«На нас полював танк, а ми тікали від нього». Як парамедики рятують поранених військових
«На нас полював танк, а ми тікали від нього». Як парамедики рятують поранених військових
Юлія Сидорова, парамедик на Харківському напрямку із позивним «Куба Лібре». Фото: Олексій Нікулін / hromadske
Пів тисячі українських бійців щодня отримують поранення на передовій. Такі цифри президент Зеленський озвучував ще в червні. Тим часом гинуть і ті, хто рятує бійцям життя, — парамедики. Вони — пріоритетні цілі для ворожих снайперів, адже мінус один військовий медик на фронті — це щонайменше десять втрачених бійців. Цьому вчать на вишколах із надання екстреної медичної допомоги.
Як парамедики з Харкова та Донецької області евакуюють поранених та в яких умовах працюють, розповідає hromadське.
Антон Грицунов, парамедик спецпідрозділу ЗСУ «Вовки да Вінчі» із позивним «Марик» Фото: Олексій Нікулін / hromadske
«Росіяни, як бачать "медичку", одразу намагаються її накрити»
Уже чотири місяці Антон Грицунов із позивним «Марік» евакуйовує поранених із поля бою. Він парамедик спецпідрозділу «Вовки да Вінчі» ЗСУ. Історію Антона hromadske розповідало у квітні. Тоді 29-річний лікар-анестезіолог щойно вибрався велосипедом з окупованого Маріуполя і планував піти в ЗСУ.
Замість білого халата Антон нині носить бронік, автомат та медичний рюкзак, а його реанімаційне відділення вміщується у невеликому бусі. Там є все для медичної евакуації. Про минуле життя в Маріуполі нагадує лише його позивний — «Марік».
«Я вже звик настільки, що не знаю, як повертатися до цивільного життя. Тут я знаю: навіть якщо зі мною щось станеться, хлопці мене витягнуть. Цивільним лікарем (в окупованому Маріуполі — ред.) було важче, бо кому ми там були потрібні», — так «Марік» починає нашу розмову про його нову роботу.
Ми зустрічаємося під Новоградівкою, що на Донеччині, Антон шукає місце вздовж дороги під деревами, аби сховати машину. «росіяни, як бачать “медичку”, одразу намагаються її накрити», — пояснює. Адже знищена «медичка» — це одразу десятки втрачених життів військових.
На схід «Марік» потрапив випадково: напрямок був для нього не принциповим, хотілося бути корисним та займатися своєю справою.
«Звісно, я б хотів кудись на деокупацію Маріуполя, але поки не до цього. На схід потрапив, бо це найгарячіший напрям, і спецпідрозділ "Вовки да Вінчі" намагається бути результативним у війні, тому він саме тут», — каже «Марік».
Антон Грицунов, парамедик спецпідрозділу ЗСУ «Вовки да Вінчі» з позивним «Марик». Фото: Олексій Нікулін / hromadske
«Ти закінчуєш навчання, а нам потрібні медики»
Окрім «Маріка», на евакуації поранених у спецпідрозділі працюють ще два військових медики. Ліанна на війні з 2016-го, тоді їй було 19 років.
«У мене не було такої мети піти на війну, у 2014-му я навчалася і взагалі не думала про це. А коли закінчувала медичне училище, то мені телефонували знайомі, які вже служили тоді, і казали: “Ти ж зараз закінчуєш навчання, нам потрібні медики”», — розповідає Ліанна.
Тоді, згадує дівчина, парамедиків справді бракувало, особливо з медичною освітою, тому вона зважилася. Батьки впродовж тривалого часу взагалі не знали, що їхня донька служить, в курсі був лише брат.
«Навіщо їм це було знати, аби вони зайвий раз переживали?» — коротко відказує Ліанна.
Після трьох років на фронті дівчина повернулася до цивільного життя. Тоді військових медиків вистачало. Вже навіть призвичаїлася, але трапилось 24 лютого.
«Мені знову почали телефонувати, казали, що треба “екіп”, але я тоді була прив’язана до цивільних. Сказала, що закінчу роботу з ними та приїду. Скинула документи, зібралася і поїхала. Я не могла відмовитися, маючи необхідні навички. Сидіти осторонь — неправильно», — розповідає Ліанна.
«Вилазила з машини вся в синцях»
Коли їхні підрозділи виїжджають на завдання, військові медики їдуть із ними. Поки підрозділ працює, медики перебувають на чергуванні — трохи далі від поля бою у відносно безпечному місці вони чекають на виклик. Якщо хтось із військових отримує поранення, його евакуйовують.
«Ми під'їжджаємо на точку евакуації, яку узгодили завчасно. Там зустрічаємося з першою машиною, що вивозила пораненого з самого бою. Перевантажуємо бійця до нас і їдемо. Медичну допомогу надаємо одразу в машині», — розповідає «Марік».
З місця евакуації треба якомога швидше поїхати, адже машина доволі велика, тому якщо росіяни її помітять, то обстріляють одразу. Однак часом дороги бувають такі погані, що єдине, що можуть зробити медики, — пристібнути пацієнта до каталки.
