило у скроні і забриніло в голові суцільним шумом. Сувора і груба музика війни.

З боку клаптика понівеченої землі, де банкували картярі п’ятнистихкомуфляжів, проскочив самоскид. За ним трактор-копач. З усього видно закінчилися будівельні роботи й тепер не місце знаряддям праці серед людиновбивчої зброї.

Після того, як трактор, залишивши сизий димок і зник за рогом вулиці, дорогою наближалася молода жінка. Не раз її бачив й раніше, та лише тепер звернув увагу на легку пружну ходу, звабливі вуста і світлу посмішку.

-  Дівчино, - вона кинула бровою і всміхнулася, показавши ряд білосніжних зубів. – Вам ніхто не говорив, що не можна у таку погоду без парасольки?
-  Не розумію.
-  Осколки сипляться з Неба, вулицею кулі шмигають, а їй – як з гуся вода.
Жінка знову всміхнулася, залишаючись спокійною, можливо спокій сама міцно тримала у своїх руках.
-  А я така, що між осколками й кулями – хіба тільки між краплинами дощу як нєкоторі.
Жінка лише тепер серйозно глянула мені в очі:
-  Від судьби не втечеш… Кому написано від води сконати, того й бандитська куля не дожене.
-  Ваша правда. В мені заговорила заздрість. Тут до вікна боїшся зайвий раз підійти, а вона, красива й розкута як сама свобода, чимчикує вулицею, ніби й немає ніякої війни – над її головою вогні святкового фейерверку.

Жінка спокійно сприйняла мою філіппіку. Нахилила трохи голову, долу опустила очі:

-  Кілька років тому наша вівчарка… Я тоді не була вдома, чоловік визволяв…
-  Про що ви, я давно забув… За одного кусаного двох не кусаних дають. Про це не згадуйте. Я не знав, що ви якось з цим пов’язані.
-  Дякую Вашому доброму серцю… І ще одне: хочу біля вашого паркану поставити свою бджілку. Он там, - вона жестом руки показала місце під горіхом. Де тінь.
-  Звичайно, місце не перестоїть, ставте. Може було б у двір, за парканом безпечніше.
-  Я усього на кілька хвилин.
-  Цікаво, а чому не у себе?
-  З балкону ви бачите, що там коїться біля мого двору. Сьогодні прийшла, а вони: «З ялинки стріляв бандерівський снайпер. Ми його вбили. Зайдете і побачите – у дворі труп ворога.» Зайшла. Ніякого не видно трупа. І слідів крові нема, слава богу.

За кілька хвилин під’їхала червоненька машина якоїсь жіночої марки.
-  Я ненадовго, - похапцем взяла пакет з багажника, хляпнула замком дверцят. І ніби виправдовуючись:
-  Упораюсь у домі, тай в село – там не воюють.
-  І нас не чуть?
-  Чути, чути. І навіть видно стовбури диму. Та здаля так не зачипає. Ранок, як звичайно, не солодкий і не млосний, який буває, коли схід сонця грає на мандалині. Страшно, коли над містом жалю і смутку – таким став наш курортний Слов’янськ , зарять короткі зблиски пострілів, степом луна докочує грім розірваних снарядів. Аж мороз шкірою пробігає, коли чуєш стогін Землі. Війна огрубляє душу громадянина, криниця якої й так не відрізнялась глибиною. Іде з димом і наша промисловість.

Вона перехопила мій погляд на бочку для дощівки, глянула в Небо, з якого ось-ось бурхне як із ведра. Вдарив грім. Жінка здригнулася.

-  Вже й не поймеш, - тихо мовила, - чи Святий Ілля по Небу, чи наші брати по рабству вогнем по місту.

За тим відвела погляд і ще тихіше про когось:

-  Він завжди повторював: «Святе і грішне - поруч».

Повернулася й пішла до свого дому через чужу і ворожу, як згодом виясниться, для неї війну.

15 червня 2014 року

Сьогодні вже п’ятнадцяте, а вона ще не повернулась. В разі й одностороннє перемир’я оголосили, а її як не було, так і немає. Під креслатиморіхом машина як червоніла, так і стоїть, а жінка немов крізь землю провалилася. Ті із сусідів, хто ще не встиг утекти у безпечніше, як Слов’янськ, місце, «не бачили й не чули». Її мобілка вперто мовчить, ніби хтось у ротову порожнину запхнув їй здоровенного кляпа. Буває й мобільнику забивають у рот кляпа, от як моїй – вимкнули електромережу, підірвали телевежу, яка приймала і передавала лише телесигнал. На гавкіт собаки виглянув у вікно. Останнім часом доводиться годинами простоювати біля вікна. Можливо через шкляну прозорість прийде відповідь і сам не знаєш, на які питання. Немає сумніву, ми знаємо усі можливі відповіді, та у чому суть питання – до цього часу й не втямили. Звикли до спокою й сумирності, а тут щось від розбійництва і сваволі, від східного витонченого підступництва та віроломства. Тут передзайдою купа грошей, успіх і влада. За гроші можна усе купить, заради них можна усе продать: любов, відданість, ідеали.

