«За що нас? Ми ж теж росіяни!» Репортаж із села старообрядців на Одещині

«Я не сприймала росіян за ворогів, вони ж — наші. Думала, що зайдуть до нас, як у Крим, нічого не будуть руйнувати, нікого не будуть убивати — ми ж прості люди. І влада потім про все домовиться», — говорить Тетяна, мешканка Старої Некрасівки в Ізмаїльському районі Одещини.

Це село на сучасному українсько-румунському кордоні над Дунаєм. Кілька століть тому його заснували росіяни-старообрядці. Віками вони так старанно пильнували свою окремішність, що навіть викидали на смітник чашку, якщо з неї пив українець. Зараз у селі з майже тритисячним населенням 70% — етнічні росіяни.

«Коли вперше прилетіли російські "шахеди", я подумала: "Боже, а нас-то за що? Ми ж теж росіяни!"» — згадує старонекрасівка Міла Антонівна.

Її зять воює у ЗСУ. Як і брат Тетяни, Сергій Козаков. І ще до сотні інших чоловіків зі Старої Некрасівки, серед яких багато росіян-старовірів.

Hromadske поїхало до Старої Некрасівки, щоб з'ясувати, чи змінює війна з росією погляди старообрядців і як їхні давні традиції уживаються із сучасними українськими реаліями.

А замість спойлеру — слова старонекрасівця Павла Бондарєва. «За СРСР ми вважали себе частиною російської землі — адже де стоїть російський храм, там російська земля.

Тепер у мене паспорт український, що я росіянин за національністю — у ньому ж не вказано. Але вишиванка на мені буде нещирістю. Хто я? Бессарабець? Українець?» — запитує він мене. І за мить відповідає: «Мы русские, но не россияне».

Сергій Заїм і Тетяна Козубовська. Фото: Єлєна Калініченко / hromadske

Є Україна, а є Бессарабія?

Від Ізмаїла до села три кілометри. Стара Некрасівка зараз — центр старостинського округу, господарює в ньому Сергій Заїм.

За словами вчительки української мови пані Світлани, Сергій Петрович був одним із її найкращих учнів. Та зі мною він розмовляє російською.

Розповідає, що за національністю гагауз, на посаду прийшов у 2020 році, коли місцеві дуже активно віддавали свої голоси партії «За майбутнє». На своєму неукраїнському походженні наголошує так, немовби ізмаїльські гагаузи не є громадянами України.

«Я міг би давно у Туреччину виїхати, гагаузька мова до турецької схожа. А я тут лишився, щоб хоч трохи лад навести. Думаєте, це просто під час війни? А ми ще й армії допомагаємо. Щотижня відправляємо продукти у підрозділи, де служать наші хлопці, 26 джипів їм передали», — розповідає Сергій Заїм.

Плавні заказника «Лунг» у Старій Некрасівці. Фото: Єлєна Калініченко / hromadske

Стара Некрасівка уже давно перетворилася на фактичне передмістя Ізмаїла. Її мешканці масово працюють у райцентрі — на судноремонтному заводі, зернових терміналах, у порту. Промисловим садівництвом, виноградарством уже ніхто не займається.

«А колись ми були знамениті своїми садами. Тепер традиції втрачаються в усьому. От іще недавно в нас у Бессарабії так було: приїдеш у болгарське село — там болгарська мова, кухня, пісні. У гагаузькому — усе гагаузьке, у старообрядців — своє. А тепер усі села однакові стали, скрізь тільки щоб українське було», — гаряче розмірковує Сергій Петрович.

Павло Бондарєв у своїй хаті. Фото: Єлєна Калініченко / hromadske

Тим часом Павло Бондарєв не гарячкує. Повагом полишає возитися із соняшниковою макухою — саме вичавлював олію. Хоч він і розмовляє російською, макуху називає не «жмихом», а саме «макухою», а отриманий продукт — «олеєю».

Показує мені старообрядські ікони, написані його дідом, колишнім священником. Навчає хреститися по-старовірськи: великий палець, мізинець і безіменний складаються докупи, середній палець згинається і притискається до вказівного — це означає, що Бог-Син поклоняється Богу-Отцю. Дарує мені освячені в Єрусалимі свічки, називає «дочею».

«Ми багато років тут між собою мирно жили, у політику не лізли. А за Порошенка директорка школи почала перед нашими дітьми портрети Бандери й Шухевича вивішувати.

