Шлях до миру. Перспективи врегулювання російської агресії проти України

Звук сирен повітряної тривоги давно став сумною буденністю для мільйонів українців. За кожною цифрою у воєнних зведеннях — зруйновані долі, за кожним днем війни — глибокі рани, які потребуватимуть десятиліть, аби загоїтися. Понад три роки безперервних боїв, і рахунок жертв іде на сотні тисяч, а вторгнення Росії в Україну спричинило найбільшу міграційну кризу в Європі з часів Другої світової війни.

Нині на дипломатичному обрії забринів слабкий промінь можливого врегулювання, пов'язаний з поверненням Дональда Трампа до Білого дому.

Історія вчить, що навіть найзапекліші війни закінчуються за столом переговорів. Але тут постає ключове запитання, відповідь на яке визначатиме долю України на десятиліття вперед. Яким буде закінчення війни? Чи справді будь-яке перемир'я краще за продовження воєнних дій, якщо воно не гарантує довгострокової безпеки?

Дипломатичне вікно можливостей чи ілюзія перемир'я?

Нещодавні зміни в риториці основних учасників конфлікту заслуговують на пильну увагу. Уперше за тривалий час спостерігається певна готовність обговорювати можливість припинення вогню. Обидві сторони, схоже, визнають, що воєнне вирішення конфлікту найближчим часом малоймовірне.

Ілюстрація створена автором за допомогою ШІ

Трамп говорить про швидке припинення вогню з упевненістю, яка багатьом здається надмірно оптимістичною. З Москви та Києва також надходять сигнали про можливу близькість кінця війни, однак на вербально-смисловому рівні в їхніх заявах не відчувається готовності до реальних компромісів.

«Діалог, безумовно, важливий, і завершення цієї війни має стати пріоритетом міжнародної спільноти, — зазначає колишній радник Джорджа Буша з питань Росії та Євразії Томас Грем. — Однак просте перемир'я не розв'яже проблему, оскільки справжні причини конфлікту криються у внутрішній політиці України та питаннях європейської безпеки, включно з роллю НАТО».

Офіційно курс Києва залишається незмінним, але у риториці простежуються нотки гнучкості. Міністр закордонних справ Андрій Сибіга окреслив три межі, яких Київ не перетне за жодних обставин: територіальна цілісність, курс на членство в ЄС і НАТО, а також відсутність обмежень на розвиток оборонного потенціалу. Колишній голова МЗС України Дмитро Кулеба підкреслив, що у країни дуже обмежений простір для маневру, і, незважаючи на можливість перемир'я, залишається питання: що змусить угоду відбутися, якщо її взагалі буде досягнуто?

Між принципами та прагматизмом Київ обирає компромісний шлях. З одного боку — незмінна позиція щодо відновлення контролю над усіма територіями, з іншого — необхідність ураховувати реальні ресурси. Яким буде цей баланс, багато в чому залежить від масштабу та стійкості міжнародної підтримки.

Для Кремля критично важливо представити будь-яку угоду як перемогу, незважаючи на колосальні людські та економічні втрати. Росія продемонструвала здатність утримувати зайняті території та завдавати значної шкоди українській інфраструктурі, але вона не змогла досягти початкових військових цілей, зіткнувшись із серйозними економічними та дипломатичними наслідками. Для Путіна питання збереження обличчя має вирішальне значення. Будь-який результат має виглядати як обґрунтування «спеціальної воєнної операції».

Аналізуючи поточну дипломатичну активність, не можна виключати сценарій імітації переговорного процесу. Багато експертів вказують на ймовірність того, що сторони можуть використовувати переговори як тактичний маневр, переслідуючи інші стратегічні цілі. Щирість намірів можна буде оцінити за конкретними кроками, спрямованими на деескалацію. Відсутність таких кроків на тлі дипломатичної риторики буде вказувати на можливу імітацію мирного процесу та готовність до нового витку військового протистояння.

Існують дві ключові версії розвитку подій.

• Перша: вся нинішня риторика — це лише підвищення ставок на торгах, але насправді все йде до припинення вогню.
  
  
• Друга: за лаштунками дипломатичних зусиль сторони не готові до реальних поступок. Для Росії переговорний процес може бути інструментом зниження санкційного тиску та роз'єднання західних союзників України. Для України — можливістю отримати перепочинок та мобілізувати додаткові ресурси.

Важливо зазначити, що мирний процес рідко буває лінійним і може зіткнутися з серйозними перешкодами. Перші ознаки можливого припинення вогню не гарантують успішного завершення конфлікту. Ключовий ризик — нова ескалація на тлі переговорів. Історія знає чимало прикладів, коли воюючі сторони посилювали воєнний тиск напередодні важливих переговорів для покращення переговорних позицій. Така тактика може призвести до зриву крихкого перемир'я.

Ситуація, що склалася, набуває рис класичної «дилеми в'язня»: навіть за наявності спільної зацікавленості в припиненні війни недовіра й страх бути обманутими перешкоджають пошуку реальних компромісних рішень.

