Донецькі київські: журналістка Ганна Хріпункова

У Святогірську Донецької області 28-29 червня пройде третій Донбас Медіа Форум, який в черговий раз збере не тільки журналістів регіону, а й усієї України, які пишуть про Донбас. Напередодні ДМФ-17 організатори поговорили з учасниками попередніх форумів, що проходили в Києві і Маріуполі. Ми попросили журналістів поділитися думкою про стандарти професії та мову ворожнечі в журналістиці.

Знайомтеся, донеччанка Ганна Хріпункова.

«Я починала не з нуля, а з мінусу», - так самокритично оцінює зараз свої перші матеріали донецька журналістка.  Зараз вона редакторка популярного серед донеччан онлайн видання DonPress. Проте читають його по всій Україні. Інтернет-портал за  півтора роки існування вже набрав досить потужну читацьку аудиторію  - біля 1,5 мільйонів переглядів щомісяця. Одна з головних тем порталу, який започаткувала з колегами Ганна – це люди Донбасу та їх історії. Основний контент: оперативна стрічка новин, спеціальні репортажі про ситуацію в зоні бойових дій, на непідконтрольній території, основні події  України та світу.

Візитка:

У журналістиці з 1997 року. З  2003 року  і дотепер – співробітництво з газетою «День».  З 2006 по 2011 роки – інтернет видання «КІД». До 2015 року – працюівала головним редактором у інтернет-виданні «УРА-Інформ.Донбас». З 2015 року  – редактор онлайн ЗМІ DonPress.

Ганна Хріпункова навчалася в Донецькому національному університеті  (ДонНУ) на філологічному факультеті.  Зараз він знаходитьс я у Вінниці і нарешті  отримав ім'я свого випускника – Василя Стуса. Згодом  Ганна закінчила аспірантуру Інституту журналістики Київського національного університету ім. Шевченка.  Для дослідження обрала досить модерну тему  - «Сучасний медіа-дискурс Донеччини. Гендерний аспект». Дисертацію написала, проте захищати вже не стала. Змінилося її відношення щодо потреби мати науковий статус: вирішила зекономити сили, час та ресурси.

Ганна у професійній  журналістиці з 1997 року, але зазначає, що серйозна робота почалася з приходом до всеукраїнської газети «День». «Це сталося у 2003 році. Я вже мала якійсь досвід та якісь вміння, але виявилося, що я не просто лише починаю, а ще знаходжуся поза нульовою відміткою. Я почала не з нуля, а з мінусу. Я багато чому  навчилася, саме тому, що у моєму житті був «День».

Працювала ще у кількох донецьких виданнях. Була політичним оглядачем в Інтернет-виданні «КІД».  Ганна каже, що це ЗМІ нещодавно зганьбило себе, прославляючи так звану «ДНР»,  а потім нарешті вмерло. Проте, вона не вважає ганьбою згадувати його, бо це теж був досвід та становлення у професії.

Ганна продовжує: «З 2011 року був важливий період  роботи  в інтернет-виданні «УРА-Інформ.Донбас». Воно було вимушено припинити діяльність у грудні 2015 року через загрозу життю співробітникам. Я працювала там головним редактором, пишаюся тим та вважаю, що прийшла у найкраще видання регіону, а пішла з видання, якому взагалі не було рівних. Паралельно із роботою в «УРА» працювала власним кореспондентом Agence France Press у Донецькій області».

Зараз Ганна Хріпункова працює у виданні DonPress.com разом з коллегами, в основному,  донецькими журналистами. 

«Ми створили його самі у 2015 році – розробили власною командою фахівців. У нас невеличкий колектив, де працюють люди, які гідні найкращих висот у своїх професіях. Є велика «агентурна мережа» на окупованих територіях – це найцінніші люди, яких я навіть можу особисто не знати, але вони нам довіряють та надсилають свої спостереження про життя в Донецьку. Кожного нового дня ми намагаємося робити трошки більше, ніж учора. Наша мета – писати про Донбас та не давати забути про нього ані тим, хто й раніше не пам’ятав, ані тим, хто любив його, але втратив і тепер намагається відхреститися, бо дуже боляче продовжувати любити», - ділиться головна редакторка DonPress.

Спілкуємося з Ганною на тему дотримання журналістських стандартів в Україні та у власному виданні.

- Що для вас означає «мова ворожнечі»? Ви помічаєте її присутність на національному та регіональному телебаченні, в  онлайн та друкованих ЗМІ. Хто, за вашими спостереженнями, більше використовує таку термінологію - політики, громадяни, журналісти? Як на вашу думку, її більшає чи меншає?

- «Мову ворожнечі» я чую постійно, і навіть помічаю це за собою. Так, я теж  здатна на подібне, і взагалі, усі, хто пережив втрату дома та свого минулого життя, іноді використовують таку мову. Як на мене, це не засіб розпалювання ворожнечі, а засіб вираження власного болю. Але якщо у приватному житті використання такої мови – власний вибір людини, то у ЗМІ це виглядає некоректно.

Найбільш яскравий приклад для ЗМІ – коли окупантів називають терористами й роблять узагальнення. Тобто до клану «терористів» автоматично заносять і колаборантів, і просто людей, які вимушені працювати на окупованих територіях, і навіть звичайних донеччан або луганчан, які просто мешкають у Донбасі.

