«Зачем Донбасс Украине?»: Выступление в Краматорске

Навіщо Донбас Україні? Я вирішив сформулювати питання так, як дуже часто його формулюють люди в різних регіонах України «без купюр». Часом воно формулюється ще жорсткіше, бо люди, які бачать тільки якусь частину взаємодії з війною, взаємодії з кризою, свідками якої ми є, дуже часто не можуть сформувати повної картини.

Якщо ми з вами знаходимось десь в Житомирській області, якщо ми з вами знаходимось десь в Запорізькій області, якщо ми з вами знаходимось в Львівській області, в кожному населеному пункті, в кожній області країни є на цвинтарі свіжі могили. І ці свіжі могили ставлять запитання: за що ці люди віддали своє життя? І відсутність чіткої відповіді на запитання, що саме відбувається, чи це АТО, чи це війна, чи це якийсь конфлікт, чи це боротьба за людей, за територію, за міжнародне право, воно перетворюється в оце запитання, яке часом стає нериторичним, яке часто задається серйозно.

Я спробую на нього серйозно відповісти. І для того щоб відповісти на нього серйозно, я спробую подивитися в історію, з чого почався цей процес, частиною якого є сьогоднішня війна на Донбасі. Я хочу піти назад до 1989-го року, де у 1989-му році відбувся перший акт цієї вистави, яку ми зараз спостерігаємо.

З появою об’єднаної Німеччини кордон між розвиненим і вільним світом і світом, де діяли принципи, сформовані радянською владою, почав пересуватися з заходу на схід. В 1989-му році він розділяв Берлін навпіл. В 1991-му році цей кордон просунувся далі. І тільки дійшов до західного кордону Радянського союзу, він зайшов в середину Радянського союзу.

За результатами референдуму в березні 1991 року 78% українців сказали, що хочуть збереження Радянського союзу. Три області сказали: «Ні, не хочемо». Це були Львівська, Тернопільська, Франківська області.

В 1991-му році в Москві стається путч. І цей путч визначив дуже багато, тому що він практично каталізував події. Україна повним ходом підійшла в Огарьовський процес, підписання нового союзного договору. І путч практично зірвав цей процес. І те, що ми отримали в наслідок путчу в 1991-му році, це зміну з 78%, які були за збереження Радянського союзу, на 93,3% за незалежність країни 1 грудня 1991-го року.

І 1 грудня 1991-го року практично країна пішла в новий виток своєї історії. При тому, що ця цифра (90%) є вражаючою, ми маємо розуміти, що українці голосували під впливом двох дуже серйозних чинників, які з певною мірою внесли додатковий вклад в ситуацію. Перше – це перелік того, що сталося в Москві, - переворот в ядерній державі, і незрозуміло, які наслідки може мати. Жило покоління, яке пам’ятало, що таке ГУЛАГ, жило покоління, яке пам’ятало, що таке жорсткі репресії.

Відповідно, страх повернення в цей режим лякав дуже сильно. Це була причина, чому комуністи масово підтримали незалежність України. І другий фактор полягав в тому, що (і це «Народний рух» використовував у своїх листівках) обсяги виробництва товарів в Україні були настільки великі, що порівнюючи з іншими країнами розвиненого світу, вони мусили транслювати заможність.

На той момент ми дуже слабо розуміли економіку. Українське суспільство було дуже неграмотним. Люди не розуміли, що тонни сталі не перетворюються на зарплату. І цей 91% дав поштовх незалежній державі, але не визначив, де знаходиться кордон між її радянською і нерадянською частиною.

Якщо ми хочемо дивитись на якісь більші процеси, якщо ми хочемо дивитись на процеси, які тривають 20-30-40 років, нам важно глянути демографію. І це є слайди, які я витягнув з архіву з конференції, яка робилася в 2012 році. Це є слайди про те, як змінювалося покоління українських виборців між 1991-м і 2012-м роками. В 1991 році на референдумі про незалежність могло голосувати 38 мільйонів виборців. Станом до 2012 року майже 15 мільйонів з них померло. Замість них з’явилися майже 13 мільйонів нових виборців. І ми говоримо про те, що загальна кількість виборців майже не змінилася, але половина виборців – це вже інші виборці, це вже виборці з іншим уявленням, це вже виборці в іншими думками.

