Голос України – донеччанка Ліна Кущ

Кар’єра журналістки Ліни Кущ – від першої шкільної замітки до відповідального редактора парламентської газети та співпраці з ВВС – почалася в Донецьку. Питання, ким стати, особливо не розглядалося, бо в родині займалися журналістикою: батько довгий час працював на обласному радіо.

Першу замітку дев’ятирічної Ліни надрукували у всеукраїнській газеті. Називалась вона «Юний ленінець». Журналістка згадує, що сама написала текст і сама ж відправила до газети.

«Ми поїхали з класом у ліс на вихідні, і там із нами трапилася пригода. Одному хлопчику Олегу здалося, начебто в кущах пробіг кабан. Спочатку всі злякалися, а потім, коли все ж таки побігли подивитися, то знайшли сліди, більш схожі на заячі. Я про це написала, а оскільки серед нас було чотири Олеги, то кожен із них думав, що це про нього, і кожен пишався. Тоді я зрозуміла, що це – слава», – розказує Ліна про перший інформпривід та перший репортерський досвід.

Зазвичай вона не показувала татові те, що робила. Не дуже подобалася сувора критика батька. А ще юна журналістка вважала, що у кожного має бути свій стиль, шлях, та власні набиті шишки.

Після школи навчалася у Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка. Працювала в багатотиражній, районній газетах, була відповідальним секретарем у газеті «Вечерняя Макеевка». З 1996 року працювала власним кореспондентом всеукраїнської газети «Голос України» в Донецькій області. З 2015 року Ліна Кущ – у Києві на посаді керівника кореспондентської мережі «Голосу України». Має досвід співпраці з ВВС та Reuters.

Про роботу зі світовими інформаційними агентствами співрозмовниця говорить так: зазвичай коли щось трапляється, вони шукають людину в тому місті, де відбувається подія. Безумовно, необхідно мати досвід, іноді знати іноземні мови. «Свого часу так розшукали мене, і почалася співпраця. Я багато чого навчилася у них», – каже Ліна, і продовжує, що професії вчиться все життя. Але з початком військових дій, це вже інша наука. З 2014 року додалися тренінги з виживання в зоні конфлікту.

Розпитую колегу щодо тенденцій збільшення в матеріалах сучасних ЗМІ індексу ворожості, росту так званої «токсичності» у соціальних медіа та про вплив на видання.

- Чи впливає влада на редакційну політику газети Верховної Ради «Голос України»?

Нам, мабуть, легше, тому що «Голос України» захищений таким документом, як Регламент ВР України. У частині, що висвітлює діяльність парламенту, існує квотний принцип для кожного депутата чи фракцій, і вони це використовують. Ці матеріали не редагуються, тому що за законом газета не може відповідати за пряму мову політика. Читач сам складає власну думку щодо особи і щодо сказаного. На жаль, у прямій мові деяких політиків в цілому присутня «мова ворожнечі», такі слова і вирази, які б ми, журналісти, ніколи не використали.

Кошти, що йдуть із бюджету, використовуються виключно на висвітлення діяльності ВРУ. Як правило, три полоси з дванадцяти – це інформація про діяльність політиків та роботу Ради. Іноді, коли необхідно друкувати закон, йде більше місця.

Решта витрат покриваються за рахунок передплати і реклами. Є чітка установка редактора, що ми не є газетою, яка підпорядкована виконавчій владі. Тому для нас немає посади, яку ми не могли би критикувати. Навпаки, враховуємо інтереси наших передплатників. У нас бувають критичні публікації на адресу і міністрів, і депутатів. Таким чином, в одній газеті присутні різні точки зору, різні політичні погляди.

- Що для вас означає «мова ворожнечі», ви помічаєте її присутність в ЗМІ?

Для мене «мова ворожнечі» – це слова, словосполучення та вирази, що викликають агресивні почуття до певних груп людей, які відмінні за національною, етнічною, регіональною, релігійною, статевою ознакою. Це можуть бути не тільки заклики до прямих насильницьких дій, але і такі, що спонукають до агресії словесної, до психологічного тиску.

Такі вирази я зустрічаю і на телебаченні, і в друкованих ЗМІ. Відмічаю, що в офіційно зареєстрованих ЗМІ менше мови ворожнечі, ніж у тих, які працюють без реєстрації в органах юстиції (наприклад, інтернет-сайти). Бо є закон, що забороняє розпалювання ворожнечі. Тому редактор на телебаченні десять разів подумає, чи ризикувати піднімати питання в такому ключі. Офіційно зареєстроване ЗМІ за наклеп, або за розпалювання ворожнечі можуть притягнути до юридичної відповідальності. Керівник ЗМІ ризикує позбутися ліцензії чи реєстрації, або матиме ще більш серйозні наслідки.

А у випадку з незареєстрованими онлайн-ЗМІ медіа може понести лише адміністративну відповідальність за наклеп, а частіше – знімуть публікацію, та й усе.

При цьому, вважаю, кількість випадків порушення журналістських стандартів меншає, особливо порівняно з 2014 роком, коли подібні матеріали були навіть в зареєстрованих ЗМІ.

