З гербом «Шахтаря» на касці та Україною в серці. Як воював донеччанин Тарас Ганжа

Донеччанин Тарас Ганжа пройшов шлях від добровольця до спортивного реабілітолога. Його історію розповідають «Новини Донбасу».

«Я з України!», — так відповідає Тарас Ганжа на питання звідки він родом. Його життєвий шлях справді не простий. Народився у Донецьку, але не став жити під владою Росії. Переїхав в Маріуполь, згодом в Бучу, а пізніше в Одесу. Приєднався до війська саме як одесит, але завжди при собі має герб рідного міста та футбольного клубу.

Кривава весна 2014 року

До 2014 року Тарас Ганжа проживав у Донецьку. Вів звичайне життя та займався спортом. Але «русская весна» змусила хлопця покинути рідне місто.

«Розпочались "сепаратиські двіжи". Це були напружені постмайданівські часи. Ззовні в суспільство закинули ідею того, що "ми з Росією — браття" та треба рухатися у цьому напрямку. Я був проти як і багато мешканців Сходу», — пригадує Тарас.

По всій країні розпочались мітинги за єдину Україну. Тарас активно приєднався до них у Донецьку. Згодом на мирні акції стали нападати проросійсько налаштовані маргінали.

Тарас Ганжа професійно займався силовим триборством і виступав на національному та міжнародному рівнях.

«Почались бійки. 13 березня 2014 року сталася трагедія. На акції був вбитий активіст Дмитро Чернявський. Шляху назад вже не було», — розповідає Тарас Ганжа.

Донеччанин бачив, як його місто змінюється. Приїжджали озброєні люди, рекет, бандитизм та викрадення авто та людей стали нормою. Позитивних змін не відбулося. Тарас не бачив себе в такому Донецьку, але нічого змінити не міг. Тому він вирішив переїхати у звільнений Маріуполь.

Патріотичний рух Приазов’я

Одразу по приїзду в Маріуполь Тарас Ганжа приєднався до патріотичного руху міста. На проукраїнських мітингах він знайомився з небайдужими людьми, які об’єднувались в організації. Донеччанину близькими по духу стали люди зі «Штабу Яроша» разом з якими він допомагав облаштовувати базу добровольчого батальйону «Аратта» та знаходити для них провізію та амуніцію.

Тарас на той час продовжував офіційно працювати на заводі «Донецьксталь». Це одне з найстаріших металургійних підприємств на сході України.

Підприємство мало два філіали: Металургійний комплекс, що спеціалізується на виробництві чавуну (після закриття мартенівського цеху), і Збагачувальну фабрику «Свято-Варваринська», яка виробляла вугільний концентрат для коксування. На сьогодні «Донецьксталь» фактично втратив більшість ключових активів як чинна українська компанія.

Основні металургійні потужності опинилися на території, контрольованій проросійськими силами — інформація про їхню роботу неповна і суперечлива, до того ж втратила довіру на міжнародному ринку. Офіційне українське «ПАТ Донецьксталь» існує переважно на папері.

Поки була змога, Тарас працював там дистанційно, але згодом керівництво повністю перейшло під контроль росіян, тому він звільнився. У 2015 році чоловік вирішив переїхати в Бучу. Там будував сімейне життя, одружившись з дівчиною з Донецька.

Паралельно Тарас Ганжа професійно займався силовим триборством та виступав на національному та міжнародному рівні. Брав участь у чемпіонаті Європи, Світу та чемпіонатах та Кубках України, займаючи призові місця.

Тарас Ганжа професійно займався силовим триборством і виступав на національному та міжнародному рівнях.

У 2017 році Тарас з дружиною знов вирішив переїхати. Подружжя обрало Одесу, де розпочало підприємницьку діяльність. Він став партнером компанії «Убер», відкрив свій офіс та займався перевезеннями. Також Тарас тренував людей за індивідуальною програмою.

Спокійне життя, кохана жінка, діти, робота та дозвілля. Тарас почував себе щасливим та було відчуття, що він нарешті знайшов себе. Але все перевернулось 22 лютого 2022 року.

«Неприємний осад»

«Все змінилось за декілька годин. Була невідомість, але я одразу став шукати в Одесі місцеву самооборону, щоб боронити родину та країну. На початку березня 2022 року я вступив в батальйон, який пізніше став 126 бригадою Територіальної оборони. Зараз це 39 бригада морської піхоти», — каже Тарас Ганжа.

Своє долучення до війська чоловік пояснює просто.

«З 2014 року у мене є, м'яко кажучи, є "неприємний осад". А просто сказати: "Ненавиджу русню". Повномасштабне вторгнення стало останньою краплею. Сидіти вдома тоді я просто не зміг», — каже він.

Тарас Ганжа пригадує, що свій перший бойовий досвід він здобув у Миколаївській області. Тоді він був ледь підготовленим піхотинцем та більш керувався романтичним образом захисника.

