Війна без маневру. Чи зможуть технології та стратегічні ставки розірвати позиційний глухий кут?

Повітря над українськими степами, де на початку 2022 року російське командування, вочевидь, розраховувало на стрімкий бліцкриг, натомість загусло від гулу незліченних дронів та розривів артилерійських боєприпасів, що методично переорюють землю.

Плани агресора на швидку перемогу обернулися брутальним позиційним патом, де лінії фронту, наче рубці на тілі землі, тягнуться на сотні кілометрів, нагадуючи моторошні пейзажі столітньої давнини. Цей окопний кошмар, що поглинув і російські, і українські сили, є не просто тактичною невдачею чи випадковістю. Це — справжній конфлікт епох, де стикаються застарілі військові доктрини з блискавичними технологічними проривами, а кожне рішення штабів балансує на межі катастрофи.

Хто першим знайде ключ до розв'язання цієї головоломки — той здобуде не просто перемогу, а змінить саме обличчя сучасної війни.

Радянська доктринальна ДНК

Щоб зрозуміти, чому маневр так легко поступився місцем позиційній м'ясорубці, варто зазирнути в аннали радянської, а згодом і російської, військової думки.

Капітан Королівської армії Нідерландів Ренді Нурман, військовий історик Нідерландського інституту військової історії, у своєму аналізі зауважує, що хоча російські сили показали багато недоліків на практиці, їхні військові ідеї часто випереджали свій час.

Ще в 1930-х роках радянський теоретик Георгій Іссерсон наголошував, що «кожен історичний період вагітний новим». І ці «зародки» минулого проросли на українській землі.

Колись радянська теорія «глибокої операції» передбачала потужні удари по всій глибині оборони ворога, використовуючи авіацію, артилерію та десанти для швидкого прориву. Це вимагало величезної концентрації військ. Однак вже у 1950-х роках, з появою ядерної зброї, стало зрозуміло, що такі скупчення сил надто вразливі. Це змусило шукати шляхи підвищення мобільності та розосередження.

Наприкінці 1970-х – 1980-х років новий поштовх до змін дали американські розробки. Наприклад, програма Assault Breaker та концепція AirLand Battle передбачали можливість завдавати точних ударів по другому ешелону та тилах противника, ще до того, як ті вступлять у бій. Це змусило радянських військових замислитися.

Радянський маршал Микола Огарков, якого вважають одним із провидців «революції у військовій справі», побачив величезний потенціал нових розвідувальних систем, високоточної зброї та навіть безпілотників.

Саме тоді зародилися радянські концепції розвідувально-ударних (РУК) та розвідувально-вогневих (РОК) комплексів. Простими словами, це ідея тісно пов'язати розвідку (хто, де, коли), систему прийняття рішень та засоби ураження (артилерію, ракети) в єдиний швидкий механізм: побачив – вирішив — знищив.

Теоретики, як генерал-майор Іван Воробйов, бачили майбутнє за мережею розвідників, що дозволяють майже миттєво знищувати цілі. Це призвело до ідей «нелінійного бою» — війни на фрагментованому полі, де окремі батальйони та бригади діють більш самостійно, а чіткої лінії фронту немає.

Паралельно генерал Володимир Сліпченко, впливовий російський теоретик, розвивав концепцію «безконтактної війни», де головна роль відводилася дальнім високоточним ударам, а поле бою перетворювалося на набір «цілей» та «не цілей». Проте, як це часто буває, між пророчою теорією та жорстокою практикою пролягла прірва.

Вторгнення в Україну показало, що попри ці ідеї, російська армія виявилася неготовою ефективно їх реалізувати проти рішучого та технологічно адаптивного супротивника.

Українська відповідь

На відміну від російської військової думки з її тривалою історією теоретизування, українська військово-стратегічна рефлексія кується безпосередньо в горнилі війни. Це означає, що багато ідей та тактик не публікуються з міркувань безпеки, але їхні результати ми бачимо на полі бою.

