«Зараз розумію, що я бездомна». Жителі Донбасу — про те, як війна руйнує їх міста

У кожного міста Донеччини та Луганщини своя історія на цій війні. Від швидкої окупації «малою кров'ю» до повної руйнації та тисяч жертв. Від дистанційних обстрілів до вуличних боїв у житлових кварталах. Частина жителів цих міст бачить, що творить російська армія, на власні очі, а хтось — у режимі онлайн. Вдалині від дому вдивляється в кожне фото та відео, впізнає знайомі місця чи, може, їх вже неможливо впізнати? Занурюється в новинні зведення, в сухі цифри, за якими тисячі зруйнованих життів рідних та друзів, знайомих та незнайомих людей.

Ми поспілкувалися з мешканцями Донецької та Луганської областей, які виїхали та продовжують стежити за долею рідних місць. Чиєсь місто повністю розбите та окуповане російською армією. Інші живуть у страшному очікуванні, що незабаром це може статися. А битва за чиєсь місто відбувається просто зараз. Усі подробиці — у матеріалі «Новин Донбасу».

Бахмут: Заперечення та прийняття

«Наприкінці травня я залишив Бахмут, в якому продовжував залишатися протягом лютого, березня, квітня та майже всього травня. Не впевнений, що повернуся, на жаль. Я був дуже прив'язаний до цього місця, дуже любив його та намагався залишатися до останнього, не хотів залишати його. У мене в Бахмуті залишився дідусь, якого я не зміг умовити виїхати. Мені треба про це розповісти. Тому що я ось сиджу та не знаю, виживе він чи ні», — розповів переселенець Євген.

Євген — журналіст та працівник радіо. Битва за Бахмут — найдовша, масштабна та кровопролитніша з початку російського вторгнення. Ось уже кілька місяців місту-фортеці пророкують падіння, але там точаться вуличні бої, і українська армія наразі не планує відступати.

Євген із Бахмута. Фото: Новини Донбасу

«Перші два місяці Бахмут був цілим містом. Навіть ми як ЗМІ писали про це. Там була смішна історія, коли наша Бахмутська міськрада почала витрачати гроші. Здається, це був уже квітень, але суть у тому, що вони почали витрачати гроші на саджанці троянд. Почали висаджувати троянди у Бахмуті. Ми про це писали. Там був скандал. А у квітні, на жаль, ЗСУ були змушені відійти від Попасної», — поділився спогадами чоловік.

Для нього це була червона риса життя, наголосив переселенець.

«Одразу, минуло буквально кілька днів, і почалися обстріли Бахмута. Спочатку один раз на три дні, потім через день, потім щодня, потім щодня по два рази, по три рази. Потім уже авіабомби почали скидати літаки, і з кожним днем ставало дедалі гірше й гірше», — повідомив журналіст.

Євген жив у Бахмуті з мамою, і саме задля її безпеки після того, як обстріли почастішали, вирішив евакуюватися. За долею рідного міста вже майже рік він стежить онлайн. Спочатку Євген вибрав тактику заперечення: переконував себе, що все не так погано.

«Це був етап у житті, коли на кожну новину щодо просування російської армії, цих загарбників реагував так: "Ну гаразд, ну взяли Володимирівку, це ще не Бахмут. Гаразд, взяли, але це ще не сам Бахмут, і там ще є". А коли вони увійшли на вулицю Патріса Лумумби, а це просто східні околиці Бахмута, там майже нічого немає, крім промзони. Оце, напевно, вже була лінія, коли треба було починати хвилюватися», — розповів переселенець.

Однак він вважає, що знайшов якийсь психологічний захист, бо відмовлявся у це вірити.

«І навіть тоді, коли вони заходили в місто потихеньку, будинок за будинком, я продовжував себе втішати, що: "Гаразд, вони бог знає де. Це майже не вважається Бахмутом! Це такі далекі околиці, що це все згодом". Я відмовлявся вірити в те, що будуть вуличні бої, хоч вони вже йшли. Я відмовлявся від усього, що відбувається, хоч писав про це та стежив. Просто не хотілося вірити, бо втішав себе якимись, по правді, марними надіями. Я сам це визнаю», — резюмував журналіст.

Бахмут. Скріншот відео із соцмереж

Проживши все життя в Бахмуті, Євген знає кожну його вулицю, кожен дім. І, схоже, в місті вже немає жодної будівлі, в яку не прилетів би снаряд і де не пролилася чиясь кров.