Ми Львів не заперечуємо, але хочемо, щоб Львів нас не заперечував. "Слава Україні!" — це для Львова, а не для Одещини. Не може Бессарабія зразу стати українською. Без розуму все робиться — на руку бісу Путіну», — утовкмачує мені Павло Бондарєв.

Старообрядці заколядували

Хоч датою заснування Старої Некрасівки вважається 1814 рік, старообрядці у цій місцевості з’явилися набагато раніше. Тут жили липовани та донські козаки-некрасівці. Зараз старовіри села називають себе «липованами».

Липованські та некрасівські традиції співіснують навіть у дрібницях. Приміром, досі чимало літніх липованок заповідають ховати їх у російських сарафанах стародавнього крою. А от учасниці місцевої самодіяльності донедавна виступали у спідницях і кофтинах донського крою.

«Ми зараз уже в українських національних костюмах виступаємо, і репертуар у нас змінився — замість російських народних пісень, частівок, співаємо українські та патріотичні твори. Я і план роботи, і звіти пишу українською, і сценарії», — розповідає завідувачка старонекрасівського клубу Міла Антонівна.

І зізнається: коли їй, етнічній росіянці, під час заходів у клубі доводиться звертатися до публіки, серед якої більшість росіяни, українською мовою, вона відчуває певний дискомфорт. І коли нестарообрядські свята проводить — теж.

«Старообрядці, приміром, не колядують і не щедрують. А ми організовуємо колядування і щедрування — останнього разу 3000 гривень на ЗСУ нащедрували. Зараз в Україні Різдво не 7 січня, а 25 грудня стали відзначати. Так ми щедруємо і колядуємо за новим календарем, а Різдво у старообрядській церкві за старим відзначаємо. Тепер у нас у селі два свята», — пояснює Міла Антонівна.

Валентина Сілакова демонструє свій сценічний костюм, — як у козачок-некрасівок. Фото: Єлєна Калініченко / hromadske

Валентина Сілакова теж колись була учасницею сільської самодіяльності — показує мені свій колишній сценічний костюм та очіпок рожевого кольору.

«Заміжня жінка мусить ховати волосся під очіпок, а вже потім запнути голову хусткою. Під час вінчання у нас наречені досі очіпок під фату надягають. А чоловіки завжди носили білі сорочки навипуск, підперезані поясом із китицями. Костюмів не надягали, до храму в піджаку підійшов — перед храмом зніми», — каже Валентина Сілакова.

Трохи повагавшись, жінка виносить з іншої кімнати пакунок «на смерть», розгортає.

«Я саван свій мереживом прикрасила, щоб гарно було. А загортати треба так, щоб права пілка савана згори була. Потім стрічкою тіло у савані тричі перевʼязувати навхрест — і знову так, щоб права стрічка згори», — пояснює жінка.

Раніше вона обряджала покійників, тепер не має на це сил.

«Зараз мало хто собі готує савани й сорочки довгі на смерть. Ховають баб у сукнях», — каже пані Валентина.

Церква у Старій Некрасівці одна — старообрядська. Можеш прийти сюди, якої б ти не був віри, хоч і православної. Але відспівають людину в церкві, тільки якщо вона була охрещена по-старообрядськи. Тому чимало мешканців села, які не є старовірами, у літньому віці приймають у ній Христову купіль.

Липованська жінка прямує до церкви. Фото: Єлєна Калініченко / hromadske

Чоловік — як хрест на церкві

І з вінчанням так само: нелиповани у храмі не можуть стати на весільний рушник.

Змішаних шлюбів у селі багато. У працівниці дитсадка, Тетяни Козубовської, батько українець. В Альони, продавчині місцевого «Фреш маркету», — «хохол», як вона його назвала. У Валентини Сілакової дочки вийшли за українців. Є в селі зяті й невістки молдавани, румуни, болгари, албанці, греки та росіяни.

Хто з них перед вінчанням не хоче хреститися у старообрядській церкві — їде брати шлюб у храм Ізмаїлу. Хто не хоче охрещувати своїх дітей у липован — теж їдуть до Ізмаїлу. Але є й ті, хто прагнуть дотримуватися традицій.

Віктор Сілаєв розповідає, що два роки тому, коли їм обом із дружиною було за 60 літ, вони вирішили обвінчатися. Дружина, нелипованка, перед церковним шлюбом охрестилася по-старообрядськи.

