«Не буде Валєри, то чи будемо всі ми?» Де народився і виріс головнокомандувач ЗСУ Залужний

Якими були шкільні роки Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного? Як його назвали й досі кличуть однокласники? Куди він тікав із пар у технікумі? Чи любили його дівчата? Хто передбачив, що Залужний стане генералом? І який він насправді? Чи відповідає образу, який ми всі так любимо?

Про це довідалося hromadske, побувавши у Звягелі Житомирської області, де народився і жив до 19 років Валерій Залужний, якому цього року виповниться 50. Біографія Залужного — у цьому репортажі, який «Новини Донбасу» публікують у рамках партнерства.

З батьком військовим у місті військових мрієш лише про одне — стати військовим. Де народився Валерій Залужний

Свою давню назву 55-тисячний Звягель повернув лише три місяці тому. Місцеві ще не звикли й називають його по-старому: Новоград-Волинський. Він відомий як батьківщина Лесі Українки. А відтепер — і Валерія Залужного.

Тут багато військових частин, тому так і кажуть: «місто військових». Хоч із ким почни розмову, обов'язково в родині син, зять, сват — військовий. Є навіть цілі династії. От і Залужний із такої — батько офіцер. 

З-поміж 11 міських шкіл батьки обрали для сина «дев'яту». Не елітну, для дітей військових, де навчання відбувалося російською. А звичайнісіньку школу для дітей робітників і залізничників. У районі, де вони жили, між машинобудівним заводом і вокзалом. Там касиркою працювала мама Валерія.

Вчителька молодших класів, 79-річна Тетяна Григорівна Шатульська. Фото: Андрій Новіков / hromadske

***

1 вересня 1980-го. Маленький хлопчик із великим букетом, як тоді казали, «вперше переступив поріг школи». Майбутній генерал не рюмсав, тримаючи маму за руку. Це добре пам'ятає і зараз його вчителька молодших класів, 79-річна Тетяна Шатульська. Ми розмовляємо в кабінеті географії вже тепер не школи №9, а гімназії.

Радянське приміщення осучаснене наскільки можливо — нові вікна і жалюзі, є стенд із 11 героями, які вчилися тут і загинули на війні, фотовиставка з Майдану одного з випускників. Невеличка рухлива жінка з модним ліловим кольором волосся сідає за парту на важкий фарбований-перефарбований сто разів стілець.

Із задоволенням розповідає: «Ми жили на одній вулиці, тому Валєра мене знав і йти до школи не боявся. Хоча деякі діти плакали, звісно. Зразу сказав: “Хочу сісти за другу парту посередині”».

Малий Залужний знав уже букви, швидко навчився читати й за технікою читання був «молодець». Тетяна Григорівна називає його рису характеру, яку потім повторять усі наші співрозмовники: «Спокійний». 

«Дуже відповідальний, треба реферат, він не затягує, не забувається. Завжди перший: “Можна я чергуватиму?” А це й дошку витерти, і капці рівненько виставити: вони перевзувалися в класі. Прийдеш до них додому: все по поличках, підручники обгорнуті (у ті часи школярі самі робили обкладинки з паперу, іноді зі шпалер — ред.). Коли я їх випустила, ще років 2-3 цікавилася у вчителів середньої школи: “Як мої? Дивіться не зіпсуйте їх”», — Тетяна Григорівна активно жестикулює.

Каже, ще тоді помітила, що з Валєри Залужного будуть люди. Бо наполегливий. Сказав: «Стану військовим» — і все тут. 

«Як я пишалася, коли мені зателефонував кілька років тому онук: “Бабусю, вітаю, Залужний — генерал!”».

Класна керівниця Валерія Залужного, 79-річна Ольга Юхимівна Антоненко. Фото: Андрій Новіков / hromadske

«Допомагав, доручення виконував із честю, розсудливий, вчився добре, шкідливих звичок не мав». Чи буває таке? Буває, коли росте генерал

До класної керівниці Ольги Антоненко їдемо додому. Їй теж 79, і живе вона на околиці, у приватному секторі. Дістатися до школи зараз їй було б важко через хворі ноги.