Економічна ціна затяжної війни

Економічні фактори грають дедалі значнішу роль у динаміці конфлікту. Війна обходиться дуже дорого, як у прямому, так і в непрямому сенсі. Тому економічна втома може стати вирішальним фактором, що підштовхує сторони до столу переговорів. Чим довше триватиме протистояння, тим вища його ціна, а отже, й мотиви шукати компроміс.

Колишній міністр оборони України Олексій Резніков раніше згадував, що війна обходиться Україні в $100 млн щодня. Іншим важливим фактором є економічне відновлення. За оцінками Світового банку, Україні вже знадобиться 524 мільярди доларів для відновлення після російського вторгнення, і ця сума зростає з кожним днем бойових дій.

Україна втрачає не лише фінансові ресурси для війни, а й людський капітал як через прямі жертви на фронті, так і внаслідок міграції майже 7 мільйонів біженців. Серед них — значна кількість висококваліфікованих фахівців, від'їзд яких послаблює кадровий потенціал і створює довгострокові ризики для економічного відновлення.

Видання Social Europe зазначає, що війна скоротила ВВП України приблизно на 20%, завдавши серйозного удару економіці і ускладнивши і без того складну фінансову ситуацію країни. Навіть після припинення активних бойових дій Україні знадобляться роки для відновлення довоєнного рівня економіки, що підтверджується дослідженням RAND.

Якщо для України війна стала питанням виживання як держави, то для Росії вона перетворилася на важкий тягар із довгостроковими наслідками. Санкції, демографічні втрати та міжнародна ізоляція створюють довгострокові виклики. Продовження війни може посилювати економічні проблеми Росії, оскільки вона витрачає на війну більше, ніж Україна одержує від усіх союзників разом узятих. Згідно зі звітом Інституту глобальних змін Тоні Блера, ВВП Росії становить лише $2,18 трлн, але її військовий бюджет у 2024 році перевищив $135 млрд, що на $40 млрд більше за загальні витрати України та її союзників.

Росія стикається з парадоксом. Офіційна статистика говорить про зростання ВВП, але громадяни бачать стрімке подорожчання продуктів і ліків. Соціолог та науковий керівник Левада-Центру Лев Гудков зазначає, що інфляція «з'їдає» доходи, знижуючи купівельну спроможність, а військові витрати позбавляють бюджет ресурсів для соціальних програм.

Економічні реалії вказують на те, що затяжний конфлікт невигідний жодній із сторін, але це не означає автоматичної готовності до компромісів.

Ілюстрація створена автором за допомогою ШІ

Механізми врегулювання та історичні паралелі

Світова практика напрацювала цілий арсенал інструментів трансформації збройного протистояння в мирне співіснування. У ситуації, коли жодна зі сторін не може досягти своїх максимальних цілей воєнним шляхом, показовим є досвід Ірано-іракської війни (1980-1988), що завершилася без однозначного переможця. Після восьми років кровопролитних боїв обидві сторони погодилися на припинення вогню під егідою ООН через взаємне виснаження ресурсів.

Досвід Корейської війни демонструє, що навіть без формального мирної угоди ситуація може стабілізуватись на десятиліття. Корейський півострів, розділений по 38 паралелі, живе у стані формального перемир'я з 1953 року — вже понад 70 років.

Утім, історія Нагірного Карабаху яскраво ілюструє ризики подібного сценарію. Після відносно стабільного періоду з 1994 по 2020 рік поновлення воєнних дій призвело до радикальної зміни статус-кво. Сучасна зброя та зміна балансу сил дозволили Азербайджану здобути рішучу перемогу. Цей приклад демонструє, що «заморожений» не означає «вирішений».

В основі запропонованої стратегії для України та Росії лежить ідея поступової деескалації через встановлення тимчасового перемир'я, що згодом перейде в переговори про довгострокові умови. Ключовим елементом тут виступає необхідність фіксації наявних воєнних позицій на певному етапі — встановлення лінії контролю, яка дозволить сторонам запобігти новим спалахам насильства.

З одного боку, аргументи на користь такого сценарію приваблюють своєю прагматичністю. Введення миротворчої місії могло б стати гарантією того, що жодна із сторін не скористається послабленням контролю для відновлення бойових дій. «Мир досягається силою, але ця сила має носити оборонний характер», — підкреслюють прихильники цього підходу, вказуючи на важливість колективної відповідальності західних союзників у забезпеченні безпеки.

Однак критики вказують на низку фундаментальних проблем. Передусім, залишаються невирішеними принципові питання територіальної цілісності. Позиції сторін діаметрально протилежні. Кремль наполягає на своєму суверенітеті над Кримом та іншими окупованими територіями, тоді як для Києва та міжнародної спільноти ці вимоги категорично неприйнятні, оскільки суперечать основоположним принципам міжнародного права та визнаним державним кордонам. Ці фундаментальні розбіжності загрожують перетворити переговори на затяжний і болісний процес. Крім того, розмаїття учасників — від США та Європейського Союзу до представників ООН — створює додаткові складнощі для досягнення консенсусу, оскільки кожна сторона переслідує власні геополітичні інтереси.

