«Єдиного рецепту немає»: Як психологиня з Маріуполя долає травму втрати після смерті чоловіка «азовця» на війні

Оксана Смирнова — психологиня та коучка з Маріуполя, чия професійна діяльність зосереджена на практичній психології, просвітництві та роботі з соціально вразливими групами. Упродовж багатьох років вона працює з темами психологічного здоров’я, особистих кордонів, тілесності, сексуальної освіти та фінансової грамотності — напрямами, які в українському суспільстві тривалий час залишалися поза відкритою публічною розмовою.

Після початку повномасштабної війни діяльність Оксани Смирнової набула нового виміру. Її особистий досвід втрати — на війні загинув її чоловік «азовець» — суттєво вплинув на професійний фокус і поглибив роботу з темами горя, стійкості та відновлення. Вона постійно багато працює з людьми. Її підхід поєднує класичну психологічну підготовку, менторство та коучингові інструменти, а ключовим принципом роботи залишається практичність й прикладна користь для клієнтів.

Про досвід особистої травми втрати та роботи у сфері психологічного здоров’я громад і не тільки Оксана Смирнова розповіла «Новинам Донбасу».

Картина світу з війною

Оксана Смирнова народилася у Маріуполі та все життя до повномасштабного вторгнення жила у цьому місті. Отримавши спеціальність «Практична психологія» у 2013 році, вона працювала в різних громадських організаціях за фахом — як тренерка-фасилітаторка, арттерапевтка, а також мала власний кабінет і приватну практику.

Лінія бойового зіткнення від Маріуполя була на відстані десяти кілометрів. Проте, за словами Оксани, тема війни була актуальною не для всіх мешканців.

«У моєму колі та оточенні вона була актуальною. Мій чоловік Дмитро був колишнім військовим. Оточення та друзі не залишали цю тему. Організації, з якими я працювала, та моя практика були пов’язані з внутрішньо переміщеними особами та їхніми дітьми з певними психологічними травмами війни. Тому в моїй картині світу до повномасштабного вторгнення тема війни була актуальною», — говорить психологиня.

Оксана разом із чоловіком Дмитром.

Оксана Смирнова каже, що навіть під час АТО/ООС у неї був досвід психологічної роботи з військовими, але це були переважно консультації жінок, які служили у війську. Їхні запити стосувалися не травми війни, а свого місця у війську, самореалізації та самосприйняття.

«Якщо я більше не приїду додому»

Оксана каже, що напередодні повномасштабного вторгнення не мала жодного відчуття загрози. Навіть 23 лютого почала робити ремонт у коридорі та розібрала всі речі. Але ранок наступного дня зруйнував усі плани.

«Я побачила, що Дімка сидить на краю ліжка біля мене. Я, повністю не прокинувшись, мовчки повернулася та подивилася на нього. Він сказав: "Ну все, війна розпочалась". Я тоді проігнорувала це, бо війна розпочалась уже давно, та до нас, як до цивільного населення, доходила частково. Подрімала ще, а потім мені зателефонувала мама та з розгублено розповіла, що на територію заводу заїжджають танки й усім наказали йти додому», — пригадує Оксана.

Тоді жінка почала усвідомлювати серйозність того, що відбувається. Її чоловік поїхав, щоб зібрати маму, та наполягав, аби родина на деякий час поїхала до його батьків, які проживали за Маріуполем у напрямку Бердянська.

«Зранку я щиро збиралася їхати на роботу. Була призначена консультація, і було б неправильно її відмінити. Але клієнтка зателефонувала сама й сказала, що зустріч зараз не на часі. Я почала збирати речі до батьків і, не знаю чому, бо збирала речі на пару днів та документи, у мене виникла думка: "Якщо я більше не приїду додому, мені доведеться шукати роботу та йти на співбесіду. Тому треба покласти у валізу діловий костюм"», — каже Оксана.

Так воно і сталося. У Маріуполь Оксана більше не повернулася. Психологиня каже, що перший час, поки це було можливо, намагалася підтримувати зв’язок із колежанками. Рівень стресу був високий, і жінки допомагали одна одній, як могли.

До Маріуполя Оксана не повернулася, але підтримувала колег у період сильного стресу.

«Чи допомагав професійний досвід впоратися із ситуацією? Не знаю. Мабуть, професійний досвід — це частина особистості, і я не можу його повністю відділити від себе. Тому як суто робота — ні. А як базові знання — десь допомагали, але точно сказати не можу», — говорить Оксана.

Жінка говорить, що хронологію подій зараз складно вибудувати. Деякий час вона з чоловіком жила у батьків за містом. Дмитро постійно говорив, що хоче повернутися у свій підрозділ та переживає за побратимів, які воюють без нього. Але 26 лютого 2022 року, через перекриті блокпости, лише за допомогою УБД він проїхав у Маріуполь та прийшов до своєї частини.

«Пам’ятаю, що коли він виїжджав, я сказала йому, що мені страшно. Він відповів: "Мені теж. Але ким я буду, якщо не поїду до своїх хлопців?". Сказав мені зайти в будинок, бо не зможе виїхати. Я дивилася у вікно, як він гріє машину та збирається з духом. Більше я його не бачила — лише переписки», — говорить Оксана.