Хто, за вашими спостереженнями, більше використовує «мову ворожнечі» – журналісти, політики, громадяни? Такої термінології більшає чи меншає?

В 2014 році я бачила кілька сюжетів на загальнонаціональному телебаченні, в публікаціях центральних ЗМІ, що використовували мову ворожнечі стосовно переселенців.

Наприклад, на ICTV був сюжет, під заголовком: «Україна рятує тих, хто її ненавидить: біженці-сепаратисти» – про вимушених переселенців. Зокрема, там містилося таке твердження: «Щира жалість до цих людей пропадає відразу після того, як розумієш: у всіх бідах вони звинувачують лише українців і нашу армію, але ніяк не себе, донецьких і луганських терористів». Взагалі в публікаціях 2014 року були поширені стереотипи: мовляв, «наші» хлопці – (малися на увазі мешканців інших регіонів, крім Донбасу), йдуть захищати цих людей, волонтери з інших областей допомагають влаштовувати переселенців, а вони нібито відсижуються, і взагалі такі «непатріотичні» та «невдячні».

Щодо теперішньої ситуації – швидше за все, мова ворожнечі зберігалася в сюжетах, коли йде опис військових дій. Ідеться здебільшого про репортажі, де автор намагається зберегти стиль співрозмовника, тоді мова ворожнечі присутня в прямих цитатах. Зазвичай супротивника бійці називають «сєпарами», така ж риторика і з протилежного боку використовується – наприклад, «укри».

Другий випадок присутності мови ворожнечі в зареєстрованих ЗМІ – цитати політиків. Цитати політиків – одне з найбільших джерел поширення мови ворожнечі. Політик говорить «москалі», «раша», і ці слова ідуть в прямих цитатах. Вони також пишуть це у своїх статтях чи блогах. І в такому вигляді подібні висловлювання присутні в офіційно зареєстрованих ЗМІ.

В нашій редакції ми також зустрічаємося з такими випадками і в кожному разі зважуємо «за» і «проти». Такий жанр, як репортаж, передбачає пряму мову, емоційний фон. В цитатах іноді присутня мова ворожнечі стосовно супротивника. Бо, наприклад, замінити вислів бійця «ми наваляли сєпарам» на «дали відсіч представникам незаконного збройного формування» – це просто скотитися у якісь офіційні повідомлення штабу АТО чи Міноборони і втратити ефект присутності.

Я готувала для ВВС огляд різних думок щодо проекту закону про окуповані території. Зокрема, представник міністерства з питань тимчасово окупованих територій Юрій Гримчак охарактеризував документ, як «відверто сепарський законопроект, який передбачає відділення однієї частини України від іншої». І ця його цитата його пройшла, як пряма мова. Як і висловлювання народного депутата Юрія Берези, який закликав до «санітарної зачистки» після визволення територій і до позбавлення громадянства за сепаратизм. Це теж пряме висловлювання, дуже емоційно забарвлене, було спрямовано стосовно мешканців Донбасу. Також заклики «фільтрації мешканців окупованих територій» лунали і у Верховній Раді під час обговорення.

І такі цитати пройшли навіть у ВВС, бо це була пряма мова. При цьому зазначу, що такі цитати, в свою чергу, характеризують певним чином саме ту людину, яка висловлюється.

- Чи дотримуються кореспонденти вашої редакції журналістських стандартів, можливо є окремий внутрішній кодекс?

Як таких, окремих правил немає. Є шість основних загальних стандартів журналістики, є «Закон про пресу». Щодо негласних принципів нашої роботи, то ми можемо критикувати чи засуджувати явище, але ми не критикуємо людей.

Я переглядаю всю інформацію, яка надходить від власних кореспондентів. Всі копії є у мене, оригінали ми роздаємо по профільних відділах. Підготовані до друку, вони потрапляють до головного редактора, який читає та ставить підпис на цьому матеріалі. Якщо ми бачимо явне порушення стандартів, то виправляємо на місці, потім інформація йде в номер. Наприклад, львівський міський голова Садовий у прямій мові може сказати, що «радикально налаштовані молодики увірвалися на сесію», а наш власний кореспондент на Львівщині не може від себе таке написати.

Щодо тиражування «мови ворожнечі». З’явилася в ЗМІ якось тема, що переселенці викинули на смітник новонароджену дитину. Я відстежила ситуацію. Виявилося, що це був сюжет на місцевому запорізькому телебаченні. І там було припущення місцевої жительки, що ніби вона бачила людей, які йшли з боку містечка переселенців. Тобто фактів не було. Але редактори телебачення пропустили це, і воно пішло гуляти спочатку запорізькими сайтами, а потім підхопили інші ЗМІ без перевірки. Я слідкувала далі, але матеріалів, що і як реально сталося, більше не бачила. Звітів поліції про те, чи вони знайшли цю жінку, теж не змогла знайти.