Віктор Сілаєв повінчався на сьомому десятку. Фото: Єлєна Калініченко / hromadske

Віктор, на відміну від інших липован села, швидко погоджується сфотографуватися. Довгої білої сорочки навипуск у нього не знайшлося — поясом із китицями він підперезав звичайнісінького светра. То дрібниці. Зате у нього розкішна борода — уже четвертий рік її не голить, як і належить старообрядцеві.

«Чоловік має бути з бородою, як святі угодники», — пояснює мені Віктор.

За словами старонекрасівки Ніни Гуслякової, не всі чоловіки-липовани нині носять бороду. Але навіть голені, якщо в них у родині хтось помер, до 40 днів не повинні брати до рук бритву.

«Я колись була вчителькою і секретаркою комсомольської організації радгоспу, штани й короткі спідниці носила, волосся стригла. А після 40 років до мене мудрість прийшла. Волосся вже не стрижу, бо перед Богом треба бути у своєму природному єстві. А голову жінці слід покривати, бо волосся — це гріх видимий», — каже мені Ніна Гуслякова.

У 20 років, коли вінчалася приховано від радянської влади, чоловік, за звичаєм, їй кланявся у пояс, а вона йому — до землі.

«Бо чоловік у сімʼї — як хрест на церкві, він глава, він за сім'ю відповідальний. А жінка — сімейна берегиня. От вони у взаємоповазі живуть і дітей виховують. Наші предки колись дотримувалися “Завітів Ігната” і міцні сім'ї мали. Зараз від Ігнатових завітів ми далеко відійшли. Але чи кращим стало наше життя?» — розмірковує Ніна Семенівна.

Очерет — традиційна покрівля старих липованських хат. Фото: Єлєна Калініченко / hromadske

Старослов’янська і молитви за військових

Священник старонекрасівської церкви отець Дмитрій не захотів зі мною розмовляти. Мовляв, дуже зайнятий напередодні Дмитрівської поминальної батьківської суботи.

Ми підійшли до церкви перед початком служби. Жодна із запропонованих вірянками спідниць нам із фотографкою Оленою не підійшла. Олена прикриває ноги в джинсах моїм шарфом. Мені прикрити гріх уже нічим. Стою в куточку храму у джинсах під крижаними поглядами липован.

Самі липованки у довгих спідницях і хустках, з-під яких над лобом виглядають мереживні очіпки. До речі, хустки під підборіддям вони не зав’язують вузлом, а прищеплюють шпильками, як на картинах із життя московського царства.

За традицією, напередодні кожної батьківської суботи старообрядці приносять до церкви здобні булочки — так звані кукушечки, цукерки, кутю. Липованська кутя — це зварена рідкою юшкою пшениця з медом. На Різдво липовани кутю не варять. Замість неї, як розповідає Тетяна Козубовська, — коржі з пісного тіста, котрі після випікання наламують шматочками, заливають окропом і, розмʼякшені, приправляють маком і медом.

Служба у храмі ведеться старослов’янською. І виконуються так звані крюкові співи — коли мелодія позначається спеціальними гачками замість нот. Чутно й молитви за українських військових.

За словами Ніни Гуслякової, до 2022 року російська старовірська церква підпорядковувалася московській митрополії. Але після початку повномасштабної війни старообрядці в Україні засудили російську агресію. І старовірська церква тепер називається Древлеправославною церквою України. Її очолює архієпископ Київський і всієї України Нікодим.

Вулиці Старої Некрасівки. Фото: Єлєна Калініченко / hromadske

Життя спрощується

У селі майже не лишилося традиційних липованських будинків — вузьких, з прохідними кімнатами та вбудованими сараями, глухими, без вікон, стінами, очеретяною покрівлею. Тепер ці хати перебудовуються так, щоб кімнати були окремі, вікна великі, щоб усередині — і водогін, і каналізація, і сучасна побутова техніка.

Валентина Сілакова показує на планшеті фото онуків. Фото: Єлєна Калініченко / hromadske

Старонекрасівські липовани цивілізації зовсім не цураються. Валентина Сілакова вправно показує мені на планшеті фото онуків, її односельці чудово освоїли мобільні телефони й інтернет. І їдять липовани кожен зі своєї миски, а не зі спільної, як колись. І в сімʼях уже не по 10 дітей, і мова старообрядців уже відрізняється від прадідівської.

«У нас раніше, коли, приміром, хотіли запитати, хто був на весіллі, то казали: "Хто ж ди хто?". Оце "ди" було скрізь. Зараз уже ні молоді, ні старі так не говорять. А от у румунських липован це лишилося, вони зараз говорять так, як наші діди говорили», — каже Валентина Сілакова.