Далі дивимось. Ситуація гіпотетичного першого і другого туру Януковича, 2010-2015 рік. Ми бачимо, що 10% виборців – це інші виборці, які мали з’явитися. Іншими словами, навіть в малих періодах часу ми говоримо про величезну зміну, яка стається з самими людьми. Для нас ця зміна непомітна, але вона є дуже важливою, коли ми говоримо про голосування. І це є дослідження, яке в 2012 році робилося на основі даних Інституту демографії Національної академії наук України про кількість виборців, яка буде в Україні між 2010 і 2030 роком.

Я хочу показати демографічну ситуацію, як вона виглядає. Захід України більш-менш стабільний, тобто населення трішки зменшується, але незначно. Центр і Південь – є певне зменшення населення в районі одного мільйону людей за 20 років. І дуже серйозна зміна по Сходу – від 14 мільйонів до 12,5 мільйонів. Якщо уявити собі, що діти голосують так само, як голосують батьки (ми знаємо, що не так), це вже б означало, що центр політичний зсовується на захід України. Але війна, яка почалася, і вся криза після Майдану, і політичні перипетії перекинули нас в район 2040 року вже зараз, тобто ми вже зараз вийшли за межі цієї схеми.

В 1991 році ми побачили картину, при який три області відмовлялися визнавали радянську спадщину як свою. Це є результат президентських виборів України в 2004 році, коли Ющенко переміг Януковича. Ми бачимо, що ця лінія зсунулася далі на схід. Ми зараз бачимо, як 15-річних дівчат в країні менше, ніж 75-річних жінок. Це ознаки дуже серйозної кризи. І це означає, що, якщо Україна не буде вирішувати безпеку і проблеми (в першу чергу безпеку і проблеми, в широкому розумінні безпеку і проблеми: це і війна, але це так само правила в середині країни, це так само незалежність судів, це так само сильна економіка), то практично це означає, що ми в певний момент природнім чином перестанемо існувати.

Я хотів би подивитися на електоральну історію України, за що ми голосували, які основні теми були передвиборчих кампаній з 1990 року по сьогоднішній день. І ми бачимо, що з 1994, 1998, 2002, 2004, 2006, 2007, 2010, 2012 років це є питання ідентичності, це хто якою мовою розмовляє, хто кому герой. Це є ті питання, відносно яких ми не можемо знайти згоди, бо кожен має свою відповідь і не буде поступатися.

Більш важливі питання безпеки ставали на порядку денному тільки тричі: в 1991, 1999 і 2014 році. І коли вони ставали на порядок денний, раптом виявлялося, що немає заходу, немає сходу. Країна голосувала цілісно в той момент, тобто показники голосування, наприклад, на Волині і на Дніпропетровщині, на Чернігівщині і на Херсонщині, на Донбасі і на Закарпатті були подібними, вони були сумісними. Це виводить нас в ситуацію, коли ми з вами розуміємо, що безпека є ключовим викликом, але більшість політичних кампаній ми вели не по безпеці, ми вели по відношенню другорядних питань.

Не тільки буття визначає свідомість, як ми вчили в марксистському дискурсі, свідомість теж має вплив на буття. І оскільки свідомість теж має вплив на буття, нестерівська група після кількох років роботи практично сформулювала, що основним вектором розвитку, яким ми повинні рухатись, є рух в бік безпеки.