«Можете уявити таку діагональ чи лінійку, де є такі штрихи? Кожен штрих — це моє життя та Бахмут. Протягом останніх місяців спостерігаю за безпілотниками наших захисників — і що я бачу… Знову ж таки, поступово приходить усвідомлення. Від моменту, коли я говорив, що відмовляюся вірити, що це справді відбувається в реальному житті, і до того моменту, коли розумієш, що ти, швидше за все, вже все, офіційно безпритульний. І це сталося. І перекреслюєш кожен штрих», — поділився Євген.

Першим штрихом для нього був приліт у шкільний спортзал.

«Я провчився у цій школі. Наступний штрих — зруйнували наш місцевий кінотеатр. Він згорів повністю, просто повністю», — розповів чоловік.

У Бахмуті мешкало багато переселенців, які приїхали туди як у 2014 році, так і після повномасштабного російського вторгнення.

«Бахмут був таким гуманітарним хабом, тут з'їжджалися Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Рубіжне. Багато міст було. Та навіть із нашої громади, той самий Сіверськ. І тепер такими хабами стали інші міста. Я сподіваюся, що ті люди, з якими спілкувався в Бахмуті, вони знайшли в собі сили покинути його. Вони мені сказали, що втомилися тікати», — припустив переселенець.

Попри те, що в Бахмуті точаться вуличні бої, досі зберігається можливість евакуюватися з міста. І Євген вважає, що всім мирним жителям, які там залишаються, треба виїхати.

«Я дуже співчуваю, дуже сподіваюся, що колись вони знайдуть у собі сили відновитися, бо їм зараз важко. Люди, які звідти виїхали, перебувають у складному психологічному стані, вони майже нічого з собою не взяли. У мешканців Бахмута була можливість і досі є хоча б якусь валізу із собою взяти, бо зараз поліцейські з "Білих янголів" продовжують евакуювати звідти», — сказав він.

Сєвєродонецьк: Немає можливості повернутися

«24 лютого зустріла у себе вдома, у Сєвєродонецьку. У другому домі, бо я покинула рідний Луганськ, я сама луганчанка. Приїхала до Сєвєродонецька, вже влаштувалась, і вважала його своїм рідним містом. Я знала, що буде повномасштабна війна, що буде вторгнення, бо вісім років пропрацювала на фронті», — розповіла переселенка із Сєвєродонецька Анастасія.

Анастасія із Сєвєродонецька. Фото: Новини Донбасу

Весь цей час вона продовжувала працювати.

«Вісім років після окупації Луганська я готувалася до того, що буде гірше, що Путін на цьому не зупиниться. За ці вісім років я вже була морально готова до того, що будуть трупи, вибухи, втрати, буде небезпечно для мого життя», — поділилася переселенка.

Анастасія — журналістка, і документувала все, що відбувалося із Сєвєродонецьком. На власні очі вона бачила, як росіяни методично знищують місто.

«Запам'ятала 22 березня. Вперше були авіанальоти по моєму місту. Того дня маю день народження. Я тоді як типова дівчинка попросила вийти з підвалу, щоб зробити мені манікюр, зробити такий подарунок мені на день народження. І пішла на манікюр. Дівчинка вийшла з підвалу, робила мені нігті, і я почула якісь гучні вибухи в районі, де я мешкаю», — згадала журналістка.

Повертаючись додому, вона вже бачила багато тіл загиблих.

«Сусідні будинки було розбито, склалися під'їзди. І труп знайомого. Чоловік звисав із балкона, текла кров», — поділилася Анастасія.

На той момент вона зрозуміла, що отримала в день народження подвійний подарунок: через бажання зробити манікюр не була вдома й не зазнала жахів від авіанальоту. Це був перший авіаналіт у її житті, і потім подібні атаки почастішали.

Сєвєродонецьк. Фото: Вікторія Рощина / Новини Донбасу

Анастасія залишалася у місті аж до самої окупації. 25 червня українське командування ухвалило рішення залишити місто для збереження особового складу. Журналістка поїхала через те, що бої наближалися, і залишатися було вкрай небезпечно. Але навіть в останній день свого перебування у Сєвєродонецьку вона продовжувала документацію російських злочинів.

«Я зібрала речі, і в нас на ранок було заплановано знімання з поліцією. Ми вранці вже вирішили, що скасовувати не будемо. Коли його заплановано, поїхали на знімання. Мені поліцейські сказали, що горить твій дім. Твоя квартира палає. Ми повернулися зі знімання, я підійшла до будинку та зрозуміла, що колишнього життя вже немає в нас, згоріло. Це було важко прийняти», — зазначила переселенка.

