Стаціонар у підвалі. Як під обстрілами Сумщини працює єдина лікарня у Тростянці

«У ніч проти 14 березня "шахеди" налетіли — почало навкруги бахкати! Я під ліжко заховалась. Сусідка моя по палаті також. Вона така огрядна, а теж наловчилася під ліжко залазити.

А як на нас скло з вікон посипалося і двері палати вибило, то ми в укриття подалися, у підвал. Сум’яття таке всюди, якийсь чоловік на колінах виповзав зі своєї палати. Лежачих хворих на каталках везли до ліфтів», — згадує 71-річна Наталя Яківна, пацієнтка Тростянецької лікарні. 

Останніми тижнями Тростянець, як і вся Сумщина, здригається від нескінченних атак російських ракет, «шахедів» і керованих авіабомб. Таких інтенсивних обстрілів тут не було з часів російської окупації в лютому-березні 2022 року.

Тростянецька лікарня — єдиний стаціонар для жителів місцевої громади та населених пунктів довкола. 14 березня 2024-го вибуховою хвилею з приміщень лікарні «з м’ясом» вирвало майже 200 віконних блоків, кілька десятків дверей, а ще було пошкоджено стіни та до півтори сотні склопакетів. Будівельного сміття набралося аж на 9 вантажівок. Пощастило, що ніхто з пацієнтів і медиків не загинув і не зазнав тяжких травм.

«Після обстрілу ми вирішили не зачиняти лікарню, адже найближчі стаціонари аж в Охтирці та Сумах, а люди потребують допомоги тут і зараз.

14 березня нас обстріляли, потім ще кілька днів увесь персонал власноруч тут усе мив і чистив. Уже 18 березня ми знову приймали пацієнтів», — розповідає медична директорка лікарні Ганна Швецова, яка наразі виконує обов’язки і гендиректора закладу. 

Щоб дізнатися, як лікарня надає допомогу хворим в умовах нескінченних повітряних тривог, hromadське вирушило до Тростянця.

На ніч залишаються тільки тяжкохворі

Віконні отвори та пробоїни у стінах затягнуті брезентом, ОСП-плитами. Повсюди снують будівельники — у лікарні ремонт після обстрілу. На канапі сидить 21-річна Діана — у неї триває сороковий тиждень вагітності. Жінка щодня приїздить на огляд і потому повертається додому. 

Чекати початку переймів у лікарні Діана не хоче — а раптом знову обстріл? Дівчина згадує: «Я у 2022 році вагітною до Хмельницького евакуаційним коридором виїжджала, тоді дочку народила. Тепер вирішила нікуди не їхати. Скрізь небезпечно, а умови в нашому акушерському відділенні дуже хороші: діти після народження разом з мамою в окремій палаті, у пологовому залі навіть джакузі є для жінок, у яких пологи починаються. Буду щодня приїздити на огляд, поки вже не народжу». 

Про те, що, можливо, доведеться народжувати під обстрілами, вона старається не думати.

Ремонт лікарні триває. Фото: Майя Орел

Завідувачка акушерсько-гінекологічного відділення Тетяна Сидоренко розказує: «Ми не знаємо, куди прилетить, коли прилетить. Звісно, страшно нам. З вагітних жінок зараз у відділенні одна Діана. А ще 12 пацієнток приходять зранку отримувати лікування — і я їх відпускаю додому, на ночівлю нікого не залишаю. 

Зараз майже в усіх відділеннях лікарні така сама практика: залишати на ніч тільки тяжких хворих і тих, хто сам цього бажає. Коли Діана народить, то 2–3 доби щонайменше має провести в лікарні. 

Або якщо жінка з кровотечею потрапить до лікарні, тоді муситиме ночувати, щоб бути під постійним наглядом». 

Перспективу пологів Діани в підвалі лікарні Тетяна Семенівна сприймає стримано. Під час російської окупації Тростянця і тодішніх обстрілів жінки народжували в підвалі та в коридорі відділення — між двома стінами. Ні електрики, ні опалення не було. Медики завдяки генераторам вмикали обігрівачі, світили собі ліхтариками. Гріли воду, щоб помити породіль і новонароджених — тих немовлят персонал на своєму тілі зігрівав, під куртки до себе брав.

Одна 40-річна жінка, якій через стан здоров’я мали робити кесарів розтин, тоді самотужки народила. Вочевидь, від стресу. А потім ішла з немовлям додому з лікарні та потрапила під обстріл — кілька годин лежала на землі, прикривши новонароджену дитину собою. Уціліли. 

Завгосп лікарні Владислав Ложечник: «Такими OSB-плитами закривають усі віконні отвори». Фото: Майя Орел

За період окупації у коридорах лікарні та в підвалі народилося 9 дітей. Зараз у сховищі вже обладнано пологовий зал. Лише єдине бажання у Тетяни Семенівни – щоб ніколи не доводилося ним користуватися. Усі 25 малюків, які з початку року народилися в лікарні, з’явилися на світ у відділенні. 

