«Повернули скелетовані рештки»: захисник Маріуполя морпіх Богдан Усенко загинув у полоні

Богдан Усенко був морським піхотинцем і захисником Маріуполя. У квітні 2022 року потрапив у російський полон під час виходу з оточення. Відтоді майже три роки його родина жила між надією та невідомістю — вони чекали на обмін, збирали інформацію, вірили, що він повернеться додому живим.

Богдан не дожив до звільнення. Він загинув у полоні у квітні 2025 року, його катували. Про смерть захисника родині повідомили після тривалого мовчання — без пояснень і відповідей на більшість запитань.

Ця історія — про українського військового, який виконав свій обов’язок до кінця. Його смерть — ще один доказ хворобливої жорстокості окупантів.

Історією свого чоловіка та власної боротьби з «Новинами Донбасу» поділилася вдова загиблого героя Марина Усенко.

Дружина кадрового офіцера

«Я — дружина кадрового офіцера морської піхоти», — з гордістю представляється Марина Усенко.

Вона розповідає, що разом із чоловіком пройшла важкий шлях під час його служби у Феодосії та виходу з анексованого Криму. Але це лише зміцнило їхні стосунки та віру в українську армію.

З 2014 по 2016 рік Богдан служив в АТО, а згодом вступив до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного — провідного навчального закладу з підготовки офіцерів Сухопутних військ України, що існує з 1899 року та розташований у Львові. У 2020 році подружжя переїхало до Миколаєва. Богдан став офіцером 36-ї бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського та брав активну участь в Операції об’єднаних сил (ООС).

«На позицію він заступив 6 грудня 2021 року в районі Мангуша, неподалік Маріуполя. Там його й застало повномасштабне вторгнення. Він був одним із перших, хто зустрів ворога», — розповідає Марина Усенко.

У той час вона з дітьми проживала у Миколаєві. До березня 2022 року чоловік регулярно виходив на зв’язок, але нічого не розповідав детально — лише запевняв, що з ним усе добре і що він тримає оборону. Надсилав одне СМС на день, а згодом почав виходити на зв’язок дедалі рідше.

Марина розуміла, що до оточеного Маріуполя майже не доходять новини з Великої землі. Богдан просив надсилати йому повідомлення з інформацією. Вона моніторила сторінку Генерального штабу ЗСУ і писала про ситуацію на різних напрямках фронту. Згодом повідомлення перестали доходити.

«Вже на заводі імені Ілліча Богдан мав можливість бути біля “Старлінку”. Тоді ми могли переписуватися більше ніж одним повідомленням на день. В інших випадках хлопці носили телефон до бункера, де був інтернет, щоб отримати бодай якісь звістки», — говорить Марина.

Останнє СМС від Богдана дружина отримала 6 квітня 2022 року. А 10 квітня його побратими зателефонували їй і сказали, що з ним усе добре та що він перебуває на бойовій позиції.

«Знаю, що 12 квітня була спроба прориву. Для багатьох вона завершилася смертю, для багатьох — полоном. Я довго не знала, що з моїм чоловіком, аж поки 26 квітня не побачила відео окупантів, де було зрозуміло, що він живий і перебуває у них», — розповідає Марина.

Уривчасті свідоцтва

Далі про місця перебування Богдана Марина дізнавалася лише з уривчастих свідчень. Влітку 2022 року від нього надійшов лист, з якого було зрозуміло, що він написаний під диктовку. Подібні листи отримали й інші родини полонених бійців маріупольського гарнізону.

«Живий, здоровий, годують добре, водять на прогулянки. П’ять речень. У всіх — як під копірку», — зазначає Марина.

З інформації, отриманої від представників Координаційного штабу та інших звільнених з полону військових, жінка дізнавалася, що Богдана постійно перевозили між різними СІЗО і що він увесь час перебував у камерах. Він був в Оленівці, Курську, Мордовії, Камишині. Останнім місцем утримання стало СІЗО міста Кизил у Пермському краї. Ніяких вироків чи карних справ по Богдану не було.

Марина Усенко була серед засновниць та засновників громадської організації «Сім’ї офіцерів та артилеристів 36 ОБрМП». Вона прийняла це рішення, щоб отримувати інформацію ефективніше. Вона постійно їздила на зустрічі з представниками Координаційного штабу, писала листи українським і міжнародним політичним діячам. Ця щоденна боротьба допомогла об’єднати родини, що чекають рідних із полону, але реальних результатів було дуже мало.