Перший час був зв’язок. Дмитро писав дружині, що виконують завдання по місту. Потім зв’язок пробивався дедалі рідше. У той час росіяни зайшли зі сторони Бердянська та почали займати позиції в районі Агробази. Прямо за туалетом будинку, де жила Оксана, окупанти поставили свій танк та били по Маріуполю. Жінка намагалася не потрапляти на очі росіянам, бо знала, що вони можуть з нею зробити. Але страху за себе не було. Лише страх за рідних та близьких.

«Летіло все від нас по місту. Мені хотілося, щоб прилітало "сюди", бо тоді було б зрозуміло, що наші відповідають. Але залпи були в один бік. "Гради" стояли на лісосмузі, танки їздили по селу. Ти бачиш, як місто постійно горить», — пригадує вона.

У будинку були запаси продуктів, а сам будинок був підключений до автономного опалення. Але загалом це був важкий період, тим паче що зв’язок із Дмитром майже повністю було втрачено.

Страшна новина з чужих скриншотів

У двадцятих числах березня 2022 року Оксана вирішила виїжджати в бік неокупованих територій. Робити це без рідних було важко, але потрібно було зважитися на цей крок.

Оксана їхала в напрямку Львівської області та вирішила це зробити тільки тоді, коли дізналась, що сестра з чоловіком виїжджає з Маріуполя. Там залишилася на перший час.

Батьки чоловіка Оксани, Дмитра, виїжджати з Маріуполя не хотіли. Вони стверджували, що чекатимуть сина. Оксана говорить, що сподівалася на диво.

«Думала, що коли все скінчиться, Дмитро приїде до нас сам. Але сталося як сталося», — каже жінка.

Вже перебуваючи у селі на Львівщині у друга Дмитра, Оксана отримала запрошення від подруги відвідати у Польщі музичний концерт. Це було намаганням відволіктися від важких думок.

13 травня Оксана виїхала за кордон з сестрою та подругою, відвідала виступ та ввечері перебувала в компанії дівчат. Але несподівано, у доволі пізній час, їй надійшло повідомлення від знайомої людини з питанням, чи є новини про Дмитра.

«Я зрозуміла, що це не просто так. Я відповіла "Ні", і він надіслав мені скриншоти з групи "Музикальний двіж Маріуполя", в якій адміни написали, що "Мазік" (позивний Дмитра) — 200. Власне, з чужих переписок я дізналася, що мій чоловік загинув. З "Азову" ніхто на зв’язок не вийшов. Дівчата з патронажної служби сказали, що він не залишав контактів близьких. Але я думаю, що тоді в Маріуполі було просто не до цього», — каже Оксана.

Медаль чоловіка Оксани.

Згодом вона почала встановлювати хронологію останніх днів життя Дмитра. Вона дізналася, що трагедія сталася 8 травня. Жорстокі обстріли тривали весь день. У той день він востаннє вийшов із нею на зв’язок. Але в бункер, де він перебував, було пряме влучання, і Дмитро залишився під завалами.

Постійна зайнятість як рецепт долання болю

Втрату маріупольчанка переживала важко. Оксана каже, що на велике щастя поруч із нею були ті, хто міг потурбуватися про неї: нагадати, що треба поїсти, прийняти душ і взагалі встати з ліжка.

Оксана мала роботу в одній з організацій із гнучким графіком, але поступово все більше включалася в процес і брала на себе багато проєктів, працюючи по 19 годин навіть без світла. Колеги підтримали її, зібрали кошти, а згодом директорка іншої організації запросила Оксану до себе на роботу.

«Власне, така надмірна зайнятість і допомогла. Просто перемикаєшся з однієї задачі на іншу, постійно чимось зайнята, щось робиш. Це перемикає думки, і ти не грузнеш. Перші два роки саме перепрацювання мене і тримало. При цьому нівелювалися всі фізіологічні потреби», — говорить Оксана.

Жінка додає, що на той час раціонально розуміла: нічого хорошого з цього не вийде, але «виїжджала» лише на постійній зайнятості.

Маючи обізнаність та довіру до професії психолога, Оксана намагалася знайти свого спеціаліста, але досвід у кріслі клієнта був негативним.

«З п’яти спроб тільки одна була більш-менш адекватна. Мені хоча б не казали: "Ну, ви ж психолог". А на одній консультації психолог узагалі розповідав власні травми і проблеми — як у неї в дитинстві виводили вошей. Інша психологиня говорила, що у нас не консультація, а професійна бесіда, бо я потрапила до неї через знайому і вона знала про мою спеціальність. Тому шукати свого фахівця у мене не було ресурсу. Було просто багато роботи, щоб не залишалося вільного часу», — каже вона.

Оксана зізнається, що спочатку це була «робота заради роботи» в різних соціальних та гуманітарних проєктах. Мотивували кошти та зайнятість, а не відчуття потрібності іншим людям чи громаді.

«Ти розумієш, що завдяки тобі хтось отримав допомогу, ти зконтактував між собою людей, вирішилася якась проблема чи закрився якийсь кейс, але мене мотивували не альтруїстичні почуття», — говорить Оксана.

