Від моментального до монументального: Історії та роботи українських фотографів-переселенців

Сучасна людина не повинна боятись втратити спогади, адже на допомогу прийшли технології. Так, завантажені фото в хмару навряд чи заповнять усі мінуси деменції, якщо людина занедужає. Для всіх інших, тим більше для тих, хто цінує пам'ять минулого, відео та фото — джерело інформації. Відкинемо діпфейки. Для простої людини фото та відео — привід згадати та сказати: «Так, це справді було зі мною».

Пам'яттю може бути в принципі будь-яка річ. Але для багатьох мешканців південних та східних областей України фотографії стали чи не єдиним джерелом спогадів. Адже Росія продовжує стирати з обличчя землі цілі міста. А там, де немає руїн, але є триколор, минуле намагаються переписати.

Іван Станіславський та Наталія Філатова — співрозмовники «Новин Донбасу» — не просто знімають. Мистецтво фотографії вони поєднали з дослідницькою діяльністю. Вони не мають спільних проєктів. Але обидва фотографи присвятили свої роботи двом об'єктам — вітражам та мозаїкам в Україні. І Наталя, і Іван — переселенці з Донецької області.

Більше, ніж різноколірні скельця

У Львові на платформі Mariupol Reborn у лютому відкрилася виставка зразків монументального мистецтва «Обережно, крихке!». На ній представлені зображення шести вітражів із Маріуполя, який уже два роки окуповано Росією.

Автор виставки Іван Станіславський — родом із Маріуполя. Фотограф знімав ці вітражі ще до початку повномасштабного вторгнення Росії з 2019 по 2021 рік. Виставку планували презентувати у Маріуполі у березні 2022 року.

Результати своєї роботи Станіславському вдалося вивезти з міста, як він упевнений, через щасливий збіг обставин.

«Я взяв із собою ноутбук та фотоапарат. На носіях було багато "компрометуючих" даних, які роблять мене фактично ворогом для росіян. Ми виїжджали з Маріуполя в перші дні вторгнення, коли не було такої кількості блокпостів та ретельних перевірок. Якби ми спробували зробити це на 2-3 дні пізніше, я думаю, ми не виїхали б», — поділився Іван.

Фрагменти вітражів надруковані на прозорому акрилі, що хоча приблизно дає зрозуміти унікальність і красу цих робіт. Оригінали ми більше ніколи не побачимо. Ймовірно, технології, за якими вони створювалися, вже втрачені. Наприклад, достеменно відомо, що обстрілом знищено ансамбль вітражів у маріупольському Палаці культури моряків.

Зображення ансамблю вітражів у маріупольському Палаці культури моряків. Автори: Тимофій Сивухін, Валентина Авдєєнко, 1981-1982 рр.

«Якщо у 2019 році ця виставка готувалася про витвори мистецтва, які перебувають у занедбаному стані чи на межі аварійного стану, то зараз це розмова про те, чого немає і не буде, на жаль», — розповів автор.

До речі, на тих вітражах, які вдалося сфотографувати досліднику, важко знайти відверті маркери Радянського Союзу. Там, швидше, простежуються мотиви України, її народу, національних кольорів та традицій. Хоча кожен побачить щось своє.

«Ці роботи не мають ідеологічних маркерів, тому під час декомунізації до них не було претензій. Якщо проаналізувати тематику вітражів та деталі композицій, можна зрозуміти, що творці цих вітражів не були виконавцями партійних вказівок. Це не радянське надбання, а українське. Ця творчість українських митців у період Радянського Союзу — синтетичного утворення, яка розвалилася сама по собі», — наголошує дослідник.

Зображення вітража «Шлях до зірок» у холі Приазовського державного технічного університету. Автори: Тимофій Сивухін, Валентина Авдєєнко, 1992

Іван Станіславський раніше випустив книгу «Маріуполь монументальний», презентувавши її восени 2022 року у Львові. У ній автор розповідає про всі жанри монументального мистецтва, які були у місті. Тобто виставка про вітражі — це частина масштабнішого проєкту.

Сам процес знімання не завжди давався легко. До деяких робіт було не так просто потрапити — вони були частиною будівель на закритих чи режимних об'єктах.

«Доля цих вітражів пов'язана з війною, із трагічними подіями, які пережив Маріуполь. В одній із будівель із вітражем було укриття, де люди ховалися від бомбардувань. Художник Євген Скорлупін помер у Маріуполі від хвороб та виснаження навесні 2022 року. Людина, яка привела мене до вітражів Приазовського державного технічного університету — викладач — рік тому загинув на фронті. Життя маріупольців буквально розбилося, як і ці вітражі. Я присвятив цю виставку саме їм», — розповів Станіславський.

