Ветеран АТО, який втратив обидві ноги ще у 2016-му році, знову в ЗСУ

Дмитро Котов, який втратив внаслідок поранення, отриманого у 2016 році на Донбасі, обидві ноги, 24 лютого 2022 року, серед перших прибув до військкомату, а в лютому 2026 року підписав контракт із ЗСУ.

Про те, як йому після травми вдалося піднятися на Говерлу, взяти участь у Іграх Нескорених, і знову повернутися на службу, чому люди з інвалідністю це — величезний потенціал і про те, що не так з мобілізацією ветеран розповів «Новинам Донбасу».

«Ніхто не наважився розповісти моїй дружині про те, що зі мною трапилося»

— Як тільки я прийшов до тями в госпіталі, тут же зателефонував своїй дружині, сказав: «Пробач, я цього не хотів», — згадує Дмитро Котов. — Тетяна вже знала про те, що сталося. Мій брат Тимур приніс їй цю звістку. Це було 28 грудня 2016 року. Тимур увійшов і… не зміг видавити з себе жодного слова. Він увімкнув голосове повідомлення, яке мої побратими надіслали йому з мого телефону. Ніхто не наважився розповісти моїй дружині, що зі мною трапилося. Їй довелося почути: «Кабанчика» (позивної старшого групи Сергія Кабанова) немає. «Тарик» (позивний побратим Тарас Ружинський) важко поранений. «Кіт» (Дмитро Котов) живий. Але однієї ноги він не має, друга під питанням. Триматиму тебе в курсі. Тримайся. Передай це якось його дружині».

За годину моїй сім'ї підтвердили цю інформацію на гарячій лінії Міноброни України. Різдво ми з дружиною зустріли разом у шпиталі у Дніпрі. Потім мене перевезли до Києва.

- Як це сталося з вами?

— Це було у районі села Троїцьке (на кордоні Донеччини та Луганщини). Ми натрапили на ворожу протипіхотну міну. Старший групи Сергій Кабанов вирішив її розмінувати. А вона опинилася із сюрпризом — під нею була ще міна. Вона вибухнула, як тільки він доторкнувся до неї.

Основний удар "Кабанчик" прийняв на себе. Поруч із ним я був. Мені відірвало праву ногу, ліва повисла на м'яких тканинах. За мною був "Тарік", Тарас Ружинський. Його порубали уламками, переважно постраждали ноги, але лікарям вдалося йому їх зберегти. Я пережив 27 операцій, але лікарі змогли зберегти мені тільки колінні суглоби.

— У якому році ви стали на захист нашої країни?

— Мене мобілізували повісткою поштою 2015 року. Але на це вже чекав. Дивився новини. Бачив, як ворог просувається нашою землею — анексував Крим, зайшов до Луганська та Донецька. Був готовий йти воювати.

Мене направили до навчального центру «Десна», там я став інструктором бойової підготовки у 169-й ротно-тактичній групі. Потім служив оператором - навідником під окупованою Горлівкою на Донеччині. Повернувся з фронту у квітні 2016-го. 

А вже першого вересня того ж року, коли мій син пішов до 10-го класу, я знову вирушив на Донбас. Тоді побратими з 25-го батальйону «Київська Русь» зазнали великих втрат на Світлодарській дузі. Подзвонили, покликали мене допомогти. Мене зарахували до саперного взводу. Але того разу мені не пощастило повернутися додому неушкодженим.

«Вставши на протези, я зайнявся спортом: брав участь у марафоні морпіхів США, в Іграх Нескорених, з парашутом стрибав…»

Чим займалися після поранення?

— Звільнився в запас. Але як тільки став на протези, зайнявся спортом — протези нового покоління дозволяють вести активне життя. 

На цих нових «ногах» я вже вісім років. Мені сплатив їхній благодійний фонд Revived soldiers Ukraine, основним донором якого є українська діаспора в США. Проходячи курс реабілітації у військовому шпиталі в Ірпені на Київщині, я познайомився із засновником цього фонду Іриною Ващук. Вона — українка, але проживає разом зі своїм чоловіком — американцем у США. Ірина Ващук, коли відвідувала поранених, і запропонувала мені та іншим фронтовикам, які потребують протезування, отримати допомогу у Штатах.

Два місяці я прожив у США, поки мені виготовляли та підганяли протези. Програма перебування була насиченою. Я постійно відвідував спортзал. Потім навчався ходити на своїх нових ногах. У жовтні 2017 року взяв участь у щорічному марафоні ветеранів морської піхоти США у Вашингтоні, що проводиться з 1976 року. У ньому беруть участь ветерани з багатьох країн світу. Серед них і ті, хто отримав інвалідність на війні — своїм прикладом вони показують, що життя після травми триває.

Щоправда, нові американські протези тоді були ще не до кінця підігнані до мене — я в них лише сфотографувався, а йшов марафон на своїх українських протезах, якими Міноборони України безкоштовно забезпечує інвалідів бойових дій. Я зміг пройти від сили кілометрів п'ять, тому що кожні 200 м зупинявся, щоб прикрутити болти, що відвалювалися від них.