Оксана Смирнова — психологиня та коучка з Маріуполя.

Це відчуття з’явилося пізніше, коли вона перейшла від роботи з цифрами та документами до безпосередньої роботи з людьми у форматі лекцій, консультацій та тренінгів. Саме тоді з’явилися цілі та розуміння власної мети в кожній ініціативі.

«Пам’ятаю перший тренінг, який я проводила для молоді, що брала участь у самоврядуванні. В анкетах зворотного зв’язку вони писали побажання: "Щоб тренерка більше посміхалась". Мені здавалося, що в мене все як завжди, але зворотний зв’язок не дається просто так», — говорить фахівчиня.

Оксана Смирнова каже, що досі перебуває у такому стані, що якщо досвід клієнта у консультуванні схожий на її власний досвід втрати — ця тема залишається для неї табуйованною.

«З травмою втрати я не працюю досі. Попереджаю кожну організацію, що з цією темою я не працюю. В університеті навчали не сідати на стілець клієнта і не створювати "кладовище клієнтів". У собі ресурсу працювати з цією темою не бачу, тому туди й не лізу», — говорить вона.

Повернення до себе

Оксана Смирнова розповідає, що нині працює в громадській організації «Соціальна синергія» як фахівчиня з моніторингу та оцінювання. Там її робота більше пов’язана зі звітами перед донорами та громадою.

Також вона працює в «Раді жінок Донеччини», яка наразі відкрила один із Центрів життєстійкості, що є простором у територіальній громаді, створений Мінсоцполітики у межах Всеукраїнської програми ментального здоров’я «Ти як?», де кожен житель може безплатно отримати психосоціальну підтримку. Там Оксана працює саме як психологиня, впроваджуючи тілесно орієнтовану техніку роботи з теплим зерном, а також проводить групові заняття й організовує тренінги-навчання для чинних спеціалістів.

Оксана Смирнова — психологиня й коучка з Маріуполя.

Третій проєкт Оксани — робота в ГО «Дівчата», де вона виступає як лекторка із сексуальної просвіти та залучена до роботи з дітьми й батьками.

Окрім гуманітарної сфери, маріупольчанка має й іншу активність. Вона мріє про власну справу, пов’язану з 3D-друком. Уже виграла грантові кошти та закупила обладнання, але поки що не вистачає знань, щоб поставити цей бізнес «на конвеєр».

Після загибелі чоловіка робота стала для Оксани не просто професійною реалізацією, а способом втриматися в реальності та не розсипатися під вагою втрати. Постійна зайнятість, кілька паралельних проєктів і волонтерство були для неї формою самопідтримки — звичним режимом, у який вона повернулася, щоб пережити горе.

«У мене завжди був такий режим. Одна робота у мене була на першому році після випуску з МДУ — у соціальній службі. Після цього я перейшла в проєктну діяльність, де паралельно було чотири-п’ять проєктів плюс волонтерська діяльність, якщо ідея була цікава і могла щось дати проєкту. У мене завжди була активність у соціальній та гуманітарній сфері. Тому я не розцінюю це як зростання, а як повернення до свого звичного стану», — каже вона.

Оксана додає, що інколи навпаки думає, що робить менше, ніж могла б, що в неї бракує енергії та сил упоратися з усіма завданнями — і це теж частина її досвіду життя після втрати.

Рецепт переживання втрати

Оксана говорить, що кожна людина є індивідуальною і не може бути єдиного рецепта для всіх, як пережити втрату близької людини. Кожен проходить цей шлях по-своєму, знаходить свої варіанти та створює власну історію.

«Кожен сам знайде свій вихід. Єдині поради для всіх — це продовжувати жити, продовжувати діяти, знаходити мотивацію для себе, знаходити сили виходити з дому та помічати життя», — каже психологиня.

Щодо «помічати життя» вона радить методику, якою користувалася сама: робити кілька фото на день тих речей, які привернули її увагу, та викладати їх у соціальні мережі з відповідним тегом.

«Це допомагає включатися в "тут і зараз", допомагає помічати, що навколо тебе є щось живе», — говорить вона.

Оксана впевнена, що, отримавши травматичний досвід, потрібно все одно знаходити в собі сили бути зайнятим чимось корисним, комунікувати з різними людьми, уникаючи токсичних і зосереджуючись на чутливих та толерантних.

Оксана вважає, що після травми важливо залишатися активною і спілкуватися з людьми.

Вона додає, що навіть без бажання і віри в позитивний результат вона відвідувала реабілітаційні групи для жінок що проживають втрату та зустрічі родин, які організовував полк «Азов».

«Я доєднувалася навіть коли бісило, навіть коли злилась й думала, що це маячня. Але це допомогло», — каже вона.

Фахівчиня говорить, що треба звертатись за допомогою коли потребуєш і не стидатися робити цього. Тільки тоді буде результат. Всесвіт обов’язково відгукнеться та пошле тих, хто буде допоміжним.

«Є люди, які будуть мовчки поруч, щось допоможуть чи візьмуть за руку. Єдиного рецепта немає», — підсумовує психологиня.