Украина (без) языковая

Уявімо Україну молодою двадцятирічною дівчиною… Якою вона має бути, звичайно, в кожного свої асоціації… Але майже стовідсотково можна сказати, що не такою як наша затюкана, закомплексована, повсякчас усім винна пані. Де те зухвальство, амбіції й прагнення довести всім, що ти щось можеш?!

Звичайно, це все слова й образи, але фактів нашої власної неспроможності приймати адекватні рішення безліч… Дивно, що Україна перебуває в стані перманентної дискусії щодо ключових, для утвердження національної ідеї, питань: мови, національної пам’яті, концептуальних засад власне-української освіти тощо. Зі зміною влади, змінюються й вектори прийняття рішень, піднімаються на поверхню дуже непрості, доленосні питання, вирішення яких в усьому світі не залежить від політичних рокіровок. У процесі етнонаціональної консолідації мові має відводитися головна роль, а в нас постійні промови про мову… А згаяного часу, як відомо, й конем не доженеш…

«На москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму…« — закликав нас свого часу Тарас Григорович, але ще й досі не може український народ концентруватися на собі, своїх проблемах… увесь час озираємося. Найяскравіше ця риса, а, напевно, комплекс, виявляється в мовному питанні, адже самі себе робимо безмовними, тобто такими, що нічого не говорять, не насмілюються висловлювати свою думку (з тлумачного словника української мови).

Забагато політичної складової в мовному питанні України, яке, насамперед, є лінгвістичною проблемою, не дозволяє підібрати об’єктивні шляхи для його розв’язання… Мовою в Україні спекулюють, дражнять, і тому досить висока ймовірність, що від такого козиря знані махлярі не захочуть відмовлятися ближчим часом — питання українсько-російської двомовності так і залишиться «законсервованим». Українці мають пишатися своєю унікальністю, адже в жодній країні світу ще не було такого, щоб так довго і так активно боролися за право на виживання в одному комунікативному просторі дві споріднені, абсолютно доступні як в плані вираження, так і в плані змісту, мови… Завжди вистачало совісті, мудрості й волі, окрім нас, звичайно. У нас в хаті дві господині: одна має всі права на «нерухомість», але чомусь почуває себе квартиранткою; інша -аферистка, яка обманом вселися і ніяк її звідти не «викурити»… За таких умов логічно, що закон «Про мови в Україні» створюють Єфремов (інженер-механік) — Симоненко (інженер-електромеханік) — Гриневецький (інженер-механік), що керівництво держави не знає української мови, використовуючи в повсякденному чиновницькому житті мову сусідньої країни, як воно, між іншим, думає. У зв’язку з цим, цікавим є момент, на який чомусь не прийнято в Україні зважати, а саме — на повноцінність функціонування російської мови, оскільки разючою є невідповідність між літературною російською мовою й модифікованим українською дійсністю російськомовним кодом. До речі, російські соціолінгвісти не вважають підсистемою російської мови розмовні форми побутування російського мовлення, що наявні на території нашої держави. Ми не зважаємо на світовий досвід мовного облаштування, вперто говорячи про Швейцарію з її чітко окресленими кантонами, забуваючи сумнозвісний канадський референдум щодо провінції Квебек, зовсім негармонійну ситуацію в Бельгії, не беремо до уваги Білорусь тощо. Ми самі себе загнали в глухий кут: як член Ради Європи підписали та ратифікували Рамкову конвенцію про захист національних меншин та Європейську хартію регіональних мов або мов нацменшин, що зробили не всі країни — Росія, де нараховується понад 100 національностей, вирішила на них мало зважати; з іншого боку, ми маємо всіляко підтримувати українську як державну, оскільки так написано в Конституції, ну, принаймні поки що. Показово також, що в Україні мовами національних меншин опікуються вибірково, переважно це стосується найбільшої нацменшості — росіян. В Україні захисту потребує мова, за якою стоїть сила щонайменше в 150 мільйонів людей. Неофіційно лобіюючи інтереси сусідів-переселенців, державні керівники забувають про інший прийшлий люд і не враховують ситуацію, яка, по суті, порушує права національних меншин, змушуючи їх бути не лише білінгвами, а полілінгвами: вони зберігають свою рідну (базову) мову, мають володіти державною мовою й змушені опановувати функціонально більш активну в багатьох сферах російську, тобто українізований варіант російського мовного коду.