Чому це унікальне рішення? Тому що, коли ми говоримо те, яким чином відбувалася трансформація, відбувалася модернізація в європейських країнах після Другої світової війни, це був рух знизу вгору, це не був рух зліва направо. Рух зліва направо був забезпечений тим, що європейські країни отримали кредит безпеки за рахунок Сполучених Штатів Америки. Вони його отримали з НАТО, з цієї безпекової архітектури, яку вони сформували. В Європі це було НАТО. В Південно-Східній Азії це був тихоокеанський флот США, який взяв на себе основну роль щита. Не було б тихоокеанського флоту США, швидше за все, не було б Сінгапуру, не було б Гонконгу, не було незалежного Тайваню, не було б економічного дива в Південній Кореї, не було б той Японіїї, яку ми сьогодні знаємо. Це означає, що прагнення українців з точки зору екзистенційної, з точки зору життя, з точки зору виживання і наші політичні інтереси практично сходяться в одну точку, вони сходяться в точку більшої безпеки.

Це є те саме дослідження, тільки нове. Ми говоримо про 2015-й рік. Україна ще далі вліво. Але тут ми маємо цікаву розбивку. Це є ті самі показники з іншого дослідження, які ми для зручності розбили на чотири сектори, щоб подивитися, де є найбільше яких українців. І найбільша бульбашка (60,3%) – це український патерналізм. Те, чим я хочу закінчити, і те, що підсумує цю панель, полягає в тому, що найбільшим ворогом для кожного нас з вами є прагнення перекласти свій рахунок на чужі плечі. Тобто уявлення про те, що має прийти хтось інший і заплатити наш рахунок або взяти на себе за нас відповідальність, є причиною найбільшої кількості страждань, які ми в підсумку отримуємо, в тому числі військових страждань, в тому числі страждання, які ми маємо в наслідок війни. Те, про що ми з вами чули на прикладах Львова, Івано-Франківська, те, про що ми з вами говоримо зараз в Краматорську, про що ми говорили в березні в Маріуполі, це все є питання того, яким чином ми беремо на себе відповідальність.

І коли ми говоримо про суб’єктність, в тому числі про політичну суб’єктність мешканців Донбасу, де виникає проблема? Проблема виникає в тому, що те, що чує (і це частково комунікаційна проблема, але це реальна проблема) решта країни, це те, що Донбас хоче мати свої права. І тут наступає питання: чи готовий Донбас взяти свої обов’язки? А обов’язки означає не створювати безпекових викликів.

Тобто мешканці громади мають розуміти, що, якщо вони ходять на сумнівні референдуми, то завтра буде стрілянина в населеному пункті. Якщо вони не є економічно активними, то вони стають частиною моделі, яка продукує більше патерналізму. Іншими словами, ми говоримо про те, що відповідальність виходить за межі звичних рамок. Недостатньо просто добре робити свою роботу, недостатньо просто відсторонюватись від прийняття рішень. Цей час закінчився. Ми хочемо будувати новий Донбас.

І останнє, що я хочу сказати. Виклик, який стоїть перед Донбасом, це є фантастичний виклик, бо це є виклик перетворення себе, виклик переродження. Але це не єдине місце, де такий виклик буде стояти в 21-му столітті. І такий виклик (і ми це зараз бачимо з новин) стоїть перед сучасною Білоруссю. Такий самий виклик стоїть перед сучасним Казахстаном. Через якийсь час такий самий виклик буде стояти перед Росією або частинами її територій. Через якийсь час такий виклик буде стояти перед іншими країнами пострадянського простору.

Якщо Донеччина, якщо Луганщина знайде свої варіанти траєкторії демократичної трансформації, це розуміння раптом може виявитися дуже цінним в інших країнах. Україна вперше може приходити до європейського столу чи до північноамериканського столу, маючи в руках не прохання, а маючи в руках пропозицію.

Практично ми говоримо про те, що в процесі, який відбувається сьогодні на Донеччині, процес, який відбувається сьогодні на Луганщині, це, ймовірно, найважливіший модернізаційний процес в середині 21-го століття в цій частині світу. Ми практично говоримо про те, що відповідальність, яка на плечах тих людей, які в цій залі, і тих людей, які пішли з цієї зали, і тих людей, які ходять по вулицях, є просто шаленою. Якщо ми не візьмемо цієї відповідальності, нам ніхто не буде винен кращого.