• Децентралізація та ініціатива. Командири на місцях мають більше свободи дій, що дозволяє швидко реагувати на зміни. Це особливо контрастує з жорсткою російською вертикаллю, де ініціатива часто карається.
• Технологічна кмітливість. Україна швидко зрозуміла силу дронів – від простих комерційних квадрокоптерів для розвідки до власних ударних FPV-дронів та морських безпілотників. Активно використовуються сучасні системи управління боєм, що дають краще розуміння ситуації на полі бою.
• Асиметричні дії. Розуміючи, що Росія має кількісну перевагу в людях та техніці, Україна часто вдається до нестандартних кроків. Це можуть бути точкові удари по важливих об'єктах в тилу ворога (склади боєприпасів, командні пункти), використання мобільних груп, що діють несподівано, або ж застосування тактик, що змушують противника нести максимальні втрати.
• Збереження людей. В умовах переваги ворога в артилерії, велика увага приділяється маскуванню, інженерному обладнанню позицій та збереженню особового складу.
• Швидке навчання та інтеграція. Україна активно переймає західний досвід та швидко опановує нове озброєння.

Прозорість поля бою та параліч маневру

Діагноз сьогоднішнього позиційного глухого кута, на диво, майже ідентичний з обох боків фронту. «Так само, як і в Першій світовій війні, ми досягли рівня технологій, який ставить нас у глухий кут», — констатував колишній Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний.

Поле бою стало «прозорим». Супутники, розвідувальні та ударні дрони всіх типів, засоби радіоелектронної розвідки (РЕР) та боротьби (РЕБ), тепловізори — все це створило середовище, де будь-яке значне скупчення військ майже миттєво виявляється та стає мішенню. Елемент раптовості, наріжний камінь маневреної війни, практично нівельований. Це те, що російські військові аналітики на кшталт Олександра Калістратова, називають зникненням «туману війни».

Саме ця технологічна революція, що дала можливість бачити далеко і бити точно, і паралізувала класичний маневр. Щойно хтось намагається зібрати сили для прориву, наприклад, танкову колону, вона стає легкою мішенню для артилерії, ракет та FPV-дронів, керованих операторами за багато кілометрів.

Як зазначає Алекс Вершинін, дослідник з британського аналітичного центру RUSI, в таких умовах, коли збирати сили для удару – це майже самогубство, простіше вести масований вогонь на відстані. Це кардинально змінює логіку бою.

Дилеми війни на виснаження, коли ставки вищі за територію

Позиційний глухий кут неминуче перетворює війну у гру на виснаження. Тут правила інші. На кону не лише територія, а й економічна стійкість, промисловий потенціал, мобілізаційні резерви та політична воля продовжувати боротьбу.

Вершинін підкреслює, що такі війни виграють економіки, а не армії на полі бою. Це боротьба здатності швидко поповнювати колосальні втрати. «Сторона, яка приймає виснажливий характер війни і фокусується на знищенні ворожих сил, а не на захопленні території, найімовірніше переможе», – стверджує він.

Це кидає виклик традиційному західному уявленню про війну як про коротку, рішучу битву. Історія показує, що війни між приблизно рівними або ресурсно забезпеченими супротивниками, як показує досвід, часто стають саме виснажливими.

Тут виникає стратегічна дилема. Для Росії, яка, за оцінкою підполковника армії США Еймоса Фокса, військового теоретика, можливо, вже утримує мінімально прийнятні для себе території (Донбас, сухопутний коридор до Криму, Крим), затягування конфлікту може бути вигідним. Мета — вичерпати ресурси України та терпіння її західних партнерів.

Маючи більший мобілізаційний потенціал та підтримку від Ірану, КНДР та Китаю, Росія може розраховувати на перевагу в довгій грі, попри величезні втрати, які, за оцінками Сета Джонса з американського Центру стратегічних та міжнародних досліджень (CSIS), є для неї безпрецедентними з часів Другої світової.

Для України ж затягування війни на власній території руйнує економіку та може призвести до втоми суспільства. Отже, Україна стоїть перед вибором: або продовжувати виснажувати ворога, сподіваючись на допомогу Заходу, або шукати нестандартні шляхи для зміни ходу війни.

Від «м'ясних штурмів» до «лінії дронів»

Попри початкові невдачі та критику «м'ясних штурмів», де, за словами Джека Уотлінга та Ніка Рейнольдса з RUSI, Росія кидала в бій погано підготовлену піхоту, російська армія адаптується.