Російська армія вигнала Анастасію із Сєвєродонецька, а від самого міста практично нічого не залишилося, окрім руїн, серед яких господарюють окупанти. Але схід України дівчина не залишає, продовжує працювати та показувати всьому світу, що відбувається в інших містах, які намагаються захопити.

«Мене позбавили області. Я завжди себе позиціювала як мешканку Луганської області. Я не мала планів поїхати. Тобто я почувала себе комфортно. У Луганській області я мала роботу, я мала життя, яке, в принципі, мене влаштовувало. А зараз розумію, що я бездомна. Коли мене запитують, де зараз, де ти живеш — я не знаю, що відповісти. Тому що у мене постійно переїзди, постійно на сумках», — розповіла дівчина.

Вона наголосила, що варто триматися за життя, адже воно одне.

«Потрібно проживати так, щоб потім, після часу після війни, ти міг сказати, що робив у цю війну щось корисне для України», — впевнена журналістка.

Як і багато хто, чиї міста зруйнувала та окупувала Росія, Анастасія мріє в майбутньому, після перемоги України, продовжувати працювати та вже показувати, як відбудовуються й повертаються до життя міста Луганської області.

Анастасія із Сєвєродонецька. Фото: Новини Донбасу

«Останні півтора місяця ми жили без води, без світла, без газу. І зараз я знаю, що відновити це все неможливо. Але я хочу повернутись. Хочу повернутися для того, щоб далі знімати матеріали вже про відновлення Луганської області, про те, як Сєвєродонецьк будують із нуля. Хочу приїхати до Луганська з українським прапором на танку, зайти до будинку батьків, щоб розуміти, що я прийшла додому», — планує Анастасія.

За її словами, є люди, які поїхали, наприклад, від батьків, але можуть повернутися будь-якої миті. У неї такої можливості немає.

«Я хотіла б повернути собі цю можливість просто для того, щоб розуміти, що я можу приїхати додому», — наголосила дівчина.

Костянтинівка: Не можна втрачати віру

«Я ніколи у своєму житті не сумнівалася у тому, на що здатна Росія. Тому як би я не хотіла на 100% вірити в те, що війна не буде такого масштабу, але таке передчуття було», — зазначила переселенка з Костянтинівки Анастасія.

Вона виїхала із населеного пункту наступного дня після початку повномасштабної війни. Але продовжує через роботу приїжджати до рідного міста.

Анастасія із Костянтинівки. Фото: Новини Донбасу

«Щойно почалося повномасштабне вторгнення, я зрозуміла, що мій будинок, зокрема, буде наражений на небезпеку. Знаючи, що вони робили в інших країнах, знаючи, як вони поводяться в принципі на війні, сумнівів не було жодних з приводу того, що може статися. Тому зараз я дивлюся на те, на що перетворюються міста моєї рідної області, і хоча це було очікувано, але дуже боляче», — розповіла переселенка.

Останніми роками Анастасія активно займалася розвитком Костянтинівки. Місто змінювалося та ставало все більш комфортним для життя. І зараз дівчині непросто дивитися на те, як російські снаряди руйнують результати її праці.

«Звичайно, дуже боляче дивитися на те, яке місто зараз порожнє. Тіло його дуже поранено, бо немає жодної вцілілої школи, дитячого садка. З першого дня війни я завжди була готова до того, що може статися. Але іноді, коли бачиш, наскільки це несправедливо та наскільки жорстоко це відбувається… Поплакав, зібрався, розумієш, що треба працювати далі», — сказала Анастасія.

Переселенка припускає можливість, що на Костянтинівку може чекати доля Бахмута.

«Хоча мені здається, що це не зовсім та локація, але всупереч цьому я готова після завершення війни, після нашої перемоги приїхати та відбудовувати його по-новому, тому що це мій рідний дім», — повідомила вона.

Костянтинівка знаходиться неподалік Бахмута. Останні місяці російська армія сильніше обстрілює це місто. Досвід інших міст Донецької та Луганської областей, які вже зруйнувала та захопила Росія, показує: кожен день може стати останнім.

Костянтинівка. Фото: прокуратура Донецької області

«Від ухваленого вами рішення, правильного рішення залежить дуже багато життів військовослужбовців та волонтерів, які ризикують щодня, щоб привезти гуманітарну допомогу в такі міста, щоб врятувати вас, вивезти вас, умовити вас виїхати. Тому якщо ви не хвилюєтеся про своє життя, подумайте про життя тих, хто намагається врятувати вас», — закликала переселенка.

Коли спостерігаєш за військовими діями у рідному місті зі сторони, з'являється велике бажання повернутися туди після перемоги та відновити все зруйноване та повернути все, як було. Хоча як було, вже не буде. Адже на кожен квадратний кілометр припадає сотня людських трагедій.