Дорогу показує Жанна Васянович, однокласниця Залужного і вчителька географії в цій самій гімназії. Вона й тоді була активісткою, і зараз: знає все про всіх, везе із собою альбом із фото, обіймає, цілує вчительку, поправляє їй волосся. Садить ближче до вікна в кімнаті, облаштованій просто: диван, стіл, кілька стільців.

Ольга Юхимівна в пухнастій блакитній кофті «на вихід» чинно складає руки на колінах. Вона погано пам'ятає Залужного в школі, минуло ж понад 30 років. Але, розуміючи, що щось треба розповісти, приготувала цілу характеристику. У найкращих традиціях радянської школи. Тихенько читає з аркуша, хвилюючись, щоб усе було правильно.

Каже, що «батьки виховали хлопця дуже добре, він допомагав товаришам, усі доручення виконував із честю, у складних ситуаціях був розсудливим, вчився добре (переважно на «3» і «4» за п'ятибальною системою — ред.), шкідливих звичок не мав. І поведінка була зразкова». Щось конкретне вона згадати не може.

Жанна Васянович виручає (підказує): «Валєра був спокійним. Лідерські якості в той час ще не проявилися. Середнячок. Не хуліган і не відмінник. Згадати, як вирізнявся саме він, важко. Якщо пакостили, то всі. Якщо тікати з уроку, то разом. Але якщо в похід із ночівлею, на екскурсію, змагання, то теж усі. Він і у футбол грав, і на лижах з хлопцями літав».

Однокласниця Залужного та вчителька географії Жанна Васянович. Фото: Андрій Новіков / hromadske

Дивимося чорно-білі фото з 8 і 9 класу: у Залужного відкрите ясне обличчя, густий кучерявий чуб. На одній зі світлин він, довгий і худий, тримає стяг школи на лінійці. Тоді це вважалося честю.

«Це був мій найкращий клас, — підключається Ольга Юхимівна. — Жодних казусів. Якщо і траплялося щось незначне, скажімо, хтось не вивчив урок, я йшла додому. А батьки не пропускали збори. У ті часи був міцний зв'язок батьків і школи».

«Ольга Юхимівна, — додає учениця, — або “Олюшка”, як ми її звемо й досі, вчила нас бути добрими й розуміти інших, відповідати за свої вчинки».

Пенсіонерка каже, що коли її учень став генералом, оголосила про це всім сусідам: «Я радію, коли всі мої діти чогось досягають. Зустрічаю батьків у місті, завжди запитаю: “Як вони?”»

На прощання учениця зі сміхом обіцяє привезти й увімкнути вчительці пісню «Залужний крутить двіж». 

Фото Залужного у 5-му та 9-му класі (1985 та 1989 роки) з дарчими підписами для Сергія Степанюка. Фото: Олександр Хоменко / hromadske

Дівчата прозвали солоденько — «Валєрчик». Відразу приклеїлося

Повертаємося до гімназії. Там, у кабінеті директорки, є мапа України з бурштину, подарована генералом на 100-річчя школи. Питаю дорогою, чи подобався юний Залужний дівчатам. 

«Він був рослий, спортивний, високий, кучерявий. Гарно пострижений. Умів пожартувати. Активіст у збиранні брухту й макулатури (у радянській школі поширена практика — ред.). Якось нас як переможців відправили до Ленінграда на кілька днів (теперішній Санкт-Петербург, росія — ред.). Їхали ми в плацкарті, а на полиці під стелею стояли фрукти в ящиках, очевидно на продаж. І так нам пахли ті абрикоси чи персики, що хлопці таки по них полізли й усім нам дістали. Об'їлися, на ранок животи боліли», — розповідає Жанна. 

Ще вона пригадує, що на 23 лютого і 8 Березня збиралися класом у когось на квартирі чи хаті. Замовляли торт у кондитерській і святкували, з іграми й танцями. 

