Коли піде Путін і хто буде замість нього? Інтерв'ю з Марком Фейгіним

Чому росіяни терплять мобілізацію, а в Дагестані та Чечні її достроково припинили? За яких умов у Росії можливий «палацовий переворот», як і коли піде Путін, і хто прийде замість нього? Про це «Новини Донбасу» поговорили із російським політичним діячем, адвокатом Марком Фейгіним.

— Чому російські еліти розділилися на тих, хто підтримує війну та тих, хто ні? І хто ці люди?

— Це об'єктивний процес, він викликаний тими наслідками, що випливають із неуспіху війни. Якби вона була успішною, у 2-3 дні чи місяць — і закінчилася, то цього поділу не було б, бо не було б чого ділити. Так, були б наслідки, але вони були б переборними, оскільки досягнуто результату. Так, звичайно, це складалося не одразу, поступово. Найголовнішими незадоволеними були ті, хто втрачали економічно. Тобто олігархат, якісь урядовці. Вони взагалі не про війну, а про корупцію. Але поступово процес зайшов далі, і я б сказав, серед незадоволених виявився генералітет. Тому що очевидні скандали, вони є публічними, несекретними. Наприклад, із генерал-полковником Лапіним, який до останнього моменту очолював напрямок «Центр». Був обласканий після операції у Сєвєродонецьку та Лисичанську, отримав звання «героя», син його воює як підполковник. І раптом ось така опала — прямий наслідок поразки, яка спіткала його на Харківському напрямку, коли українські війська деокупували понад 10 000 квадратних кілометрів території Харківської області. Це свідчить, що генералітету якось не дуже це все подобається. Тому що вони і так зі скепсисом ставилися до перспектив військової кампанії. Але тепер і вони, це випливає з різних джерел, не надто задоволені, розуміючи сумнівність перспективи навіть з урахуванням мобілізації. Тобто, чи вдасться досягти мети так званої Спеціальної операції. Ось зараз уже немає цього відчуття, і військові розуміють, що їх зроблять крайніми, скажуть: «Військові ж програли, вони воювали погано».



— Глава Чечні Рамзан Кадиров і так званий «кухар Путіна» та голова ПВК «Вагнера» Євген Пригожин — дві ключові постаті у військових піар-кампаніях Росії. Яка їхня справжня роль зараз і в майбутньому?

— Вони представляють саме ту частину, яка, навпаки, виступає за «турбо-війну», за те, щоб досягти всіх цілей операції за будь-яку ціну, ось це дуже важливий показник — за будь-яку ціну. Ну, не своєю особисто, а ціною втрат, які можуть обчислюватися сотнями тисяч, або там, мільйонами, але будь-що-будь не програти. Чому? Тому що для них це теж особисте. Не буде Путіна — не буде Пригожина та Кадирова. Їхня доля буде незавидною, бо хто б не прийшов після Путіна, з ними розправляться, і вони це чудово розуміють, і Путін це розуміє. Тобто тут жодних сумнівів не може бути. Кадиров взагалі воював із російськими військами у першу чеченську кампанію, тобто він ворог, і його ніколи в армії не вважатимуть своїм, а він ще й знімає генералів, розумієте. Ставлення до цього відповідне. Пригожин — колишній злочинець, що сидів за букетом статей. Просто наближений Путіна із криміналітету. Тобто це теж не надто хороша для апарату влади репутація. Такій людині справді навряд чи щось світить, якщо ми говоримо про те, що апарат збереже себе, режим збереже себе. Я маю на увазі без Путіна, якщо такий шанс є. Їхнє піднесення саме викликане тим, що з них створюють якусь преторіанську гвардію, або опричнину, яка має захищати особисто вождя, особисто Путіна. Так зійшлися інтереси і тих, і інших. І, звичайно, створення цих парамілітарних утворень, вони умовно парамілітарні, їх називають приватними арміями, парамілітарними утвореннями, поліцейськими утвореннями, тому що частини Кадирова — це частини Росгвардії, це не військові частини. Тобто вони виконують поліцейські функції, ще й тому особиста гвардія Кадирова не воює. Тому що це справді тік-токери. Їхнє завдання — бути загороджувальним загоном, здійснювати зачистки, але ніяк не воювати на передовій, бо їхня цінність там нульова, вони гинуть так само, як ненавчені любителі-мобілізовані. Тому, природньо, їх бережуть, Путін береже їх для того, що буде після війни.

— Ми пам'ятаємо протести проти мобілізації. Це були ті самі люди, які й раніше виходили на мітинги проти влади. Їх меншість. З нових цього разу підключилися лише жінки Чечні та Дагестану. Чому не сталося масових протестів через мобілізацію?