Життя тих, хто бореться за полонених, минає в постійному напруженні. Вони живуть від списку до списку, від обміну до обміну, перевіряють кожну новину і кожне відео, вчаться не довіряти тиші. Надія для них — не абстрактне слово, а щоденна робота: дзвінки, звернення, очікування, яке не припиняється навіть тоді, коли сил майже не лишається. Так жила й Марина — у надії та боротьбі. Але все змінив один телефонний дзвінок.

Страшна дата і тіло, що згнило

«Це сталося 18 вересня 2025 року. Це найстрашніша дата в моєму житті», — каже Марина Усенко.

Саме того дня слідчий зателефонував їй і повідомив, що ще в серпні надійшло тіло, а на мішку було зазначено ім’я та прізвище її чоловіка. Аналіз показав збіг із ДНК батька Богдана.

«Це було дуже важко. Понад три роки чекаєш на повернення, їздиш на всі обміни, думаєш, що одного дня дочекаєшся. Але ні. Я не змогла просто так прийняти цю новину», — розповідає Марина.

Вона поїхала на впізнання, і побачене шокувало її настільки, що жінка не може звичайними словами це описати.

«Це було не тіло в класичному розумінні слова, а скелетовані залишки. Рештки були нецілісні. Вирвана грудна клітина, ребра стирчать, частини зубів немає, череп відокремлений від скелета», — говорить Марина.

Їй повідомили, що це найжахливіший стан повернутого з полону тіла, який бачили українські спеціалісти. Найчастіше тіла передають муміфікованими, але цей випадок приголомшив навіть тих, хто роками працює в цій сфері.

«Як можна довести тіло до такого стану, що родина не може його впізнати? Вибачте, де воно валялося і гнило?», — у розпачі запитує Марина.

Російська брехня

Марина розповідає, що російська сторона надала вкрай обмежену інформацію про загибель її чоловіка. Повідомили, що він помер 17 квітня 2025 року, хоча Координаційний штаб має свідчення, що 18 квітня він був живий. Також у російських документах зазначено, що морський піхотинець загинув від туберкульозу, але звільнені з полону побратими говорять, що він не хворів.

«В українських офіційних документах не зазначена точна дата смерті. Її не змогли встановити. Там не тіло, а просто набір кісток. Вказано лише — квітень, а причина смерті — “не встановлено”», — говорить Марина.

Таким чином, наразі неможливо встановити які тілесні ушкодження були завдані до його загибелі, а які — посмертно.

Жінка зізнається, що розумом усвідомлює повний збіг ДНК, але серцем не може прийняти, що те, що їй передали, — її кохана людина. Вона планує подавати заяву до Міжнародного суду і добре знає алгоритм своїх подальших дій.

Світ має це знати

Марина переконана: російські злочини не можна замовчувати, не можна приховувати факти загибелі українців у катівнях Росії.

«Суспільство має це знати, а світ — бачити. Наші люди гинуть у полоні. Раніше говорили про поодинокі випадки, зараз це вже сотні. Про це багато говорять, але доходить не до всіх. Або просто не всі хочуть знати правду», — каже вона.

Дружина загиблого героя каже, що її чоловік три роки боровся за своє життя і мріяв вийти на волю, але одного дня його просто вбили. Вбили, бо не змогли перемогти на полі бою. Вбили беззахисного та беззбройного в полоні.

Марина каже, що її втрата — це ніби сход з колії тих, хто чекає близької людини з полону, хто і без того тихо божеволіє в очікуванні нового обміну. Вона переконана: про такі історії треба говорити публічно, але робити це обережно, щоб не зламати тих, хто ще чекає на своїх чоловіків, синів і батьків.

Системні злочини РФ

Історія Богдана Усенка — це не лише особиста трагедія однієї родини. Це свідчення системних злочинів РФ, який не має залишитися без імен, без відповідальності і без вироку. Справедливість у таких справах не приходить швидко, але вона неможлива без пам’яті, без голосів родин і без наполегливої боротьби.

Ті, хто продовжує чекати, боротися і говорити, роблять це не лише заради своїх близьких. Вони борються за право України знати правду і за право світу не відвертатися. І допоки ця боротьба триває, надія залишається живою — як обіцянка того, що жоден злочин не буде забутий і жодна жертва не стане безіменною.