«Ми тримали позиції напроти поля. У посадці були вороги. Відстань — від 1,2 км до 2 км. Тоді не було дронів, ми не вступили в прямий контакт, але відчули на собі обстріл. З часом стало зрозуміло, що це була "лайт версія"», — каже він.

Досвід накопичувався, а завдання ускладнювались. Тарас перевівся в мінометне відділення та у 2023 році з маленьким 60-мм мінометом він брав участь у контрнаступі в Херсонській області. Треба було форсувати Дніпро та вогнем підтримувати піхоту. Пізніше, вже з важким 120 мм мінометом Тарас брав участь в операції з оборони Кринок.

Тарас перевівся до мінометного відділення, і у 2023 році з маленьким 60-мм мінометом брав участь у контрнаступі в Херсонській області.

Хоча українські сили залишили сам населений пункт, вони продовжують оборонні дії та утримують позиції на островах біля села. Сам населений пункт був значно зруйнований.

«Всі логістичні шляхи та шляхи евакуації були під обстрілом. Були КАБи, дуже багато КАБів (керовані авіаційна бомби, — прим. ред.). Російські літаки здійснювали декілька заходів вдень, зранку та вночі. По всій смузі оборони нашої бригади доходило до 60-80 ударів за добу», — каже він.

Любов до життя та герб «Шахтаря»

Тарас Ганжа говорить, що бойові дії не залишають жодну людину без змін. Хтось стає більше емоційним, хтось більш жорстким. Він відчув, як цінна кожна секунда життя та як треба його любити.

«Можна було загинути багато разів. Десь пощастило, десь Фортуна посміхнулась», — каже він.

Як талісман, Тарас носив на касці герб донецького футбольного клубу «Шахтар»

На тактичній касці Тарас носив герб рідного «Шахтаря».

«Вболіваю за "Шахтар" з дитинства. Та місто своє люблю, воно завжди у спогадах. Тому цей символ — два в одному для мене», — каже Тарас.

Донеччанин говорить, що всі контакти з тими, хто проживає на окупованих територіях обірвав. Всі однокласники, з ким бажає спілкуватися, повиїжджали з Донецька дуже давно, а інформація про інших йому не цікава.

Демобілізація Тараса відбулась в кінці листопада 2024 року. Його дружина має другу групу інвалідності. Її стан погіршувався та була потрібна допомога чоловіка вдома.

«Якщо б мене перевели ближче до Одеси та я б міг бути корисним війську, будучи на службі біля дому — я б не звільнявся. А якщо ні — то ні», — каже він.

Адаптація до цивільного життя та спорт

Вже майже рік Тарас Ганжа знаходиться дома. Він зізнається, що для адаптації знадобилось 3-4 місяці, лікування та консультації психолога. Це допомогло подивитися інакше на навколишній світ.

«До цивільного життя треба знов звикнути. Були інші очікування, а по факту виявилось все тут трохи іншим. Але робота над собою дала результат. Я відновив свою фізичну активність та адаптувався», — каже він.

Тарас знов почав тренувати людей у спортивному залі, але додав ще реабілітаційний контекст у свої тренування. Щоб здобути нових та актуальних знань та згадати старі методи, чоловік їздив на навчальні курси фізичних терапевтів, поглибив знання в темі реабілітації при ампутації нижніх кінцівок.

«Мені хочеться допомагати своїм побратимам та посестрам. Я залюбки берусь за таку справу та вже маю досвід як займатися з бійцями коли вони проходять відновлення. Зараз я продовжую працювати в цьому напрямку та продовжую вдосконалюватись», — каже він.

Тарас говорить, що ветерани повертаються до цивільного життя емоційно виснаженими та розчарованими. Допоможе сприйняти реальність тільки робота над собою, активна життєва позиція та час.

«Суспільство змінюється поки ми на війні. Може ці зміни не такі, якими б бажали їх бачити. Але радує мене те, що з’являються люди які розуміють цінність української мови та Батьківщини. Я бачу як багато створюється ветеранських об’єднань та закладів реабілітації. Це не може не радувати», — каже він.

Тарас каже, що спортивна реабілітація — це корисна річ, яка підійде кожному військовослужбовцю.

Тарас Ганжа після служби в ЗСУ працює спортивним реабілітологом.

«Спорт дає зрозуміти, що треба жити, ставати краще та досягати успіхів у житті. Коли береш участь у бойових діях та великий проміжок часу знаходишся без ротацій на позиціях — це вже відбивається на психоемоційному стані», — впевнений тренер.

Тарас нещодавно перейшов у інший спортивний клуб. Намагається там побудувати стабільний графік тренувань та запрошувати ветеранів. Він каже, що попри на те, що закордоном є запит на українських спеціалістів, виїжджати він не збирається.

«Я вірю в закінчення війни. Якщо буде перемога, це слово точно не буде радісним. А от закінчення та покарання винних — це більш реально. Зараз мене турбує моя родина та діти. Люблю свою Україну. Тут дім та сім’я. Мені подобається бути вдома», — каже Тарас.