— Треба взагалі окремо сказати про те, що урбанізована молодь — це протестний електорат, вона справді виходила дуже нечисленною, дуже незначною. Цей електорат виходив із протестами завжди: хоч проти війни, хоч проти мобілізації, хоч проти переслідування Навального, тощо. Він погоди не робив ніколи, незважаючи на те, що там безліч мужніх молодих людей, які постраждали за це за все: когось притягли до кримінальної відповідальності, адміністративної, змусили виїхати з країни. Але це люди, які завжди протестували, завжди ненавиділи владу, і це дуже нечисленна група. Були протести проти мобілізації в Дагестані, були такі ж дуже стислі протести в Чечні. Ці протести закінчилися через те, що федеральна влада пішла на те, щоб згорнути там кампанію з мобілізації. Масштабної кампанії з мобілізації на Північному Кавказі практично не було. Дуже помірна була. Добровольці — будь ласка, за гроші — будь ласка, напівконтрактники такі — ось ці так звані територіальні батальйони, добровольчі батальйони. А так щоб мобілізація масштабна — ми цього не бачили. Її звернули після цих протестів. Влада побоюється, що нетитульні нації, автономії — вони не будуть лояльні. Тому що вони вмирати за Путіна не хочуть. Не те, щоб вони заперечували владу, але вони принаймні тримаються окремо.

Влада в Росії, у Кремлі, федеральна влада не хоче ризикувати, продавлюючи це питання там, бо це взагалі вогненебезпечні регіони, вони завжди такими були, це автономії, розумієте, і Північний Кавказ палав 20 років. Вони вимагали б незалежності, там сепаратистські рухи нікуди не поділися, чи то в Чечні, чи то в Дагестані, в ряді інших місць. І це може кумулятивно зіграти, ефект на ситуацію всередині самої Росії, й у російських регіонах призвести до бродіння. Тому нападати нема на кого і нікому, а от домагатися незалежності — це так, це питання не зняте, історично.

— Навіть якщо весь народ повстане, то влада його придушить. Росію врятує лише «палацовий переворот» — таку думку чула від жодного експерта. Хто його може очолити?

— Те, що називають «палацовим переворотом» — це переворот у владній верхівці, при якому просто прибирається вичерпавши свій ліміт політичний лідер і на його місце ставиться інший. Але система не змінюється загалом, ось це дуже важливо. Тобто це не зовсім революція, це обмежена зміна влади, яка дозволяє апарату втриматись. Ось, наприклад, Хрущова так, між іншим, зміщували. Нікуди не поділася система влади, але самого Хрущова як людини, яка вичерпала свій ліміт, прибрали.

Може бути і м'який переворот, коли людина вирушає на пенсію. Але, по-моєму, тільки не в момент війни, ось у чому вся справа. Війна все посилює. І тому це може бути лише різка зміна, оскільки ціна є високою. Ти уникаєш влади Путіна — де гарантія, що ти залишишся в живих? Особливо в умовах війни та такого вантажу злочинів, які ти скоїв. Ось тут ніби проблема, і тому Путін, звісно, намагається себе уберегти від цього. І ми говорили вище про Кадиров і Пригожин, які власне і повинні виконати охоронну функцію стосовно Путіна, тому виключати цього не можна. А змінити його може формально Мішустін, який виконує обов'язки глави держави в момент, коли не стане офіційного глави. До моменту виборів. Це все дуже умовно. Так конституція трактує. Це можуть бути й люди з найближчого оточення. Називають прізвище Дмитра Патрушева, міністра сільського господарства, але це теж урядова лінія, незважаючи на те, що він нащадок патрушевської КДБ-шної лінії, сам випускник академії ФСБ. Але, проте, це суттєва зміна, і Путін до нього не готовий, не бажає його, і цьому всіляко перешкоджатиме, навіть виникненню ситуацій, за яких таке можливе. Путін має намір залишатися при владі до кінця. До кінця це ми маємо на увазі, що або до своєї смерті, або до смерті теж своєї, але недобровільної, висловимося так. Тому поки всі ці конструкції загрожують великою кров'ю, зміни, які несуть із собою дуже непередбачувані наслідки всередині країни.

— Коли Путін піде, диктатура в Росії залишиться чи прийде проєвропейський демократ?

— Я не вірю у проєвропейську, ліберальну перспективу. Я вважаю, що для неї нема умов. Проблема у народі. Народ не схильний до такої альтернативи, нічого ми з цим вдіяти не можемо. Інша річ, що може початися розпад Росії. Напіврозпад, розпад. При якому якась частина Росії може опинитися в зоні впливу саме проєвропейських сил. Таких, які хотіли б від усієї цієї важкої практики, від усього цього історичного мороку від'єднатися. Але це не обов'язково уся Росія. Це північний захід, Москва, якісь ось такі варіанти. Поки вони не дуже проглядаються, але в умовах розпаду різні речі відбуваються, найрадикальніші, розумієте, непередбачувані. Але якась значна частина Росії — вона може взагалі підпасти під сусідів, під Китай тощо. Не в цій парадигмі міркувань, яка там буде влада, це питання. Швидше за все, взяти цю владу, утримати цю владу може не ліберальна, а якась, скажімо, більш жорстка спадкоємиця диктатури, така ж диктатура, але з іншим вектором розвитку: з припиненням зовнішніх воєн, але з осередком на ізольованому просторі, в якому потрібно цю владу жорстко тримати. Така перспектива є. І навіть якщо до влади прийдуть у постпутинський період ФСБ-шники, вони теж будуть зосереджені на збиранні загалом залишків Росії, утримування її від більшого розпаду через сепаратизм регіонів тощо. Ось таке завдання буде більш актуальним, воно може зайняти пару десятиліть, не менше, це швидко не зробиш. Тим більше, що це все відбуватиметься в умовах ізоляції, санкцій і всього іншого.

