Херсонщина прифронтова: 2022 — в окупації, 2025 — під обстрілами та дронами

Вісім місяців жили в окупації, місяцями терпіли мародерство, тиск, моральні та фізичні знущання від російських військових. Це про один із населених пунктів Білозірської громади на Херсонщині. Через ворожі обстріли в селі були загиблі й поранені. А російські снаряди дістають сюди й досі. Попри близькість до фронту — ворог стоїть менше ніж за 20 кілометрів — місцеві поступово повертаються додому. Вони відбудували зруйноване та дають прихисток переселенцям, чиї населені пункти росіяни продовжує стирати з лиця землі. .

Як сьогодні живуть люди в селі Херсонської області впритул до лінії фронту

До повномасштабного вторгнення в громаді проживало понад 2200 людей. Місцеві попросили не вказувати точну назву села — бояться, що обстріли посиляться. Коли ворог зайшов на ці території, більшість людей виїхали. Але 860 мешканців не покинули свої домівки та господарства. Всю окупацію вдома залишалася і Надія з чоловіком, хоча визнає — було страшно.

«Агресія була, вибухи. Тиша, отже, ми чекаємо, зараз щось буде. Гелікоптери літали дуже низько, було страшно вони прямо над будинком літали з автоматами вниз, це було моторошно. А 29 липня було взагалі страшно. Прилетіло, ми навіть не зрозуміли, звідки», — каже Надія Венгер.

Надія Венгер. Фото: Новини Донбасу

Того дня чоловік жінки та їхній сусід отримали тяжкі поранення.

І ми секунда сталося все. Чую Володя кричить: Васю, на друга, тільки ти не вмирай. Я нічого не можу зрозуміти, а воно гримить, вибухи. Я вискакую з іншої кімнати. А він свій ніс ось так от тримає, а тому закриває рану в голові, фонтаном кров із голови у друга. Він лежить на підлозі. Крові море, дідусеві носа — було страшно дивитися, ну врятували», — з жахом згадує Надія.

Руслана до повномасштабного вторгнення працювала завідувачкою місцевої аптеки. І теж не покинула рідне село та сусідів під час окупації. Скільки могла — забезпечувала людей ліками.

«Те, що до окупації завезли основне розібрали грипозне, а все одно залишались ампулки, викручувались травичками так і викручувались. Діабетікі, сердечники цим людям взагалі було тяжко. Цим людям вобще нереально було дістати ліки, тяжко і ми нічим не могли допомогти», — згадує Руслана Дятлова.

Важко було і з комунікаціями, згадує жінка. Через постійні обстріли люди залишалися без світла, води й газу, зв’язку не було взагалі. Але місцеві чоловіки власними силами, під обстрілами все ремонтували.

«Хлопці старались, де тільки перебивало хлопцістарались, їздили. Ми і збиралися, хто чим міг. І один раз збиралися тим оркам якісь продукти, хто що міг, абивони пустили там відремонтувати, кожен з дому приносив усе, що могли», — описує жінка.

Руслана Дятлова. Фото: Новини Донбасу

Староста села побував у полоні у росіян

На одній вулиці з Русланою живе староста села — Андрій. Жінка була свідком того, як у вересні 2022 року його забрали російські військові. Чоловік тиждень провів у застінках окупантів.

«Скажем так виховували до того часу, поки думали, що я погоджусь на співпрацю з ними. Якось стояв на своєму. Відпустили при одній недобрій умові. Вони знали, що мій син знаходиться далеко на другій території і хотіли, щоб через сина я здавав місцеросположення наших військових. Сказали, що якщо цього не буде. То будуть розстрелювать», — розповідає староста села.

Після полону чоловік не мав можливості виїхати, бо у нього забрали документи. Але ворогу потрібної інформації не надав.

«Залишився живий, данних їм не надавав. Чекали до останнього, але, скажімо так, врятувало те, що наше село звільнили і вони вийшли звідси. Якось так, що без таких випадків» — каже Андрій.

До полону Андрій продовжував виконувати обов’язки старости. А також робив усе, щоб люди могли виїжджати на підконтрольні Україні території.

«Виїхать було тяжкувато. Були люди, які до нас приїхали, вони проживали без реєстрації. Закопували щодня печатки, потім діставали, робили людям довідки з місця проживання, знову закопували. І так люди виїздили. Питання було в том, що було дуже важко, бо було багато блок-постів. То людям доводилось, щоб пересікти до наших блок-пості витрачати дві-три доби», — ділиться Андрій.

Староста села – Андрій. Фото: Новини Донбасу

«Збираємо речі і біжимо звідси, доки живі»: як живуть у селі переселенці з окупації

Зараз багато тих, хто тоді виїхав з окупації, уже повернулися додому. В громаді живе і понад півтори тисячі переселенців. Серед них — Тетяна. Жінка з чоловіком, виїжджаючи з Бериславського району, рятували не лише своє життя — не залишили і чотирилапих членів родини.

«Ми виїжджали, еле встигли втікти. Коли вже саме головне спасали. Но головне, що ми своїх собак вивезли, ми би їх там не залишили. Тому що чоловік сказав, я без них не поїду. Ну, привезли», — каже Тетяна Захарченко, переселенка з Бериславського району.

Жінка до останнього сподівалася, що ось-ось звільнять Лівобережжя Херсонщини і можна буде залишитись вдома, не виїжджати. Але остаточно ухвалила рішення після того, як її чоловіка поранив ворожий боєприпас, скинутий із дрону.

Тетяна Захарченко, переселенка із Бериславського району. Фото: Новини Донбасу

«Він допомагав людям, спасав, бо там прилетіло дроном і людей убило. Він так само попав піддрон, відлежав у больниці і ми сразу же, сразу кажу збираємо речі і тікаємо звідси, тому що поки живі» — розповідає Тетяна Захарченко.

«Я вперше бачу живих дітей та живу вчительку»: незважаючи на близькість фронту дітей перевели на офлайн

Незважаючи на близькість фронту в селі, вже другий рік діти навчаються в ліцеї. Щоправда у підземному. Директор навчального закладу Лариса Рибачук каже, це було головним завданням колективу — щоб діти знову мали повноцінний доступ до навчання. Тому що за роки COVID-19 замкнулися, перестали спілкуватися, а успішність упала.

«Вони у перші дні, для них все було новинкою. Що можна виходити до коридору, бігати, розмовляти. Коли учениця 5-го класу каже: я вперше бачу живих дітей та живу вчительку. Усі, хто чують цю фразу, розуміють, що мають на увазі. Вона за свої 4 роки навчання бачила дітей лише з того боку екрану», — каже директорка навчального закладу.

Нині в ліцеї 167 учнів, з яких 118 живуть безпосередньо у громаді. Ще 49 — ті, хто виїхав за кордон чи інші регіони — продовжують відвідувати тут уроки онлайн.

«Ми організували навчання те щоб, коли воно починалося ми приєднуємо (дитини) з допомогою додатка Зум. Ми маємо інтерактивні дошки і вони створюють ефект присутності. Дошки транслюють клас і та дитина, яка перебувати за кордоном, вона бачить клас і дітей, які безпосередньо знаходяться тут», — каже Лариса Рибачук.

Лариса Рибачук. Фото: Новини Донбасу

Незважаючи на щоденні звуки боїв, що долинають з лінії фронту, люди більше не хочуть їхати з рідного села. Вони продовжують ростити тут дітей, сподіватися на врожай у сезон і вірять — ЗСУ виб'ють ворога і життя зможе повернутись у звичне русло.