Світла немає – дзвінок не працює, гавкіт Сірка доходить до хріпоти. Старики йдуть вулицею з повними торбами – в супермаркеті дають зіпсовану ковбасу. Якщо її переварить (поки що в нас не виключили газ, на сусідній вулиці горить палає з розбитого будинку). «Жрать» – каже довготелесий сепаратист, - «можна, особеннопослекрепака». Другий каже голосно і я чую: «Страсть люблю чеснок, который пахнет колбасой». Троє у п’ятнистій одежі стоять біля хвіртки, переминаються з ноги на ногу. Починають стукать прикладом у хвіртку. Звук розноситься на все довкілля. В голові враз помутніло, періодично скорочувались м’язи біля лівого ока, засмикалось праве. Догавкався. Язика треба було міцніше за зубами тримати. Вже прийшли. Мабуть, один з лопатою, а два з носилками… Що це – панічний страх? Подивився на руки. Пальці не дрижали. Зник і на обличчі нервовий тік. Зрештою, оговтався і вже впевнено гукнув у вікно:

-  Айн момент!

А сам придивлявся. Хлопці як хлопці. І в руках ніяких тобі, як я нараяв, носилок і лопати – чорні карабіни. Карабіни не такі страшні, як лопати й носилки. Карабін швидше строгий, ніж страшний. Я б сказав – приємний – виблискує, якщо й сонця немає. І зрозумілий – бах – і був такий. А з лопатою  - ще і яму примусять копать. Ото работьонка на тему «Лучшенету того свету». Хто під воротьми у новесенькому військовому обмундируванні - через кілька днів, а саме 1 липня, коли почнеться черговий виток антитерористичної операції, ті скинуть п’ятнистуодівачку, одягнуть шорти і майку. Виявляється замінити військову на цивільну одежу – та це так просто! Як і душу сепаратиста і диверсанта, коли настане потреба.

Підходячи до гостей непроханих ближче побачив двох приземистих, третього - я вже його раніше помітив – фітіль в окулярах. Тих двох я ніколи не знав, а ось фітіля в окулярах бачив, як роздавав гроші підліткам, які писали на стінах будівель величезними літерами: «ДНР», «Росія», «Фашизм не пройдет», «Вониз Славянска фашизм», «Смерть правому сектору». Підлітки, які вчилися за підручниками Російської Федерації і відповідно на ті цінності й орієнтуються.

-  Дед, - звернувся фітіль в окулярах, коли я відчинив двері воріт.
-  Слушаю внучок, - відповідаю, роблячи розумний вигляд. Очкарик напевне, зрозумів, що я йому не дід, а він мені – ну не як не онук і через те збавив обороти свого гонору. Саме збавив. З перших хвилин зрозумів і я. Я існую, для нього і таких як він, як шкідлива ідея, а підлеглі, ті два поплічники, що «їли» його очима – торжество мрій, які в грошах, машині і ще не дай бог у чому.
-  Чья машина? – кивнув у бік лапатого оріха.
-  Не моя.
-  Мне по барабану твоя – не твоя. Спрашиваю, чья?
-  Какая-то женьщина поставила. Я сказал: пусть стоит. Хлеба не просит, места не перестоит.
-  Имяэтой женьщины?
-  Не знаю. Если вы, или другой незнакомец, поставили я копался в биографии? Вы сейчас не представились, мне что, от вас отварачиваться? Между прочим…
-  Мыдействуем от имениреспублики.
-  Какой?
-  Заберем в СБУ, там расскажуткакой.

Й нервово добавив: «Донецкой Народной республики». Після паузи між кашлем продовжив:

-  Мы подневольные люди. Начальство приказало найти машину с такими номерами, приказ выполнили. У мадам полныйдомвооруженныхбойцовукраинскойармии, мысуществуем для того, чтобывыполнятьприказы. Не волнуйтесь машину в течениичасазаберут. Пустьпоработает на благо нашейродины – ДНР.

-  Выявляется, - розтягую слово, - вы патриот.

Замість прямої відповіді я почув таке:

-  Почему, деда, тытакой, а я такой? Не потому ли, что один из нас хочетбольшежратвы, а другой менше? Я хоть и имеювышку, это тебе не три класса и четырекоридора, хоть по философии и отлично, а что-то не пойму ХХІ века. Природа держит под. семью замками свои секреты и только на закате жизни каждого из нас немножко приоткрывает занавесь человеческой драмы. Мне иногда удается заглянуть за кулисы: для передела мира избран отлично иной путь. Никто другой – мы авторы и исполнители драмы ХХІ века.

Подумалось: філософе ти нещасний! Сьогодні, коли я пишу оці нотатки, звалена телевежа на Карачун-горі, добивають Миколаївську теплоелектростанцію. Планомірно здійснюється план по знищенню інфраструктури Донбасу. А ти про щось там, брат мій по ХХІ століттю.
Хлопці збиралися було іти на свої позиції, як у телефоні заспівало.