Парадоксально, що у мовному питанні чомусь так мало лінгвістичної складової, навіть у науковому дискурсі. На догоду комусь, або просто задля приховування своєї інтелектуальної неспроможності в опануванні мови, чи-то в продукуванні (практично всі громадяни України є двомовцями), ті, хто приймають рішення навіть не соромляться своєї необізнаності в мовознавчих — теоретичних і надзвичайно складних — питаннях. Якщо не зважати на заангажованість, емоційність і пафос — на кшталт: «мова — душа народу»,- а поглянути на мовну ситуацію України з технічного погляду, то можна побачити, що наша держава впевнено й вперто крокує, точніше її «крокують», до цілковитої безмовності. Варто лише замислитися над тим, що відбувається: наявність двох комунікативно потужних мов — української та російської, кожна з яких претендує на всю повноту функцій, призводить до різкого пониження якості мовних кодів, що побутують на території України. Це стосується як української, так і російської мов, адже білінгви перестають помічати факт уподібнення рис однієї мови, рисам іншої, що починає сприйматися як норма.

Відомо, що зміни, які тягне за собою білінгвізм можна поділити на три типи: перемикання кодів, інтерференція і повна інтеграція. Кожен із цих типів двомовності не несе в собі ніякого позитиву. Процес перемикання мовних кодів супроводжує координативну форму білінгвізму, який ще називають «чистим», оскільки мовні системи співіснують автономно. «Чистим» він, звичайно, є умовно, бо навіть комп’ютери глючить при постійному й швидкому перемиканні мов. Як би ми цього не хотіли, неможливо білінгвові чітко розрізняти мовні коди й автоматично переходити з однієї мову на іншу, адже повне й автономне володіння двома мовами перевищує психічні можливості пересічної людини (і це доведений факт всесвітньо відомими ученими), хоча винятки є завжди, масово ж ми маємо цілий букет мовних помилок інтерференційного характеру — відбуваються ситуативні відхилення від мовної норми в одній мові під впливом іншої. Щодо інтеграції мовних кодів, то тут вже не варто говорити про факт двомовності — є один мішаний українсько-російський субкод — відбувається хаотичний процес змішування елементів контактних мов і мовець починає сприймати їх як єдине джерело мовних засобів. Це мішана форма двомовності, або такий знаний в Україні суржик. Суржикове мовлення можна почути скрізь: у Верховній Раді, університетах, маршрутках наших міст і містечок, не залежно про Горлівку ми говоримо, чи Дрогобич, оскільки мішане мовлення вже давно перестало бути вузько локальним явищем, концентрованим лише на певній території — це ознака всієї української дійсності.

Невирішеність білінгвальної ситуації України, де панують абсолютно в усіх сферах дві споріднені мови — спланована акція, що спрямована на пониження якості мовного продукту українців. Якщо українець є україномовним, то його мовлення наскрізь пронизано вкрапленнями російськомовних елементів, тобто є інтерферерованим. Це, до речі, стосується й російськомовних українців, мовлення, яких зазнає інтенсивного впливу української мови, перетворюючи його в псевдоросійську, у кращому випадку на один із територіальних різновидів мови сусідів. Таке засилля безграмотності призведе, врешті-решт, до цілковитої безмовності України, якщо не схаменутися… Виходить, що в нас як в анектоді: якщо ви не можете протидіяти насиллю — розслабтеся й отримуйте задоволення… Ми вирішили терпіти наругу над власною мовою, культурою, історією… а потрібно діяти…

З Днем Незалежності, панове!

Ольга Шевчук-Клюжева (мовознавець, Національний університет «Києво-Могилянська академія»)