Втратив ногу на війні, але не жагу до життя: історія хореографа Олександра Чайки

Ніколи не опускати руки, не здаватися, йти до мети і попри усе вірити в себе. Саме цього хотів би навчити свого новонародженого сина Олександр Чайка — хореограф і акробат, який в бою з російськимі військами під Попасною втратив ногу, але не втратив жагу до життя.

Війна застала Олександра в Києві. Уранці 24 лютого вони з тоді ще майбутньою дружиною Анною міцно спали і не чули вибухів. Згодом подзвонив її брат і запитав: «Як ви? Почалася війна». Це не вкладалося в голові, розповідає Олександр:

«Ми не могли повірити. Яка війна в 21 столітті? Не може такого бути. Новини ми не дивилися, просто жили своїм життям, реалізували якісь свої цілі. Тож це було велике здивування».

Олександр Чайка. Фото з особистого архіву

Олександр вирішує вивезти кохану в безпечніше місце. 26 лютого майбутнє подружжя разом з сестрою Ані їдуть до Львова. І вже звідти починається бойове хрещення чоловіка.

Адаптувавшись після виснажливих пошуків квартири, 2 березня чоловік йде до військкомату, аби стати на облік, повідомити про місце свого перебування і з бажанням допомогти. Хоч не служив у армії, але за плечима мав 11 років бойових мистецтв, володіння паркуром. А ще дві вищі освіти, техніку швидкого друку і вміння працювати в багатьох комп'ютерних програмах. Олександр вирішив, що ці навички обов'язково стануть в нагоді:

«Я проаналізував те, що у мене багато учнів, багато друзів, багато похресників, багато племінників. Тож вирішив, що я буду тією людиною, яка піде їх оберігати, захищати».

Пройшовши комісію, Олександра відразу мобілізували в ЗСУ в 24-ту окрему механізовану бригаду. Чоловік наполягає, щоб кохана із сестрою виїхали до Литви, а сам вже через тиждень вирушає до Лисичанська, а за три дні — до  Попасної — одну з найгарячіших точок фронту.

Олександр Чайка. Фото з особистого архіву

«Найважче було перший тиждень, тому що йшов етап звикання. Вже в перші дні ми попали під артобстріл. Таке відчуття, що  ти опинився на зйомках якогось фільму, або дивишся його в 4D, що це не може бути реальністю», — згадує чоловік.

Страху не було, каже Олександр, більше переживав не за себе, а за кохану і бойових побратимів. Утім день, коли отримав поранення, чоловіку досі важко згадувати. Це було 6 квітня, 9-та ранку. Олександр вийшов на чергове патрулювання. Почався артобстріл, а потім — пролунав  сильний вибух. Снаряд залетів в окоп. Чоловіка відкинуло в інший бік і засипало землею, каже, побратими розкопували його майже годину:

«Коли розкопали, то в моїх ногах лежав снаряд від танку. Мабуть, не взірвався. Хлопці одразу почали жартувати, що зроблять мені талісман на шию».

Олександр Чайка. Фото з особистого архіву

Про те, що отримав дуже серйозну травму, Олександр зрозумів не одразу, бо не відчував свого тіла, лише радів, що взагалі може дихати. Чоловіка ушпиталили до Дніпра. Лікарі давали не більше 20%, що він виживе. Ампутація — була єдиним шансом на порятунок. Коли Олександр прокинувся після операції, каже, відчув полегшення. Нестерпний біль, який супроводжував під час транспортування до лікарні, минув, стало спокійно. Потім провів очима по тілу і помітив, що щось не так. Зрозумів — нема ноги.

«Перші думки були про те, як я буду тепер викладати, як покажу всі свої здобуті навички діткам, адже в мене була ціль навчити їх усьому, чим володію сам. Це вже потім почав дивитися на це по-філософськи, що хороший викладач не той, що може показати трюк, а той, хто може розказати і пояснити таким чином, що будь яка дитина зрозуміє як це виконувати», — каже чоловік.

Олександр Чайка. Фото з особистого архіву

Запитань про майбутнє у Олександра було багато, але відповісти на них ніхто не міг. Тому, вирішив, що сам буде тією людиною, яка даватиме відповіді на всі запитання. Почав вести відео- і фотозвіти своєї реабілітації, розповідав про будні у шпиталі, ділився відчуттями з побратимами, які також отримали поранення на фронті. Це підтримувало морально, бо почувався корисним, допомагаючи іншим.

Олександр Чайка. Фото з особистого архіву

«Я для себе вирішив: якщо я допоможу одній-двом людям стати на ноги і не втратити надію на життя, то я своє життя вже прожив не даремно».

Самого Олександра увесь цей час підтримували рідні, учні, які надсилали листівки, і кохана Анна. 6 червня, у лікарні, чоловік зробив їй пропозицію руки і серця. Хоча планував зробити це на річницю знайомства, 20 березня, на тому ж місці у Києві, де зустрілися вперше. 5 липня пара розписалася. Свідками були двоє хлопців, які лежали разом с Олександром у палаті. Вони допомогли йому приїхати до РАЦСу. 

Олександр Чайка. Фото з особистого архіву

Попри прогнози, що чоловік ніколи не зможе ходити і все життя буде змушений користуватися інвалідним візком, завдяки протезуванню в Америці, Олександр знову може не лише ходити, а й спускатися сходами, підніматися під гору, кататися на самокаті, а найголовніше — займатися улюбленою справою — викладати хореографію та акробатику дітям.

Олександр Чайка. Фото з особистого архіву

«Звісно, не всі трюки я можу виконувати з протезом, але вже спокійно ходжу на двох руках, стаю на голову, роблю місток. В мене є ціль пригнути сальто на одній нозі і я думаю, що з цим справлюся», — ділиться Олександр.

Олександр Чайка. Фото з особистого архіву

Думаючи про своє повернення до роботи, тренера найбільше хвилювала реакція вихованців і їхніх батьків. Але, каже, острахи були марними, діти розуміють його з півслова, а на заняття записується ще більше нових учнів. Олександр нині працює по 6 днів на тиждень і має дві власні студії у Києві. Мріє зробити безкоштовний гурток для дітей військових, а також проводити заняття для малечі з ампутацією. А ще — реалізувати свою дитячу мрію і подорожувати світом. 

Олександр Чайка. Фото з особистого архіву

Олександр сподівається, що його історія незламності допоможе не втрачати надію й попри усе рухатися вперед:

«Я чудово усвідомив, що життя може бути занадто коротким. Потрібно його прожити так, щоб не жалкувати і отримувати від нього по-максимуму. Тому за цей короткий час я одружився, в мене народився син, я  відкрив дві свої акробатичні студії. Я рухаюся вперед, стараюся допомагати іншим, чим можу. Найголовніше — поставити перед собою цілі і чітко знати, що ти хочеш, до чого прагнеш дійти. Тому що все можливо. Бо, інколи бачу [людей], у яких ампутація нижче коліна, а вони вже ніби прощаються з життям. Якби в мене була ампутація нижче коліна, то я би стрибав сальто вже зараз на двох ногах, а не на одній».

Олександр Чайка. Фото з особистого архіву

Матеріал підготовлений за допомоги MediaPort Warsaw, хабу для українських журналістів у Польщі, та за підтримки міжнародної ініціативи Media Lifeline Ukraine