Операція у супровіді ракет

Досвід окупації тепер додає медикам лікарні упевненості. Наприклад, завідувач хірургії Володимир Перебийніс 23 березня 2022 року, коли російські танки з прямого наведення били по корпусах лікарні, саме накладав шви на травмовану дівчинку — на голову дитини під час обстрілу обвалився дах. 

«За місяць окупації в нас провели 26 оперативних втручань. Наші хірурги оперували у відділенні, а ми, лікарі інших профілів, їм асистували. Спочатку дуже страшно було, бо ж гримить від обстрілів. А потім навчилися зосереджуватися на роботі», — зізнається директорка лікарні Ганна Швецова.

Сам Володимир Федорович пояснює: «Якщо знову доведеться оперувати під обстрілами, перенесемо апаратуру до підвалу — там у нас облаштовано операційний блок. 

Хірургам байдуже, де оперувати — у відділенні чи в підвалі. Поки оперувати в підвалі нам ще не доводилося. Якщо обстріл почнеться, коли хворий лежатиме на столі під наркозом з відкритою черевною порожниною, — що ж, не кинемо його, доведемо справу до кінця».

Підземна лікарня Тростянця. Фото: Майя Орел

Так само спокійно роботу під обстрілами сприймають і його колеги — хірург-ендоскопіст Володимир Столяренко і лікарка ультразвукової діагностики Лариса Шевчук. 

«Якщо в мене на УЗД терміновий пацієнт, то обстріл чи не обстріл — мушу його дообстежити, бо йдеться про стан, що загрожує життю людини. Тривалість процедури невелика, а кабінет на першому поверсі, тож можна швидко дістатися підвалу. А як знадобиться, то просто візьму з собою в підвал портативний апарат для проведення УЗД і ноутбук. Зможу працювати й у сховищі», — завіряє пані Лариса.

У Володимира Столяренка ситуація складніша: процедури з проведення ендоскопії чи колоноскопії. Зонди занурюють глибоко у внутрішні органи пацієнта — є маніпуляції, які проводять і під наркозом. Хоч знеболення може бути й поверхневим — якщо заскочить зненацька обстріл, може бути непереливки. Однак досі таких проблем не виникало. 

До того ж Володимир Сергійович переконаний: за час між оголошенням тривоги та початком обстрілу він зможе вивести зонд з пацієнта. Благо, гордість лікаря — ендоскопічна стійка PENTAX з відеогастроскопом і відеоколоноскопом — легко перевозиться в підвал. У разі потреби процедури можна буде проводити в укритті.

Підземна лікарня Тростянця. Фото: Майя Орел

Лаборанти лікарні працюють цілодобово. Результат аналізу пацієнта можна отримати лише після закінчення хімічної реакції, а вона має протікати певний час, їй байдуже до тривог. Щезло на кілька хвилин світло — реакція зупинилася. Доведеться починати все спочатку, деколи аж до нового забору матеріалу на аналіз.

«Забір можемо робити й у підвалі. Деякі аналізи теж там є змога провести. Наприклад, загальний аналіз крові чи сечі, визначення ШОЕ тощо. 

Утім, якщо йдеться про швидкі аналізи, то вологість, запиленість або недостатнє освітлення можуть унести похибки в результати. А складні дослідження, наприклад, імуноферментні, в підвалі не проведеш узагалі — там обладнання спеціального немає.

Якщо доведеться тривалий час перебувати в укритті, то такі аналізи треба буде відправляти до лабораторії міста Суми», — розповідає завідувачка клініко-діагностичної лабораторії лікарні Віта Голубнича.

Окупація та тривалі обстріли навчили медиків: у разі небезпеки головне — зберегти життя пацієнтів і персоналу. Решта – підлягає відновленню.

Стаціонар у підвалі

«От мені зараз навіть самій дивно: з 2014 року у нас війна, а ніхто перед лікарнями не ставив завдання обладнати укриття для лікування пацієнтів. Розуміли, що має бути бомбосховище — просто пересидіти небезпеку. Але що там доведеться пологи приймати чи операції проводити — хто ж думав? 

Напевно, ми все-таки були розслаблені, вірили у "братів наших дорогих". Тільки після окупації наша лікарня з власної ініціативи стала облаштовувати підвальні відділення», — скаржиться Ганна Швецова.

Коли розпочали підготовку підвалу, там були суцільна павутина, купи цементу та влежаний роками пил. Медики самотужки вигрібали сміття, білили стіни, фарбували, зносили стільці та ліжка, запасалися ковдрами, матрацами, постільною білизною, водою і продуктами тривалого зберігання. Окупація навчила медиків готувати їжу «на цеглинах», бо ж електроплити без електропостачання не працювали. 