Ілюстрація створена автором за допомогою ШІ

Глобальна безпека та роль міжнародних гравців

Війна в Україні оголила застарілі механізми міжнародної безпеки, вимагаючи їх переосмислення. Ключові міжнародні гравці змінюють свої підходи, прагнучи до нового балансу сил.

США трансформують свою стратегію, переходячи від масштабної воєнної підтримки України до точкової допомоги в поєднанні з дипломатичними ініціативами. Вашингтон визнає, що воєнна перемога України малоймовірна, а постійне фінансування України економічно недоцільне.

Американська санкційна політика у 2025 році змінює свій характер. Санкції стають не інструментом тиску, а елементом торгу для стимулювання дотримання мирних угод. США також дають зрозуміти Києву, що активна участь у переговорах є необхідною умовою подальшої підтримки.

Європейські союзники Києва також перебувають у процесі переосмислення своєї ролі у війні та пошуку балансу між підтримкою України та власними інтересами. Хоча саме Європейський Союз може запропонувати обом сторонам те, що не можуть надати Сполучені Штати — довгострокову економічну інтеграцію та розвиток у рамках загальноєвропейського простору. Для України це означає поступове входження до європейських структур, для Росії — нормалізацію економічних відносин і часткове пом'якшення санкцій.

У контексті нової архітектури безпеки обговорюється створення європейської оборонної коаліції, здатної підтримувати Україну без прямого втручання НАТО. Промисловий потенціал європейських країн може лягти в основу модернізації української армії. Однак критики вказують, що такий крок може призвести до посилення розбіжностей усередині альянсу і навіть поглибити протиріччя між Європою та США, які, як і раніше, залишаються головними постачальниками військової допомоги.

Окреме місце займає і Китай. Пекін діє, виходячи з власних інтересів, і навряд чи відкрито тиснутиме на Москву на користь України. Китайська політика в цьому питанні будується на принципі невтручання, але водночас Пекін не хоче, щоб конфлікт повністю розв'язав руки США для посиленого тиску на Китай у Тихоокеанському регіоні. Тому експерти зазначають, що участь Китаю у врегулюванні конфронтації може мати значний вплив, якщо Захід знайде правильні механізми для залучення Пекіна до дипломатичного процесу.

Між реалізмом та стратегічним баченням

Нинішній момент вимагає не лише дипломатичної майстерності, а й стратегічного передбачення. Українцям належить знайти тонкий баланс між принциповістю та прагматизмом, між історичними травмами та поглядом у майбутнє. Тимчасове перемир'я може стати не просто передишкою в конфлікті, а й вікном можливостей.

Для України цей болісний досвід може парадоксальним чином стати каталізатором національного відродження, якщо політичне керівництво зуміє трансформувати енергію опору в енергію будівництва нового суспільства — інноваційного, демократичного та стійкого до зовнішніх викликів.

Історія свідчить, що навіть з найважчих випробувань народи здатні виходити оновленими та сильними. Приклад Фінляндії особливо цінний для України — втративши території після Радянсько-фінської війни, фіни спромоглися створити одну з найбільш процвітаючих і технологічно розвинених держав світу. Цей історичний урок показує, що не територія визначає силу нації, а її внутрішня організація, стратегічне мислення керівництва та здатність об'єднатися навколо спільної мети.

Україна вже продемонструвала неймовірну стійкість і здатність до мобілізації. За найкоротші строки країна сформувала боєздатну армію, реформувала ключові інституції та довела всьому світові свою ідентичність. Ці досягнення не повинні бути принесені в жертву в процесі мирних переговорів — навпаки, вони можуть бути фундаментом для побудови сильної, процвітаючої держави.

Незважаючи на всі складнощі, переговорний процес має потенціал стати майданчиком для глибоких трансформацій, що виходять за межі простого припинення вогню. Він може виступити відправною точкою для вибудовування нової архітектури європейської безпеки, де важливу роль відіграватимуть не лише воєнні, а й економічні, дипломатичні та культурні аспекти.

Шлях до миру після трьох років кровопролиття вимагає не лише політичної волі, а й мудрості, терпіння та готовності до складних рішень. Якою б не була остаточна мирна угода, вона має створити умови для безпечного існування та розвитку України як незалежної держави.

Навіть якщо повне відновлення справедливості потребуватиме часу, перші кроки до припинення насильства врятують тисячі життів і дадуть надію мільйонам. Зрештою, саме це і є найвищою метою всіх дипломатичних зусиль — не просто припинення стрільби, а повернення українцям можливості будувати своє майбутнє в безпеці та гідності.

Автор: Дмитро Бєлік