А вже на нових протезах, я зміг взяти участь і у змаганнях з веслування — в Іграх Нескорених, і на Говерлу піднятися. І навіть із парашутом стрибнув із літака. Звичайно, я стрибав у «зчіпці» з інструктором. Але все одно це було захоплююче!

«За два місяці до повномасштабного вторгнення я наказав дружині зібрати «тривожну валізку»»

— Ви очікували, що війна переросте на повномасштабну?

— Очікував. Тільки не знав, коли саме це станеться. Я ще 2014-го розумів, що росіяни Кримом та Донбасом не обмежаться. За два місяці до повномасштабного вторгнення я наказав дружині зібрати «тривожну валізку».

Імовірність великої війни ми обговорювали і з моїми побратимами, з якими щорічно 28 грудня відвідуємо могилу мого бойового товариша Сергія Кабанова — того, хто підірвався разом зі мною на міні. Він похований у Київській області.

Під час той нашої зустрічі напередодні великої війни мої бойові товариші, які й сьогодні служать у ЗСУ, сказали мені, що ймовірність повномасштабного вторгнення найближчим 

Під час тієї нашої зустрічі у грудні 2021 року мої бойові товариші, які й сьогодні служать у ЗСУ, сказали мені, що ймовірність повномасштабного вторгнення найближчим часом вважають 100-відсотковою.часом вважають 100-відсотковою.

Повернувшись того дня додому, я сказав дружині: «Збери «тривожну валізку». Буде війна». І вона незабаром стала у нагоді. 24 лютого 2022 року я відправив родину до села до родичів у сусідню область, а сам о шостій ранку вже був у військкоматі.

- Дмитре, вибачте за питання, як вас наважилися взяти на службу? Адже ви пересуваєтеся на двох протезах?

— Не мали права відмовити добровольцю. Прийшов у військкомат — мене мобілізували. Після поранення я був у статусі звільненого у запас за власним бажанням.

Мене призначили не на бойову посаду, звичайно — згідно із законом з такою інвалідністю, як у мене, не належить. Спочатку я служив у роті охорони при ТЦК та СП (територіальний центр комплектування та соціальної підтримки). Ми займалися зміцненням оборони Києва. Пристосовували та облаштовували придатні під казарми приміщення. Готувались до вуличних боїв…

А коли наші воїни прогнали ворога з Київської області, я надав свій власний автомобіль для розвезення гуманітарної допомоги мешканцям звільнених міст та сіл. Сам і супроводжував ці вантажі. Це були переважно продукти харчування.

Магазини там ще не працювали, та й бюджети людей війна неабияк потріпала. Багато жителів цих місць — і ті, що залишилися, і повернулися з евакуації, під час бойових дій втратили майно, а то й житло. Не кажучи вже про своїх близьких, що найстрашніше. На допомогу їм тоді одразу прийшли всілякі гуманітарні організації та волонтери.

— Коли в'їжджали до звільнених населених пунктів на Київщині, було відчуття ніби знову на десять років тому на лінію бойових зіткнень на Донбасі повернулися?

—

Ні. Руйнування у 2022 році, були страшнішими. Врізалися в пам'ять ракети «Града», що стирчали з асфальту, згорілі автомобілі, зруйновані будинки і чоловік років сорока, що застиг перед однією з зруйнованих багатоповерхівок у центрі міста Бородянка. Мій товариш підійшов до нього, з'ясувати, на кого він чекає. Виявилося, він сюди вже з тиждень щодня приходить: сподівається, що його дружину та маленьку доньку дістануть з-під завалів. Вони ховалися від бомбардування у підвалі будинку разом з іншими людьми, які не евакуювалися з міста. До багатоповерхівки потрапила бомба. Людей у ​​підвалі завалило. Не знаю, скільки там загинуло. Чи вижив там хтось взагалі…

«Не можна обманювати очікування тих, хто добровільно став на захист країни»

Потім мене поставили на посаду діловода у ТЦК. Займався прийомом документів у офіцерів, покликаних на службу до Збройних Сил України. У перші дні повномасштабного вторгнення під військкоматами мотивовані люди у довгі черги вишиковувалися. Серед них було багато тих, хто, як і я, вже пройшли АТО.

Але були й ті, хто прийшов просто оновити військові документи та зображував… здивування, почувши, що його можуть призвати до ЗСУ. Запитували: «А що в нас війна?». Так, були такі, для яких не те, що у 2014-му, але навіть у 2022-му війна ще не почалася. Не знаю, чи вони щиро дивувалися, чи позували, щоб приховати своє небажання йти захищати свою країну.