Тетяна Козубовська розповідає секрети приготування старовірської паски. Фото: Єлєна Калініченко / hromadske

За словами Тетяни Козубовської, нині у слідуванні давнім традиціям усе дуже спростилося.

«Моя бабуся Агріппіна до Великодня ще з осені готувалася. Коли у вересні грало молоде вино, вона збирала з нього піну, перемішувала з кукурудзяним борошном, із цієї кашки виробляла пряники, висушувала їх, а навесні, перед Великоднем, розчиняла пряники у відварі дикого хмелю — щоб на цій основі замішувати тісто для пасок.

А зараз або на дріжджах магазинних печемо, або взагалі готові паски купуємо. І так в усьому. Розуміємо, що традиції відходять, що губиться все, але от і недільну школу не всі наші діти відвідують. Життя змінюється», — каже пані Тетяна.

Вчителька української мови старонекрасівської школи Світлана Миколаївна. Фото: Єлєна Калініченко / hromadske

Вчителька Світлана Миколаївна вважає, що зміни в селі особливо відчуваються у школі. На початку 90-х років там була російська мова викладання. Тепер — українська, діти беруть участь у конкурсах української мови, вільно спілкуються державною.

Для липован, які віками перебували у глухій опозиції до будь-якої влади, українська державність стала серйозною справою з початком повномасштабної війни. Майже до середини XX століття вони взагалі не служили ні в якій армії, а зараз — йдуть до ЗСУ.

Маємо війну

«Мій син має трьох дітей, міг би не піти на війну, але він був заражений нашою пропагандою, казав мені про бурятів, які катують українських громадян. Йому повістка прийшла, і він сказав, що не буде ховатися. Я йому: "Льошо, росіяни наступають, ти росіянин, подумай". Але він іще 3 березня 2022 року пішов. Казав, може й убив когось, а може й ні, упритул ні в кого не стріляв. Нам треба було з бісом ще у 2014 році домовитися, бо моська ніколи не переможе слона. А нам замість домовленостей запропонували армію, мову, віру. І от маємо війну», — зітхає Павло Бондарєв.

«Сергій, мій брат, ще на Різдво 2023 року мобілізувався водієм. Казав, що людину не зможе вбити. Але він нічого нам не розказує. Мама наша з Росії, її сестра так там і живе. Телефонує до нас, запитує про Сергія, але ми з нею тільки про побутові речі говоримо», — каже старонекрасівка Тетяна. Вони із чоловіком Іваном вивісили над своєю хатою український прапор.

До речі, прапорів у селі не густо. Старонекрасівці неохоче говорять про війну й «про політику». Зокрема — бо священник не благословив на розмову.

Дехто розказав, як зять чи син воював на Зміїному, а через кілька годин телефонують і просять не згадувати їхніх рідних. Ветерани, які повернулися з полону, теж воліли уникнути спілкування. Іноді липовани крадькома від мене погрожували старості кулаком — мовляв, навіщо пустив журналістку…

«Липовани справді якісь трохи… стримані, — ділиться вчителька Світлана Миколаївна. — Памʼятаю, на початку війни я ходила по дворах підписувати петицію про закриття неба над Україною. Стукаю до людей, а вони мені крізь двері відповідають, що не хочуть нічого підписувати. Але от я запрошувала ветеранів виступати перед учнями — вони погоджувалися. Цікаво, що деякі старообрядці після фронту переходять на українську мову, і їхні родини теж».

Андрій Анохін — перший убитий росіянами на війні старонекрасівець. Фото: Єлєна Калініченко / hromadske

На алеї Слави у Старій Некрасівці поховано двох бійців — Андрія Анохіна та Віктора Потапова.

«Є ще один загиблий, але тіло його досі на окупованій території», — каже Сергій Заїм.

Нальоти «шахедів» давно стали у Старій Некрасівці звичним страхом. Збиті російські безпілотники іноді падають у дунайські плавні місцевого заказника «Лунг» — тоді їх дістають за допомогою болотоходів.

Так на сільському кладовищі з’явилася могила 15-річного Ярослава Краснобаєва. У липні 2024 року хлопець дістав із каналу в плавнях уламок «шахеда» з нерозірваною бомбою. Приволік додому, хотів розібрати — і згорів за лічені секунди… Тепер над ним, як і над загиблими на фронті, — восьмиконечний липованський хрест.

Матеріал створений за підтримки «Медіамережі»