Коротка розмова і чоловіки вибиваючи бокове скло перевертають усе, що можно перевернути у багажникові й салоні та зникають. Фітіль на прощання підняв руку: «Еслисмерти – то мгновенной, если раны - небольшой».

Я не зрозумів, кому адресувалося це побажання – мені, чи собі? Думаю – мені. Терористи – щасливі одним днем: «Сьогодні Я живу і день сьогодні мій: з ними не можна про щось домовлятись, від них не діждешся сталих принципів, крім одного – «або пан, або пропав»». Від мого дому вояки йшли так, ніби двоє несуть на носилках саму Смерть, а Фітіль в Окулярах супроводить з лопатою через плече, як з бойовим автоматом і підморгує якійсь нафарбованій дівиці…

Дорогий читачу! Осміхніться, хоч на хвилинку, уявивши картину зі Смертю та наміром й закопати. Це уява втомленої людини, і тим все сказано. Навсправжки Каїнова сім’я гуляє Сходом України, та якщо й надалі смерті дії виявлятимуться такими нагло смертельними, знайдіть вуздечку вгамувати її безумний шал.

Продолжение следует...

Анатолий Федь - украинский ученый, доктор философских наук , профессор Славянского государственного педагогического университета, член Научного общества им. Шевченко, отличник образования Украины

НОВОСТИ ДОНЕЦК / ЛУГАНСК ВСЕ
08:01
Россияне хотят запретить украинские книги на оккупированных территориях
23:13
Главное за день: РФ не сможет захватить Харьков. «ДНР» объявила военный призыв с 1 апреля
21:06
В оккупированном Мариуполе начали копать грунт археологического памятника
19:30
На оккупированной Луганщине задержали местную жительницу якобы за «шпионаж»
17:25
Против Пушилина открыто еще одно уголовное производство — за псевдовыборы
17:21
Над Севастополем упал российский военный самолет
14:45
Пушилин издал «указ» о военном призыве мужчин на оккупированной Донетчине с 1 апреля
12:07
Оккупанты русифицируют захваченные территории Украины — Британская разведка
11:53
Большая воронка: Последствия «прилета» в Пролетарском районе оккупированного Донецка
10:55
Россияне подорвали себя устанавливая противолодочную мину в Херсонской области
09:23
На оккупированной Луганщине инвесторы из РФ готовят шахты к ликвидации, — Лысогор
07:15
Россияне атаковали Запорожье беспилотниками: есть пострадавшие и разрушения
23:09
Главное за день: Обстрел Харькова авиабомбами. Прогнозы о «заморозке» войны
17:10
ВСУ снизили динамику штурмов россиян под Авдеевкой
16:20
«ЛНР» приняла «закон» об отъеме пустующего жилья
15:42
Руководивший захватом Мариуполя и Авдеевки генерал стал «Героем России»
13:19
Центр оккупированной Горловки попал под обстрел: есть жертвы
09:59
Россияне перебрасывают военную технику из Мариуполя в Запорожскую область
09:47
Российские войска продвинулись возле Бахмута и могли захватить Ивановское — ISW
23:17
Главное за день: РФ обвиняет Украину в теракте в «Крокус-Сити». Донецк без связи и света
08:01
Россияне хотят запретить украинские книги на оккупированных территориях
07:10
После ночного обстрела Днепра в городе наблюдаются перебои со светом и водой
23:13
Главное за день: РФ не сможет захватить Харьков. «ДНР» объявила военный призыв с 1 апреля
23:03
Только 3% российских снарядов и дронов поразили военные цели Украины — Умеров
22:21
Массированный удар по Николаевке Донецкой области: подробности
21:40
Ощадбанк приостановил работу в Торецке из-за российских обстрелов
21:06
В оккупированном Мариуполе начали копать грунт археологического памятника
20:25
Оккупационный суд лишил свободы еще одного украинского военнопленного
19:30
На оккупированной Луганщине задержали местную жительницу якобы за «шпионаж»
18:37
Нам нужна помощь прямо сейчас — Зеленский о готовности к новому крупному наступлению России
17:25
Против Пушилина открыто еще одно уголовное производство — за псевдовыборы
17:21
Над Севастополем упал российский военный самолет
17:05
Москва снова утверждает об «украинском следе» в теракте в «Крокус холле»
16:47
В Николаевке Донецкой области из-за российского обстрела погибла женщина
16:15
Днем оккупанты обстреляли Дробышево Донецкой области
15:21
В результате российского обстрела по Купянскому району есть жертвы
14:54
Белгородская область под атакой дронов: детали
14:45
Пушилин издал «указ» о военном призыве мужчин на оккупированной Донетчине с 1 апреля
14:31
Куйбышевский НПЗ полностью остановился после атак дронов
13:59
В Донецкой области открыли обновленное мобильное отделение банка