Було й таке, що прийшов оновити військові документи хлопець років 27, який закінчив військову кафедру, навчаючись у вузі. Мав розуміти, що у разі війни його можуть призвати. Але ж ні. Він дуже здивувався, коли я йому сказав, що якщо у нього немає документів, які дають йому підстави відстрочити військову службу, то він буде покликаний. Він пішов і зник. Його знайшли, доставили у військкомат, де він заявив, що має підстави для відстрочки: показав документ про те, що його мати має інвалідність і їй потрібний його догляд. Тут я вже здивувався: чому одразу не сказав? Він відповів, що й сам не знав про те, що… його мати має інвалідність. А коли призвали до армії, раптом «дізнався».

Мене такі випадки дратували. Коли ж лави добровольців порідшали, і почалася примусова мобілізація, яка називається в народі «бусифікацією», конфліктні ситуації почастішали. Нерви у мене почали здавати: тиск підскакував так, що кілька разів відвозили з роботи на швидкій. Через 2,5 роки служби я звільнився — втомився морально та розумів, у найближчому майбутньому ситуація не покращиться…

- А який ви бачите спосіб виправити ситуацію?

— Не я перший озвучую ці загальновідомі істини. Людина, яку мобілізували примусово, або не дали їй можливості служити там, де їй було обіцяно, почувається ніби в рабство потрапила. Адже, читаючи рекламу та розмовляючи з рекрутерами, він розраховував на конкретну роль у армії. Планував на обіцяній йому посаді застосувати свої навички та досвід. Не можна дурити очікування тих, хто добровільно став на захист країни.

Думаю, нам слід якнайшвидше перевести армію на контрактну основу та мотивувати воїнів: матеріально, програмами з реабілітації, забезпечення житлом, можливістю професійної орієнтації після закінчення служби.

Мені здається, що солдату-контрактнику, який заступив на бойову посаду, слід платити не менше $1-1,5 тис. на місяць. А чим ближче до лінії зіткнення він служить, тим вище має бути і його матеріальна винагорода. Бойові успіхи теж мають адекватно матеріально заохочуватись. Адже на фронті людина ризикує здоров'ям та життям. І хоче, щоб у той час, поки він захищає країну, йому не потрібно було переживати про те, що його сім'я ледве кінці з кінцями зводить. Та й сам він, коли повернеться додому, теж повинен мати якийсь «запас міцності» доти, доки знайде собі застосування в мирному житті.

"Для людей з інвалідністю вакансій в армії вистачає"

— Чому вирішили знову повернуться на службу?

— Повернувся, тому, що мене тягне почуття, так би мовити, «невиконаного» обов'язку - війна триває. Ось я вирішив підписати контракт. Хотів на рік. Але за українським законодавством, укласти контракт на рік можна лише у віці від 60 років. А мені в серпні лише 50 виповниться. Довелося підписувати на всі три роки.

Звісно, ​​я знову не на передовій. Але й для людей з інвалідністю вакансій в армії справді вистачає.

— Наприклад?

— Наприклад, у службах тилового забезпечення. Як у таких випадках жартують: «Кого в нас тільки немає: автослюсарів немає, аналітиків немає, фінансистів, діловодів, юристів, фельдшерів, зубних лікарів… нема!». Усіх вище перерахованих гостро не вистачає.

Як подивишся рекрутингову рекламу — у ЗСУ десятки тисяч вакансій! Рекламні SMS від різних підрозділів ЗСУ на телефон, напевно, і вам теж постійно приходять? Обіцяють: «Знайдемо місце кожному!». А коли починаєш дзвонити рекрутерам, як тільки вони чують слово «інвалід», відразу відповідають, що їм потрібні виключно здорові.

В мене навіть не уточнювали, яка у мене група інвалідності, який досвід служби, що я вмію робити взагалі. Мені цікаво: а самі командири знають, що їхні рекрутери відфутболюють людей, які ще можуть бути корисними для нашої армії?

Один мій товариш, як і я — ветеран-інвалід, який теж хотів повернутись до лав ЗСУ, розповів мені, що в одному з підрозділів йому пообіцяли знайти потрібну посаду, але натякнули, що за це йому доведеться… дати хабар. Це при тому, що кожен день з усіх рупорів мчить: «SOS! Армії потрібні добровольці!».

А я півроку сам усіх обдзвонював. Знайшли мені застосування лише в полку "Аайдар". З третього лютого 2026 року я обійняв посаду аналітика

— Ви у своєму підрозділі, мабуть, живий мотиватор?

— Можливо, мій приклад когось й мотивує. Але в мене також свій мотиватор — перед очима! В нашого оперативного чергового немає руки. Молодий хлопець воював у лавах штурмовиків, рік тому на фронті йому відірвало руку по плече. Зрозуміло, що воювати, як і раніше, він уже не може. Але зі своїми новими обов'язками справляється добре. Я, коли прийшов до «Айдару», думав, що з такою помітною інвалідністю, як у мене, більше нікого не зустріну. А коли побачив цього хлопця, зрозумів, що порівняно з ним, мені легше — у мене обидві руки є!