— Чи можемо уявити, що найближчим часом щось раптом змусить Кремль припинити війну в Україні?

— Якщо це буде вже зовсім жахлива поразка, якій не допоможе нічого. І можливості застосування ядерної зброї, останнього засобу, теж не буде. Тоді так, Кремль може піти на кабальні переговори, за яких втратить усі території, аж до тих, які у 2014 році були окуповані, я маю на увазі Крим. Так, таке можливо, але це має бути різка перемога, яка не залишає жодних шансів. Якщо ЗСУ увірвуться до Криму, я не знаю, чи увірвуться до Севастополя. Ну, а який сенс від цієї війни? Розтягнути її на десятиліття, а ресурси тануть. Тобто тільки невичерпний людський ресурс, але це теж залежить від того, а чи хочуть воювати люди. Тих, кого вже забрали, 300 000 — вони хочуть-не хочуть, їх не питають. А наступні можуть повестися по-іншому. Тим більше, що показником до мобілізації є втеча з Росії. За різними оцінками від 500 000 до 1 000 000 втекли з Росії. Це також дуже великий показник. Люди, звичайно, воювати не хочуть, але чомусь все ж таки покірно йдуть. У всякому разі, ті, кого вже мобілізували, покірно йдуть на вірну смерть. І це феномен, ми  пояснити його не можемо. Просто і незрозуміло, заради чого вони воюють, і як вони собі це пояснюють.

Перевага ЗСУ вона зрозуміла, мотивація та решта. Але ж воно ще й у тому, що Україна має величезну кількість союзників, увесь цивілізований Захід, прогресивний, ефективний, технологічний, у тому числі й у військовому сенсі. А Росія не має союзників, тільки Іран з його «мопедами». За таких умов перемогти взагалі неможливо. Тим більше, що вони не мають опори всередині самої України. Нема цього лояльного класу, немає цієї групи. Ні національної, ні соціальної, ні іншої. У таких умовах ти можеш просто окупувати і загартованим залізом просто знищувати українську націю. Можливостей для цього Росія нині не має. І в кращі часи, наприклад, Радянський Союз, який незрівнянно сильніший був нинішньої Росії, і то не зміг багато речей здійснити. Наприклад, Афганістан. А з чого це має вийти в Росії, яка виявляється слабшою на порядки, та ще й корумпована на стільки, що це перешкоджає здійсненню хоч якихось найважливіших геополітичних завдань. Армію корумповано. Тому поразка на фронті — так, може призвести до того, про що ви питаєте, фактичного відходу, капітуляції Росії на українському напрямі.

— Втрата Херсона та Донецька — психологічні чинники, які розлютять Путіна ще більше, і коли ВСУ стоятимуть уже на Чонгарі, на порозі до Криму, чи він піде на крайні заходи — ядерну зброю?

— Ми до кінця не розуміємо: рішення ухвалює він один, але чи зможуть це рішення виконати, чи захочуть виконати? Тому що не він натискає на кнопки, не він здійснює пуск ракет. По-перше, він не може зважитися на це, а з іншого боку, він не дорожить життям, а ціна буде саме така. Воно теж нічого не вирішує. Тому що ти застосував тактичну ядерну зброю, отримав у відповідь. Тобто виходить, що життя ти собі цим не збережеш. Рішення безглузде.

Але ми не розуміємо, що відбувається у голові Путіна. Якби ми розуміли алгоритм прийняття таких рішень якимось колективним органом, то скоріше ні, скоріше б на це не наважилися. Але, схоже, що роль Путіна зараз вища, і тому він сам може ухвалити таке рішення як головнокомандувач. Подивимося, як розвиватиметься ситуація. Головне — це не відмовлятися від планів деокупації у страху, що може дійти до цього рішення. Історія по-різному складається. І навіть найрішучіші, готові піти на крайні заходи, диктатори пасували, коли доходило вже до крайніх ситуацій. І можуть виникнути нові обставини, за яких він просто не зможе цього зробити. Він не керуватиме цією ситуацією, не керуватиме можливістю застосування ядерної зброї такою мірою, яка необхідна. Отже, я сказав би, поки це все непередбачувано.