Іван Станіславський та фото вітража «Берегиня» Євгена Скорлупіна. Дата створення вітража невідома

Більше, ніж фото на згадку

Наталія Філатова називає себе «фотографинею вихідного дня». Але її роботи можна було вже зустріти у Львові, Києві, Івано-Франківську, Парижі.

Зараз вона працює в IT-компанії, за освітою — журналістка. Фотографією захоплюється ще зі студентських років. Дівчина родом із Донецька. Вона вже двічі переселенка. Після подій 2014 року Наталя переїхала з рідними до Харкова. Коли російські ракети полетіли на її другий будинок, 24 лютого 2022 сім'я Наталії вирушила на захід країни. Поки що вона живе у Львові, адже Харків регулярно обстрілюють російські війська.

У період російської агресії теми втечі від війни, еміграції та постійних втрат стали ключовими у її роботі з фотографією. Хоча сама авторка характеризує теми своїх досліджень як «взаємодія людини, об'єктів та простору».

З 2011 року Наталія працює з камерами миттєвого друку — Polaroid та Instax, та альтернативними способами друку — циантипія, антотипічний друк (Anthotype). Техніки з якими працює зараз — перенесення емульсії з фото на іншу поверхню (Emulsion lift), експериментування з витримкою фотографії в різній рідині (Polaroid soup), абстрактні полаграми (Polagram) та інші техніки cameraless photography.

«Крихке!». Так називається одна з її експозицій. І нічого дивного немає у тому, що назва виставки майже дублює виставку Івана Станіславського.

У центрі інсталяції Наталії — скляні пластини з емульсією, що перенесена на них. Авторка перенесла фотографії елементів мозаїк міста на скло для того, щоб підкреслити їхню крихкість.

Вона також наголошує, що мозаїки — це унікальний вид мистецтва.

Фотороботи Наталії Філатової на виставці в Івано-Франківську

«Загалом до війни експерти налічували близько 600 мозаїк в Україні, з них близько 30 було зруйновано у Маріуполі у 2022 році, частина перебувають в окупованих містах та про їхній стан інформації немає. Але й на території вільної України лише цього року через непоінформованість та недбалість було знищено: мозаїку Богдана Сойки у Львові у будинку видавництва „Вільна Україна“, робота Івана Кляпетури у приміщенні пожежної частини Кам'янця-Подільського, а також мозаїчне панно у пожежній частині №26 у Києві», — каже Наталя.

Вона переконана, що мозаїкам потрібен правовий статус і поки цього не буде зроблено ми втрачатимемо твори мистецтва один за одним.

Ще один проєкт Філатової — «Портрети моїх близьких друзів». Найчастіше, якщо хтось із друзів Наталії наважується залишити Україну, його шлях лежить через Львів, де нині мешкає дівчина. Може, це остання зустріч, а може ні. Клацання камери. Фото готове. Іншого такого вже не зробиш.

Фотопортрети друзів, зняті Наталією

«Ця серія робіт розповідає історії тих, хто прийняв непросте рішення залишити країну на невизначений термін, і почати життя з чистого аркуша для того, щоб бути в безпеці після повномасштабного вторгнення. Це портрети українок, які вже втратили свої будинки у 2014 році, коли їхні рідні міста Донецьк, Луганськ, Севастополь та інші були окуповані. У вимушене, вже друге, нове життя кожна з них брала на згадку про будинок те, що тривалий час зберігалося як амулет — маленьке паспортне фото матері, ключ від квартири, якої вже не існує, каміння з пляжу в Сімеїзі тощо», — пояснює авторка.

У листопаді 2023 року у столиці Франції Наталія стала учасницею виставки ImageNation, де свої роботи підставили близько 400 художників із різних країн світу.

«Мене здивувало, як багато людей завітало на виставку, — поділилася враженням Наталя. — У спілкуванні з відвідувачами та іншими фотографами я зрозуміла, що про Україну знають та пам'ятають. Мені здається, зараз у світі більше розуміння, що робить Росія в Україні. 2014 року, коли я спілкувалася з представниками різних країн, у мене склалося інше враження. Вони майже нічого не знали про нашу ситуацію».

Зліва: Наталя готується до виставки. Праворуч: Робочий процес

І Наталя, і Іван у своїх фотороботах фіксують те, що можна втратити назавжди. Особливо, якщо йдеться про красу, мистецтво, унікальність. І вже не важливо — це втратило ціле місто чи одна людина.