Так само до мови ворожнечі я б віднесла узагальнення на кшталт – «всі нормальні з Донецька виїхали, тому можна казати, що це регіон сепаратистів». Або «там немає патріотів, вони усі винні». Мова ворожнечі – це не лише особисті образи. Це ще й звинувачення, приниження, зверхнє ставлення. Його багато і в ЗМІ, і просто у повідомленнях, які транслюють журналісти (наприклад, у соціальних мережах). Я бачу приклади такої мови у постах журналістів, активістів, політиків і просто людей, які не належать до цих категорій. Більш за все спостерігаю її у користувачів соцмереж, які вкрай жорстко характеризують ситуацію в Донбасі через те, що окупанти позбавили їх минулого життя.

Але, як не дивно, такої мови стає менше, на мій погляд. Люди втомлюються від ненависті. По собі знаю – іноді вже можеш просто відповісти людині, яку б раніше не хотів би навіть бачити. Ще вчора, зустрівши  її на вулиці, ти б перейшов на інший бік, а сьогодні вже можеш поговорити про погоду. Це не слабкість, це намагання вийти з оточення тотальної ненависті.

- Чи дотримуються у вашій редакції журналістських стандартів, як з використанням «мови ворожнечі», більшає чи меншає?

- Ми намагаємося слідкувати за цим питанням, дуже серйозно ставимося до цього, але, звичайно, бувають і помилки. Стандарти – дуже важлива річ для будь-якої редакції, навіть для дуже маленької. Відійти від «жовтих» новин та дотримуватися нейтральної мови й роботи «понад війною» - це найголовніше завдання. Це виходить не в усіх, навіть дуже великі ЗМІ припускаються помилок, і це нормальний процес розвитку. Як на мене, у ЗМІ поки що зберігається той самий баланс «мови ворожнечі»: деякі ЗМІ від неї відмовилися або у процесі, а деякі раптово до неї прийшли.

- Чи змінився контент у вашій редакції з початком анексії Криму з 2014 року. Що було, що зараз? Яких за тематикою матеріалів більше?

- Ми почали працювати над DonPress.com, вже коли сталися і анексія, й окупація. І ми ставили за мету слідкувати за життям окупованих територій, писати про них та їх мешканців. Ми менше пишемо про Крим, але у нас дуже багато матеріалів про життя Донецька та Луганська – це статті, блоги, новини. Є невеличкий процент світових та загальнонаціональних новин, але пріоритет – життя окупованих територій. Це для нас дуже важливо, бо іноді навіть самі їхні мешканці не розуміють і не знають, що відбувається. Ми допомагаємо отримати більше інформації.

Також окрема тема для нас – життя переселенців. Ці люди варті того, щоб їм допомагати та писати про їхні досягнення, навіть маленькі.

- Чи мають на редакційну політику вашого ЗМІ вплив політики, влада, церква тощо? Як ви своє ЗМІ визначаєте: більш лояльне до впливу зовні чи незалежне, чи позначається це на ваших матеріалах?

- Ми незалежне видання. Усі матеріали, що ми пишемо, виходять тому, що так вирішив колектив. Ніякого впливу анізвідки на нас немає. Хоча деякі наші антипатики досі вважають, що нам платить Госдєп.

- Чи змінилася ситуація зі свободою слова в регіоні та країні в цілому після Євромайдану та зміни влади. Гірше, краще?

- Для нас ситуація мало змінилася. Ми й за домайданних часів відкрито писали те, що думаємо (в інших виданнях). І зараз ми теж пишемо те, що вважаємо за потрібне. Ніколи не було жодного факту тиску чи заборони на публікацію. Так само не було переслідувань.

Щодо окупованих територій, то вони зараз перебувають у стані інформаційного вакууму. Це атмосфера тотальної цензури та ризику для життя за розповсюдження інформації, яка невигідна місцевій «владі». Тому дуже важливе функціонуванні ЗМІ, що будуть працювати на підконтрольній Україні території й нести інформацію для тих, хто залишився в окупації.

- Ви плануєте прийняти участь у наступному ДМФ , який планується провести у червні 2017 року у Святогірську? Які теми були б вам цікаві?

- Ми розглядаємо таку можливість. Хочемо більше говорити навіть не стільки про стандарти, скільки про вміння залишатися на своїй позиції. Бо є журналісти, які за час конфлікту вже двічі чи тричі «перефарбувалися» - деякі роблять це «у стрибку». Вчора ще захищав Україну, а сьогодні вже пише, яка вона погана, і не просто відкриває проблеми, а публікує явно замовну «критику». Заради  чого? Можливо, заради нового власника. Можливо, заради нової аудиторії. Але це завжди виглядає огидно. От про це цікаво поговорити: як сприймати читачеві такі перефарбовування, та як залишатися журналісту у професії із цим.

З тих, хто приймав участь у тогорічному Донбас Медіа Форумі в Маріуполі, більше за все запам'яталися виступи професора ДонНУ історика Олени Стяжкіної та соціального психолога Олега Покальчука. Маю надію побачити та почути їх і в цьому році на форумі у Краматорську.

Спілкувалася Лариса Білозерова