Хірург-ендоскопіст Володимир Столяренко: «На щастя, жодного разу, коли ми проводили процедури під наркозом, обстрілу не було». Фото: Майя Орел

Укомплектували «підвальні аптечки», обладнали місця для підключення медичної апаратури. Одночасно збільшували кількість генераторів, встановлювали сонячні панелі — лікарня, а особливо підземна, мусить постійно мати електроенергію. Кожне відділення приготувало для себе в підвалі власне приміщення.

«Ми розуміли, що будь-якого моменту нам доведеться усім цим скористатися», — пояснює директорка.

У ніч проти 14 березня стався саме такий момент. 

«Ті з хворих, хто міг пересуватися, пішли до підвалу самотужки. А ми з медсестрами та санітарками спускали лежачих пацієнтів — і пересаджували їх на каталки, і на жорстких щитах носили, і на ковдрах. Отак усі гуртом, не знаю, де в нас сила бралася. 

Важко, але на адреналіні якось вийшло. До цього обстрілу ми на тривоги якось і не звертали уваги, ну хіба що між двома стінами на коридорі сідали», — каже медсестра хірургічного відділення Анна. 

У день, коли hromadske перебувало в лікарні, лунало 4 чи 5 тривог. Лікарня на сирени реагувала спокійно. У медиків є застосунки на телефонах, які підказують, куди летить ракета. 

«Якщо не в Тростянець, то чого бігти в підвал? І дивіться, скільки цих тривог сьогодні — як зважати на них, то треба тільки те й робити. Якщо постійно туди-сюди бігати, працювати коли? І який сенс у підвалі, якщо він від прямого влучання не рятує? Ще засипле там, ніхто не відкопає», — говорить одна з медсестер.

Після оголошення тривоги саме медсестри мають оповістити про загрозу та допомогти хворим дістатися підвалу. Але не всі пацієнти на ці оповіщення зважають. 

«Я не можу нікого тягнути в підвал силою. Наші хворі при пам’яті та мусять брати на себе відповідальність за свою безпеку», — каже медсестра з терапевтичного відділення Юлія.

Фахівці лікарняної лабораторії роблять аналізи цілодобово. Фото: Майя Орел

Анна, хірургічна медсестра: «Ми хворих і на щитах, і на ковдрах в укриття зносили». Фото: Майя Орел

Згадайте про медиків

Олександр Чухрай — єдиний лікар у травматології. Тамара Матвієнко, завідувачка неврологічного і терапевтичного відділень, — єдиний невролог на всіх своїх пацієнтів.

«У нас зараз 67 лікарів, а за штатним розкладом треба до 80 фахівців. Персонал практично не звільняється, але молодь не хоче йти на роботу в державний стаціонар.

Ще й у прикордонну з Росією громаду, яку постійно обстрілюють. Нам і фізично працювати важко, і психологічно. Було б незайве запровадити якісь надбавки медикам за роботу в регіонах підвищеної небезпеки. А з нас навпаки довоєнні надбавки зняли. Люди виїхали, пацієнтів менше — через це і зарплати підрізали.

Лікарі до війни отримували до 18 тисяч гривень, медсестри — до 13 тисяч. Нині в нас на 4–5 тисяч зарплати скоротилися. А умови ж нашої роботи стали якими важкими! Так, ми в будь-яких умовах будемо працювати, та прикро, що до медиків у держави таке ставлення, — бідкається Ганна Швецова.

Загострення воєнної ситуації на Сумщині її тривожить, але лікарка навіть не хоче припускати можливості повторної окупації. Та зазначає: раптом що — лікарня працюватиме, скільки зможе. 

«Чи є робота лікарень під час окупації фактом співпраці з окупантами? Важке питання. Як росіяни тут стояли, то на Суми дорога була перекрита, до Лебедина й Охтирки не дістатися — ми були єдиним стаціонаром для тисяч людей.

Росіяни знали, що ми працюємо — тут поруч їхні снайпери сиділи. А ми білий прапор з червоним хрестом вивісили та людей рятували. Були вкрай тяжкі випадки: жінка з відірваними ногами, інша — з важким пораненням у живіт. Якби лікарня зачинилася, ці люди просто померли б», — переконана лікарка.

Діана в очікуванні огляду. Фото: Майя Орел

Поки hromadske працювало на території лікарні, життя брало своє: Діана народила сина — не в підвалі, у відділенні. «Я більше про себе думала, про дитину. Про те, як правильно дихати, а не про тривогу. Лікарі дуже допомагали. Я без проблем народила», — зізнається нам Діана. Фотографувати себе і малого Давида породілля не захотіла, та повірте на слово — гарненьке хлопчатко. Зараз він з мамою вже вдома.

Матеріал створений за підтримки «Медіамережі»