Тренер на протезі: Ветеран з позивним «Гімнаст» готує дітей до чемпіонатів України

«Я бачила очі брата перед операцією. Йому 50 років, він лишається без ноги. Як починати наново життя в такому віці?» — пів року тому про військового Юрія Фурика, якому ампутували ногу після поранення, розповідала його сестра Ліля.

Тоді він вчився ходити. Нині чоловік працює. Повернувся до улюбленої справи, якою займався 30 років до великої війни: тренує дітей у спортивній школі Коломиї на Івано-Франківщині. Подробиці — в репортажі hromadske «Новини Донбасу» публікують цей матеріал у рамках партнерства.

Юрій Фурик тренує дітей. Фото: Тарас Подолян / hromadske

Заходимо у зал зі знаряддям. Поки що порожньо, вихованці прийдуть пізніше. Невисокий міцний чоловік у гуді з гербом України спирається на спортивну колоду для гімнастів. Усмішкою, яку заведено називати чарівною, він схожий на першого у світі космонавта Юрія Гагаріна. Та й ім'я в нього таке саме.

Штанина на лівій нозі закочена вище коліна, нижче — протез.

«Я задрімав на хвильку і вчулося: "Здравствуйте". Ну, думаю, все»

Юрій Фурик вирушив на війну добровольцем 27 лютого 2022-го, бо «місія чоловіка — захищати родину і країну, а на мою сестру в Києві летіли ракети». Його взяли кулеметником у 128 закарпатську гірсько-штурмову бригаду. Там отримав позивний «Гімнаст».

Згадує, як на війні вперше в житті почув свист куль над собою: «Щось розповідав хлопцям на польовій імпровізованій кухні. Тушкованку на газовому пальнику гріли. Раптом чую: ф'юх, ф'юх. Побратими присіли, а я не усвідомлюю, що відбувається. Потім дійшло, що по мені стріляють».

Наприкінці грудня під Соледаром була одна пам'ятна для нього ніч.

Юрій занурюється у спогади: «Наша рота відступила і формувала лінію оборони. Дванадцятьох бійців, серед них і мене, кинули наперед, щоб зупинити противника. Саме тоді "вагнерівці" перли, багато їх було.

І от ми в посадці. А навпроти — інша, вороги її зайняли. Між нами метрів 70, ми бачимо їх у тепловізори, вони дивляться на нас. Така напруга відчувалася, ми пошепки розмовляли.

А їх стільки, що розуміємо: якщо підуть, просто загинемо всі. Їх наганяли неміряно, не жаліли. Вони ж Соледар узяли цими штурмами. Я задрімав на хвильку одним оком і вчулося : "Здравствуйте". Ну, думаю, все, полон».

Але чомусь росіяни не пішли тієї ночі: чи присутність цієї групи українців, чи страх, що між ними заміноване поле, їх зупинили.

Вранці, лиш посіріло, по рації стали викликати, кому з бійців залишити позицію. Всіх забрали, Фурик лишився сам.

«Я один стою розгублений, не знаю, що й сказати. А переді мною — росіяни. Пацани мої кидають на прощання: "Чекай, тобі прийде заміна". І тут в останній момент їм по рації передають: "І кулеметника, кулеметника отого заберіть". Ви собі не уявляєте, як я за ними побіг. Просто щасливий!»

Росіяни зайняли порожню позицію. Але лінію оборони українці за ніч збудували.

«Треба було рятувати або мене, або ногу»

Наступної доби Юрія кинули в інше місце, на підсилення штурмовикам.

«Я летів туди, як на крилах, зовсім загубив страх: і ця позиція мені інакша, і навколо свої. Прилітало, але мені здавалося, що все безпечно. Я йшов до місця і розстрілював протипіхотні міни "Пелюстки", які траплялися на дорозі, — розповідає він жваво. — Зайняли з пацанами позицію, стали окопуватись. Я хотів зрізати кут, щоб стояти в окопі й дивитися на стежку, щоб вороги не пройшли. Аж тут добряче гахнуло. Щось прилетіло. Я скотився в болото. Чув, що кричать іще двоє».

Тоді поранили трьох військових. Усіх у руки-ноги: бронежилети врятували важливі органи. Це сталося 27 грудня 2022 року.

«Ніколи не забуду обличчя санітара. Мокре. І руки в крові. Того дня я був у нього восьмий», — пригадує військовий.

У Юрія в гомілці засів уламок. Здавалося б — витягти та зашити рану. Але медики роздивилися, а всередині все попалене. Нерви, судини, зупинилося кровопостачання. Шість операцій на сході України не дали результату, тому 31 січня Юрія оглядав консиліум лікарів уже у столиці.

Юрій Фурик з протезом. Фото: Тарас Подолян / hromadske

«Сказали, що потрібна ще операція, старатимуся зберегти ногу. Але я вже розумів: відріжуть, бо вона вмирала. Пішла інтоксикація усім організмом, і треба було рятувати або мене, або ногу, — розповідає боєць, підпираючи підборіддя долонею. Це його частий жест. — Мені влили багато чужої крові, своєї майже не лишилося».

«Добрий день!» — вітається хлопчик років 12, що зайшов до зали.

«Привіт, Захаре! Як почуваєшся? Займатися можеш? Зараз я тебе замучу», — Юрій проводить очима фігуру підлітка. Той безтурботно стрибає на батуті, поки не почалося заняття.