Фото з подорожі до Ленінграда після закінчення 9-го класу 1989 року. У цю подорож поїхали школярі, які зібрали найбільше металобрухту. З класу Залужного на цю екскурсію потрапили він і ще чотири учні. Фото: Олександр Хоменко / hromadske

Інший однокласник Сергій Степанюк, який зараз живе в столиці, був найкращим шкільним другом Валерія Залужного.

Зідзвонюємося з ним: «Ми вчилися в часи піонерів і комсомольців. Життя активне: гуртки, спортивні змагання, олімпіади, художні виступи. Вдома не сиділи. Я був секретарем комсомольської організації й відповідно всіх підбивав на якісь ідейні заходи, збори. Але Валєру це не цікавило. Я навіть ображався: я ж твій друг, йолки-палки, поможи. “Ні, не піду”. А що стосувалося реальної справи, наприклад, допомоги бабусям (поширена в часи СРСР практика «тимурівців» — ред.), то: “гаразд”. І йшов дрова заносити, чи у дворі листя вигрібати, чи город копати».

Вже зараз чоловік аналізує поведінку друга: його не вабили грамоти, кубки, нагороди. Він не рвався на сцену чи трибуну. Якщо вимагалося, наприклад, зіграти Діда Мороза на ранку в першачків, — ну що ж, без питань. Є завдання, він його чесно виконував. Але сам не прагнув публічності. На всіх фото Залужний, навіть на зустрічі однокласників через 20 років, у задньому ряду або за чиїмись спинами. Лише голова видніється.

Під час зустрічі випускників у 2010 році, через 25 років після закінчення школи. Фото надане hromadське

«Після 9-го класу в нас були військові збори. І перша фотографія Валєри у формі, ще радянській, якраз з того часу. Весь рік ми вивчали військовий вишкіл у школі (у Залужного з цього предмета самі «5» — ред.), і це був наче випускний. Два тижні прожили в казармах. А потім ми поїхали до Ленінграда. З хлопців були я і Валєра. Вдень ходили по музеях і палацах. І ось одного вечора ми навідалися до дівчат. У карти грали, розмовляли, не зчулися, як збігла біла ніч. Прийшли вчителі будити, а ми ще й не лягали. Хотіли покарати дівчат, але ми з Валєрою взяли вину на себе. Тому на зворотній дорозі нас розділили, хлопців загнали в кінець потяга», — каже Сергій.

Військові збори для учнів після 9-го класу, що проходили в одній із військових частин на території Звягеля. Два тижні учні мешкали в режимі військових. Фото: Олександр Хоменко / hromadske

На запитання, чи подобався Залужний дівчатам, чоловік відповідає:

«Ну, якщо вони назвали його солоденько “Валєрчик”, то як ви думаєте? Відразу приклеїлося. І досі так кличемо. Я думаю, дівчата ним цікавилися більше, ніж він ними. Він до них ставився, як до комсомолу», — сміється.

«Ми маємо імпульсивного президента. А цей, на противагу йому, спокійний»

У машинобудівному технікумі (зараз політехнічний фаховий коледж) Валерій Залужний навчався з 16 до 19 років. Спеціальність звучить так: «технічне обслуговування: ремонт сільськогосподарського обладнання».

Ця освіта Валерія Залужного викинута з офіційних біографій Головнокомандувача, залишена лише військова. І це незаслужено. Бо саме в технікумі він пройшов юнацьке становлення. Прийшов зі школи з балом 3,9, а закінчив із відзнакою. Отже, став на свій шлях, йому подобалося тут, вважають викладачі.

В архівах збереглася його особова справа, у якій свідоцтво про 8-річну освіту, вступний диктант з української мови, написаний на трійку, заліковка з дедалі кращими оцінками.

Екзаменаційна робота Валерія Залужного з української мови. Фото: Андрій Новіков / hromadske

Броніслав Пекарський, який викладав «залізному генералу» технічну механіку, приїхав із Житомира поділитися спогадами. Він усвідомлює всю відповідальність свого статусу за навчання такого студента.