Ще одна історія. У нас є автор, що воює і передає історії з зони АТО. Була одна історія про сім’ю, в якій батько і син воюють по різні боки. Ми почитали, порадилися і вирішили змінити акценти в матеріалі, щоб не давати російській пропаганді зайвих підстав стверджувати, нібито в Україні - громадянська війна, не більше. Чомусь такі історії люблять ЗМІ на заході Україні, але тиражуючи це, створюємо хибне уявлення, ніби не існує прямої агресії РФ. Тоді як питання: а хто ж призвів до того, що батько й син узяли до рук зброю і стали ворогами, – залишається за кадром.

Чи варто журналісту займатися самоцензурою?

Я вважаю, що випадки мародерства, військових злочинів приховувати не можна. В першу чергу в оприлюдненні та поширенні інформації про такі випадки повинно бути зацікавлено командування. Треба обов’язково, щоб всі знали, що їх затримають та покарають.

Є у нас випадки обмеження деяких штампів, стереотипної подачі новин. Наприклад, іноді день, другий, третій надходять матеріали про поховання загиблих. Ми готові писати про людей, воїнів, але не в форматі опису похорон. Тому ми обмежуємо подачу з такого кута зору. Я не називаю це цензурою, ми просто не даємо спекулювати на цій темі. Закликаю наших власних кореспондентів не зосереджуватися на тому, якою була похоронна процесія, а поговорити з тими, хто знав загиблого, щоб розповіли про нього більше. Так, історію про людину важче зробити. Простіше написати про те, як усі співчували, стояли на колінах, але людини, яка загинула, тут не видно. І це непрофесійно зроблені матеріали.

- Чи змінилася ситуація зі свободою слова в регіоні та країні в цілому після Євромайдану та зміни влади. Гірше, краще?

Я думаю, що ситуація зі свободою слова покращилася. З іншого боку, після Євромайдану немає єдиного центру керування в Україні, немає єдиної вертикалі. Тому і вплив на ЗМІ набагато зменшився. Якщо раніше на критичні виступи більшість не звертало увагу через те, що існувала якась вертикаль влади і багато ЗМІ були туди вбудовані, то зараз ти можеш критикувати кого завгодно і як завгодно. Хоча погано те, що при цьому на тебе так само не звертають увагу.

Не поліпшилося те, що чиновники високого рангу: міністри, голови комітетів, агентств часто відмовляються напряму спілкуватися з журналістами, це абсолютно ідентична ситуація, як при попередній владі.

- Як Ви оцінюєте ті Донбас Медіа Форуми, у яких приймали участь? Які теми/спікери були б вам цікаві зараз?

Я була на двох попередніх форумах. Перший раз це було піднесення, тому що тоді донецькі журналісти вперше таким колом зустрілися після виїзду з Донецька, Луганська. Це було дуже корисно для відновлення стосунків журналістів та налагодження їх на новому рівні.

Що стосується форуму в Маріуполі, сподобалося, що все було розбито на практичні теми. Але мені вже хотілося б на таких заходах бачитися з тими людьми, з ким я не можу побачитися у звичайному житті.

Це можуть бути малодоступні медіа-експерти, іноземні або місцеві журналісти та експерти, із якими також не часто випадає зустрітися. Якщо буде повторюватися склад тих самих громадських активістів та медіа-діячів, з якими ми постійно бачимося, думаю, це не буде для мене дуже корисним.

Важливо познайомитися з конкретними організаціями, які займаються журналістською допомогою. Як напрям – це експерти, до яких можна звернутися з ідеєю (серія публікацій, проекти, що втілюються журналістами, які не є членами зареєстрованої організації), а вони підказали б, хто зможе профінансувати, з ким можна працювати. Для мене головна цінність форуму - це можливість налагодити стосунки між журналістами.

Також важлива тема роздержавлення та подальшого існування регіональних видань. Наприклад, преса в Авдіївці і Мар'їнці може померти. Тому що там неможливо утримувати газету. Вважаю, що повинна бути державна політика стосовно газет на прифронтових територіях. Ми вже обговорювали це, багато сперечалися про те, як виживати медіа на прифронтових територіях.

Так, їм дуже складно робити якісний продукт, але якщо нам не подобається контент, давайте їм допоможемо. Щоб держава давала гроші, і сама їх контролювала. Умовно кажучи, можна робити так: держава дає гроші, робиться вкладка на 4 полоси з якісним контентом, підготовленим професійними журналістами. Треба дати інший папір, інші гроші, щоб отримати якісний матеріал на гідному рівні, а не виживати силами однієї людини в особі редактора.

Але хто прийме рішення про підтримку? Тому на форумі потрібні люди, які можуть приймати рішення. Крім міністерства інформаційної політики, важливо залучити військових, представників РНБО, СБУ, які б прояснили в чому полягає державна інформаційна політика на прифронтових територіях. Бо зараз там не працюють традиційні канали поширення інформації, газети не носять додому, та й на пошту привозять з великими труднощами, інтернету в селі немає і т.д. Наголошую, що у нас в країні є структури, які покликані вести таку інформаційну роботу.

Спілкувалася Лариса Білозерова