Ветеран із позивним «Гімнаст» спостерігає за роботою своїх підопічних. Фото: Тарас Подолян / hromadske

Поступово приміщення заповнюється дітьми. Вони бігають, крутять сальто і колесо під наглядом іншого тренера. Сміються. А ми продовжуємо говорити з Юрієм про війну та поранення як про щось звичне й буденне.

Через 9 місяців після поранення зайшов у зал

На третій день після операції Юрій уже встав.

«Мотивація в мене була єдина — жити. Не діждеться ніхто, що я здамся. Відмахнувся від міркувань про далеке майбутнє. Вирішив, що думатиму про дрібні задачі на щодень. На мені ще висіли всякі трубочки й баночки, але я пішов. Самому відвідати туалет — це вже дуже важливо. Не всі так роблять, але я зміг».

Через два тижні він був у реабілітаційному центрі на Львівщині. Там поранені поділялися на два умовні табори: «спортсмени» та ті, що глушили біль в алкоголі. Перші тяглися за успіхами один одного й старалися їх перевершити. Інші так і не стали на милиці, пересувалися на візках, бо так зручніше. Їм видали протези, але вони ними так і не користувалися.

Спортивний дух Юрія та звичка до дисципліни робили свою справу. Він швидко став на протез і навіть танцював з реабілітологинями та масажистками. Але розумів, що стрибати й робити сальто вже не зможе ніколи. Немає коліна — одного з найважливіших суглобів, який ніяк не замінити механічним чи біонічним.

Чоловік вирішив, що спробує повернутися на роботу, бо любить її. Скільки років тренером зі спортивної гімнастики! Вийде — то вийде. Ні — то шукатиме щось інше.

Вихованці чекали на це повернення. Слали підбадьорливі зворушливі відео, від яких виступали сльози: любов і підтримка відчувалися на відстані.

Юрій з учнями. Фото: Тарас Подолян / hromadske

Через 9 місяців після поранення Юрій Фурик зайшов у свій спортивний зал у Коломиї. Хтось із дітей кидався на шию, обіймав, хтось з острахом зиркав на нову ногу: не знали, як реагувати. Один хлопчик запитав: «Але ж ступня з пальцями у вас є?». Він думав, що то залізна вставка.

Тренер показав їм кілька фокусів, що тепер демонструє і нам: крутить протез так, що підошва кросівка опиняється згори. Ставить на неї пляшку для води. Усміхається.

«Не все в мене виходить, як раніше, деякі підтримки (тренерські страховки — ред.) не виходять, то я шукаю шляхи, як це подолати. Розбиваю вправу на кілька дрібних, пропрацьовую у такий спосіб. Нема нічого такого, чого не може зробити людина, якщо захоче», — розмірковує Юрій.

«От я шість місяців як працюю, а чоловік, якого поранили разом зі мною, ще досі на ходунках. Вважай, на чотирьох ходить. А я відновився, живу», — усміхається.

Цінувати хороше, не помічати поганого

Тренер абсолютно самодостатній у побуті й роботі.

«Я завжди був активним, усі мої дні насичені справами. То й зараз так: зранку, хочу чи не хочу, роблю коло по місту. Багато людей пропонують мене підвезти, але я гуляю пішки. В улюбленому місці п'ю каву, по мені можна годинник звіряти.

Спілкуюся зі знайомими. Роблю закупи, готую обід, і в другій половині дня я в залі з дітьми до пізнього вечора. А на вихідних із друзями на природу вибираюся. Медитую на риболовлі. Все можу сам, недавно їхав вісім годин в автобусі й нічого. Хіба що ремонти не робитиму, але я заплачу фахівцю, тому самому сантехніку.

Про майбутнє не думаю. Після поранення став цінувати моменти, став їх приймати, став ними насолоджуватися. Більше почуватися щасливим. Цінувати хороших людей навколо і звертати увагу на хороше».

Він розповідає про сестру Лілю, яка звільнилася з роботи, щоб доглядати його попервах. Про доньку, з якою тісні стосунки і яка приходить до нього в зал. Він її тренує, і пишається, як вона робить сальто і місток. Про реакції людей, які бувають різними: від тикання пальцями й причитання бабусь до допомоги й шани.

«Я на осуд і погане не звертаю уваги. Помічаю добро: які офіціанти у Львові уважні й терплячі до того, що я довго дістаю картку з кишені, аби розрахуватися. Як таксисти ніколи не піднімуть здивовано брову, побачивши людину, яка відстібає протез, аби зручніше сісти. Мене розчулює, коли окуляри в магазині оптики підбирають безплатно, а водії таксі можуть не взяти грошей. Не очікую таких приємностей від усіх, це радше приємні бонуси».

Повз тренера пробігає підліток у чорній футболці. Це Олег, його учень.

Юрій Фурик під час тренування із дітьми. Тарас Подолян / hromadske

«Він лідер у мене, до чемпіонату України готується», — пишається тренер.

Прямує до турніка, де хлопець крутить сонечко. Рівна, як олівчик, фігура Олега злітає над знаряддям, перекидається в повітрі й приземляється. Як на мене, все виглядає ідеально. Але Юрій незадоволений. Він підіймає руки, показуючи, як треба їх тримати, сипле спортивними термінами. Почалося звичайне заняття.

Матеріал створений за підтримки «Медіамережі»