«Не втрачайте віри та працюйте. Працюйте, працюйте, працюйте, щоб бажане сталося. Я, наприклад, дуже хочу повернутися додому та працювати далі. Це моя мрія. І попри те, що станеться, я обов'язково це зроблю. Вважаю, що це моя особиста місія, відповідальність, тож запрошую всіх приїхати додому після того, як ми переможемо», — впевнена Анастасія.

Слов'янськ: Люди просто живуть

Марія у 2014 році була дівчиною-підлітком, і разом із сім'єю евакуювалася зі Слов'янська, коли там почалися бої. Пізніше повернулася, і у 2015 році стала волонтеркою. З початком повномасштабної війни волонтерство для Марії переросло на основну сферу діяльності. Дівчина переїхала до сусіднього Краматорська: вирішила, що там безпечніше. Але постійно їздить до Слов'янська допомагати людям.

Марія зі Слов'янська. Фото: Новини Донбасу

«У мене вся родина поїхала. У мене настільки було багато часу та настільки через весну багато було енергії, що я готова була робити все, що тільки можна було й потрібно. Нарешті я сіла за кермо. І це дуже полегшило завдання, тому що я перестала пішки розносити допомогу, а стала вже на машині їздити у віддалені райони або навіть в інші міста та села для того, щоб допомагати людям», — розповіла Марія.

Дівчина ділиться своїми побоюваннями.

«Коли ти бачиш, як у Маріуполі починають обстрілювати школи, пологовий будинок та лікарні, і це все жахливо. Ти розумієш, що, можливо, ракета влучить просто в тебе. Я дуже боялася прямого влучення. Не хочеться мучитися, але я хотіла б вижити, і мені доводилося спати з такими думками. Потім таки я переїхала», — повідомила вона.

Марія поїхала за два дні до «прильоту» в її квартиру, бо вимкнули світло у місті.

«Я вже розуміла, що російська армія дуже близько, і треба збирати свої речі та просто шукати собі інше житло. Зараз у моїй квартирі немає ні вікон, ні балкона, немає нічого живого», — зазначила вона.

Слов'янськ та Краматорськ вважаються тиловими містами, хоча на Донбасі справжнього тилу, по суті, немає. Обстріли відбуваються усюди. Різниться лише їхня інтенсивність, але не небезпека. Тому в Слов'янську, за словами Марії, гнітюча атмосфера. Люди понад рік живуть у постійному очікуванні та розумінні, що їхнє місто Росія дуже хоче захопити. А доки їй це не вдається, на голови мирних мешканців летять снаряди.

«Ти не бачиш взагалі в цьому місті жодної радості, жодних усмішок людей на вулиці, ані сміху, нічого. Просто люди просто живуть, ходять по гуманітарну допомогу. Хтось працює, хтось ходить до магазину», — пояснює переселенка.

Слов'янськ. Фото: Новини Донбасу

Вона впевнена, що у разі захоплення Росією Бахмута наступними будуть Слов'янськ, Краматорськ.

«Через Збройні сили України я цього не бачу, і, швидше за все, цього не буде. Тому якось життя стало трохи більш-менш спокійним для Слов'янська, Краматорська. На жаль, наразі перша зараз постраждала — це Костянтинівка, бо в Костянтинівці обстріли щодня по кілька разів. І мені здається, там ситуація погіршуватиметься, якщо ми таки не виб'ємо їх із Бахмута», — вважає дівчина.

Коли був «приліт» по Краматорському вокзалу, згадує вона, це було настільки гучно, що чули його й в Слов'янську.

«Чули так, ніби це пролітає, не знаю, за кілька будинків від тебе. Це був єдиний момент за весь цей час, коли я була у підвалі. Ось це був, мабуть, найстрашніший день, коли мені хотілося ще трошки й опустити вже руки, бо це просто терористичні акти в наш бік, у людей, які ні в чому не винні, які просто жили своїм життям… Це ненормально у 21 віці», — резюмує Марія.

Люди, які перебувають в епіцентрі бойових дій, переживають страшні події, що травмують: голод, смерті близьких людей, втрату всього. Це спогади, що залишаться назавжди. А що відчувають ті, хто вдалині? Хто у відносній безпеці гортає фотографії зруйнованого міста, дивиться на відео, де по мирних колись бульварах їздять російські танки та БТР. А з кожним днем своє рідне місто стає все важче впізнати. І скоро, можливо, його не можна вже буде впізнати зовсім.

Матеріал створено за підтримки «Медиасети»