Ренді Нурман зазначає, що російські розвідувально-вогневі системи еволюціонують, артилерія стає менш вразливою, а засоби РЕБ – ефективнішими проти українських дронів. Росіяни все рідше йдуть у великі танкові атаки, натомість розосереджують сили та покладаються на масований артилерійський вогонь.

Проте, як вказує Вершинін, слабким місцем Росії залишається менша гнучкість системи командування, що ускладнює швидку координацію різних родів військ (РЕБ, ППО, артилерії, дронів), необхідну для успішних операцій.

Україна, зі свого боку, зробила ставку на інновації. Сет Джонс відзначає надзвичайну здатність українських військових адаптуватися, особливо у використанні дронів та програмного забезпечення. Наприклад, невеликі групи з FPV-дронами можуть зупиняти колони бронетехніки, а системи типу «Кропива» чи «DELTA» допомагають командирам бачити поле бою в реальному часі.

Цей інноваційний процес часто йде «знизу-вгору». Останнім часом з'явилися повідомлення (переважно з російських джерел, тому ставитися до них треба обережно) про можливу українську концепцію «лінії дронів» — створення глибокої (до 50 км) зони, контрольованої безпілотниками, щоб зупинити російський наступ та знищити його логістику.

Якщо це правда, це свідчить про спробу створити непрохідний бар'єр, що узгоджується з ідеями Залужного про технологічний стрибок. Однак такі інновації, як зазначає Джонс, потребують масштабування та ресурсів, а також вирішення проблеми російської РЕБ. До того ж, це суто оборонна стратегія.

Питання виходу з позиційного глухого кута залишається центральним. Експерти пропонують різні сценарії. Еймос Фокс категоричний – для звільнення територій Україні потрібна величезна перевага в сухопутних силах (співвідношення 3:1, а в містах 6:1), що вимагає мільйонної армії. Це нереалістично для України.

Алекс Вершинін бачить можливість наступу у війні на виснаження лише на другому етапі – після того, як ворог вичерпає резерви, а наступаюча сторона досягне переваги у вогні, атакуючи на широкому фронті.

Ренді Нурман вважає ключем до відновлення маневру здатність ефективно виявляти та знищувати цілі противника швидше, ніж він робить це з вашими силами, одночасно захищаючи власні війська від аналогічних дій ворога.

Ці різні підходи підкреслюють, що універсального рецепта прориву не існує, і успіх, ймовірно, залежатиме від комплексного поєднання стратегічних розрахунків, технологічних переваг та здатності адаптуватися до мінливих умов війни. 

Невтішні висновки у війні без явного кінця?

Аналіз свідчить, що війна в Україні зайшла у складний позиційний глухий кут, зумовлений як історичною спадщиною військових доктрин, так і сучасною технологічною реальністю. Росія, схоже, робить ставку на стратегію виснаження, маючи перевагу в мобілізаційному та промисловому потенціалі. Україна ж, демонструючи вражаючу інноваційність, стикається з браком засобів для проведення масштабних наступальних операцій.

Можлива «лінія дронів» може стати ефективним оборонним інструментом, але не вирішує проблему деокупації. Вихід потребує комплексного підходу: інновації, достатнє забезпечення (що залежать від Заходу), ефективна стратегія, адаптована до війни на виснаження, та, можливо, несподівані політичні рішення.

Світ спостерігає за болісним навчанням, де старі військові аксіоми перевіряються на міцність, а нові технології переписують правила гри. І поки що жодна зі сторін не знайшла універсального ключа, здатного розірвати позиційний вузол.

Війна в Україні нагадує складну партію, де кожен хід може змінити баланс, але кінцевий результат залишається трагічно невизначеним. За кожен урок цієї «школи війни» сплачено моторошну ціну людських життів.

Справжній поворотний момент може критися не на полі бою, а в незламності цивільного тилу, дипломатичних коридорах, економічних важелях або раптовій зміні самої філософії конфлікту, коли одна зі сторін постане перед необхідністю шукати вихід з війни на умовах, далеких від початкових цілей.

Автор: Дмитро Бєлік