Прямий, привітний і строгий викладач теж приготував записи. Там зазначив, що Залужного пам'ятає дуже добре: «Високий, стрункий, спокійний. Він хоч і серйозний, але не похмурий, такий живий. Було приємно спілкуватися, він людина з відчуттям власної гідності. Предмет знав на відмінно». 

Броніслав Пекарський показує фото Валерія із випускного альбому. Фото: Андрій Новіков /

Дивимося фото із випускного. Такий само кучерявий чуб, але вже вимальовується вольове підборіддя. Пенсіонер показує пост у Facebook, де Залужний прокоментував у 2019-му фото з ним і колишніми колегами: «Какие замечательные люди». Йому приємно. Каже, що стежить за успіхами свого студента: «Ким може пишатися викладач? Своїми учнями».

Оцінки успішності та поведінки Валерія Залужного. Фото: Андрій Новіков / hromadське

Інший викладач — Віктор Ваховський бачив Залужного щодня, хоч і не викладав у нього.

«Фізично підготовлений, він займався гирьовим спортом. А люди такого ґатунку врівноважені. У нього був високий рівень знань, наполегливість. Такі чогось досягають у житті», — пригадує він. 

Показує курсовий проєкт, розроблений студентом Залужним. Такі роботи зазвичай зберігаються 3-5 років. А цьому 31. Залишили як взірець.

Курсовий проект, розроблений студентом Залужним. Фото: Андрій Новіков / hromadське

«Доля так намалювала, що ми маємо імпульсивного президента. А цей, на противагу йому, спокійний. Той публічний, людина сцени. А в цього практично не бачимо інтерв'ю. Вони доповнюють один одного. І наша країна від цього лише виграє», — вважає Віктор Ваховський. 

«Не ідеальний він. Шаталися, курили на вулиці, коли збігали з пар»

У коледжі завідувачем котельні працює друг і одногрупник Залужного Олександр Пивовар. Спортивний, конкретний, діловий. Уся його фігура сповнена важливості: от я знаю багато, але вам не скажу.

«Людина як людина. Як усі. Єдине, що навчання у Валєри йшло з льоту. Він ніколи нічого не зубрив, не був заучкою. Усю групу тягнув. Коли ми вчотирьох робили дипломний проєкт, ночами не спали, а він там теорію диктував. Молодець, хороша людина», — задоволено сміється.

Одногрупник та друг Залужного Олександр Пивовар. Фото: Андрій Новіков / hromadське

У 90-х інколи вимикали опалення і хлопці ходили з пар «тягати залізо» до спортзали. Після занять їх гукали в компанії «по 100 грамів», але друзі відмахувалися і йшли в гараж до техніки.

«Він високий, 189 см, гарний, дівчатам подобався. В нас у групі самі лише пацани, то із сусідніх задивлялися. Одна Іра прямо бігала за ним. Ну, він у ті часи сором'язливий був, хоча на дискотеки ми ходили, так. Та звичайний він, не ідеальний. Ми никалися, курили на вулиці, коли тікали з пар», — каже Олександр.

Класним керівником у групі був Руденко Борис Федорович, по-студентськи — Борфед. Жорсткий, великий чоловік — «не ганчірка, не соплі, а мужик». Служив на Півночі й на уроках політінформації розповідав армійські байки. А коли студенти щось витворяли, не жалівся директору, а міг завести котрогось до комірчини й «розказати, як жити на світі». Його поважали, до нього тягнувся Залужний, у якого на той час уже не було батька.

Пивовар підтверджує, що Валерій усі роки збирався йти вчитися на військового. І його теж підбив вступати до Одеського інституту Сухопутних військ. За пів року перед тим вони допомагали ремонтувати «газон» військовим в одній із міських частин.

«Там головним механіком був В'ячеслав Кім. Він Афган пройшов, полковник у відставці. То він постійно повторював, що Валєра буде генералом. Більше нікому такого не казав», — пригадує.

До Одеси поїхали, вступили вдвох, але Олександр невдовзі забрав документи. Не його шлях.

Під час зустрічі випускників у 2010 році, через 25 років після закінчення школи. Фото надане hromadське