«Я вилазила з машини вся у синцях, бо дорогою тебе кидає врізнобіч, і ти ще намагаєшся надавати пораненому хоча б якусь допомогу», — розповідає Ліанна.
А втім, уже перебуваючи в машині з пораненим, каже «Марік», важко паралельно звертати увагу на вибухи та обстріли навколо: «В такий час я не чую, що відбувається, бо сконцентрований на пацієнтові. Вже потім мені переповідають, як поруч із нами щось вибухнуло, але я навіть не пам'ятаю цього».
Парамедик Ліанна на війні з 2016 року. Фото: Олексій Нікулін / hromadske
«У цій машині — маленький реанімаційний зал»
Існує два етапи евакуації: тактична, коли пораненого везуть із зони бойових дій до госпіталю, та медична, коли його вивозять машиною, оснащеною необхідним обладнанням, аби надавати медичну допомогу пораненому вже в дорозі.
«Все відбувається просто тут», — каже Антон, відчиняючи перед нами евакуаційну машину. Десь зовсім поруч лунають вибухи, але «Марік» навіть оком не змигне й спокійним тоном каже: «Це виходи». І продовжує розповідь: «У цій машині ми можемо надати все анестезіологічне забезпечення: є апарат ШВЛ та кисень. Тут маленька реанімаційна зала. Поставити хірурга — і можна проводити невеликі операції».
Такі машини вперше з'явилися у 1 окремій штурмовій роті ДУК «Правий сектор» (нині спецпідрозділ «Вовки да Вінчі» ЗСУ) ще на початку вторгнення росії в Україну. Тоді медичну службу в роті створювали Аліна Михайлова та Юлія Сідорова з позивним «Куба Лібре».
«Аналогів таких машин в Україні не було. Вони оснащені обладнанням, ідентичним тому, що має бути в евакуаційному транспорті армії НАТО», — розповідає «Куба».
З «Кубою» ми зустрічаємося в Харкові. З травня вона служить в ЗСУ — працює парамедикинею на Харківському напрямку. З 2014-го до 2019-го була військовою медикинею у 1 окремій штурмовій роті. Чотири машини, на яких вона їздила по поранених, потрапляли під обстріл і були знищені росіянами. «Кубі» пощастило вижити, і 2019-го вона повернулася до цивільного життя.
«Якби не повномасштабне вторгнення, я б точно не повернулася. Тоді парамедиків для Донецької та Луганської областей було вже багато, але якщо ми говоримо про війну в масштабах всієї України, то цих медиків враз стало бракувати», — каже «Куба».
24 лютого її телефон розривався від дзвінків: усі просили піти парамедикинею на фронт. Зрештою «Куба» обрала для служби своє рідне місто — Харків. Нині вона працює лише на етапі тактичної евакуації, оскільки не має транспорту для «медеваку». Отже, каже «Куба», аби з пораненим все було добре, його треба доставити до лікарні протягом однієї години.
«Інколи може так трапитися, що людину не встигнеш довезти. Тому потрібна медична евакуація з киснем та іншим обладнанням. Зараз ми майже зібрали гроші на потрібне авто, тому будемо створювати ще "медевак"», — розповідає «Куба».
Юлія Сидорова, парамедик на Харківському напрямку із позивним «Куба Лібре». Фото: Олексій Нікулін / hromadske
«Не знаєш, чи повернешся додому»
Нині найпоширеніші поранення у військових — осколкова, мінно-вибухова травма і контузія. «Куба» каже, якщо вчасно і правильно надавати домедичну допомогу, то наслідки травм можна мінімізувати.
«Однак попри те, що повномасштабна війна в нас триває вже пів року, досі трапляються бійці, які не вміють накладати турнікет. Або ж одного разу нам принесли бійця з бандажем на очах, а його не можна накладати на очі, бо він поглинає у себе все. І тоді бандаж можна зняти разом з очима», — пояснює «Куба».
Інколи поранених доводиться шукати, тому що лінія фронту може доволі швидко змінюватися, а через проблеми з сигналом зв’язатися з ними буває неможливо. Тому є страх не знайти пораненого. До того ж постійний стрес через небезпеку.
«Уже під час цієї війни на нас полював російський танк, а ми тікали від нього. Він не міг у нас влучити. Вибухало то перед машиною, то позаду нас. Для мене це був навіть не обстріл, бо обстріл — це коли сюди прилітає і ти випадково можеш перебувати цієї миті на цьому місці, а там він цілеспрямовано полював на нас із метою знищити», — розповідає «Куба».
«Важко буває, бо ти не знаєш, чи повернешся увечері додому. Але людина до всього звикає. У будь-якій сфері своєї діяльності завжди думаєш, що коли-небудь щось змінитися на краще, а тут не видно кінця-краю. Здається, що будеш постійно так їздити і їздити», — каже «Марік». Як тло його словам лунають нові вибухи.
Матеріал створений за підтримки «Медиасети».
