«Нас вигнали зі сховища у школі, а за годину туди прилетіла ракета». Українки — про рік війни

Ця війна змінила всіх — з чимось примирила, щось перекреслила назавжди. Ми волонтерили, рятували дітей, тікали від окупантів, перемагали власні страхи. Що для нас весна-2022 і весна-2023? Альбіна Трубенкова зібрала мініісторії українок — волонтерок, біженок, психологів. Це ті, які попри біль та переживання знайшли у собі сили розповісти світові про себе.

«Раз на місяць отримую смс зі Сватового — батько живий. Тримає надія зустрітися»

Історія перша. Міла Ярославська, волонтерка, психолог, зустріла війну у Києві

«Я інтуїтивно відчувала, що буде війна, напередодні снились стелі, які падають, та міста, які палають. Тривожний рюкзак зібрала заздалегідь. Думала, страх візьме гору і я не залишусь, поїду за кордон. 

А коли впали перші ракети 24-го лютого, раптом зрозуміла — мене не виженуть з мого дому, з мого життя. Чоловік вирішив залишитись, захищати країну — і я разом із ним. Може мені легше далось таке рішення, тому що у нас немає дітей. Якраз напередодні війни ми планували вагітність…

Міла Ярославська. Фото з особистого архіву

У березні я прийшла волонтерити до фонду «Я буду твоїм тилом». Як психолог допомагала переселенцям, біженцям у стадії шоку. З подивом відчула, що в епіцентрі трагедії психіка концентрується і всі переживання переносяться легше, ніж віддалено. Моїм знайомим, які виїхали, часто психологічно було складніше, ніж мені у Києві. Виявилось, що для щастя достатньо, щоб ракета пролетіла повз. А моя карʼєра, досягнення, претензії до себе — то все зайве. Ця війна примирила мене з собою і дозволила нарешті відчепитись від самої себе. Волонтерство мене врятувало.

Ненависть та біль були поруч із неймовірною любовʼю — ми зробили проєкт «Вони невинні», присвячений дітям. Вони бачили війну і мали відчути, що про них піклуються. А часами і дорослих, які пережили окупацію, втратили все, треба було буквально заколисувати. Люди у шоці кричали: «Поверніть нам наше життя!» І ще дуже дивувались, що їм взагалі допомагають, що вони комусь потрібні. Номер мого мобільного «гуляв» інтернетом, переселенці дзвонили цілодобово. Деякі вимагали щось: «Ви ж волонтер, ви зобовʼязані!». Та коли одного разу подзвонила жінка і вимагала, щоб я їм під обстрілом під час тривоги привезла харчі, бо її чоловік не буде ризикувати, я раптом зрозуміла, що вигоріла. Це було восени. Мусила зробити паузу і подбати про себе. Я впевнена, що не можна віддавати останнє, має бути баланс між власними потребами та допомогою людям.

Під час війни вперше відчула, що таке жити тут і зараз.

Київ навесні 2022 року. Фото: Київська міська державна адміністрація

Вже рік не оглядаюсь у минуле, а планувати майбутнє неможливо. Просто ранком йду до Дніпра, пʼю каву і дивлюсь яким красивим став світ, яке захоплююче життя.  Насолоджуюсь. Раз на місяць отримую смс від знайомих, з окупованого Сватового, там залишився мій батько. Він живий, є надія зустрітися. Саме у Сватовому моя покійна мама, вчителька, виховала мене в українських традиціях, я вчилась в українській гімназії. Я вірю, що Сватове повернеться, його звільнять від окупації. Нещодавно зустріла маминого учня, він повертався на фронт. Розговорилися, багато хто з нашого містечка на Луганщині його не розуміє. Я подумала, що ніби справді, в українцях активувався такий колись закладений генетичний код. Захоплююсь поколінням цих 20-річних, які йдуть воювати за свою країну.

Є історії, які надихають: до нас звернулась вагітна. Вона сама з Луганська, у 2014 році вже втікала від війни. Тепер живе у Дніпрі. Останній місяця вагітності і потім з новонародженим просиділа у підвалі. Молода жінка рідко щось просить, тільки найнеобхідніше. Каже, що ми стали їй близькими. Домовились після війни зустрітись у Києві».

«Я мусила швидко знайти роботу, і це врятувало від депресії»

Історія друга. Юлія Репенко вивезла подалі від війни маму, вагітну сестру і своїх дітей

«Коли почула перші вибухи у перший день війни, поїхала до Консульства Польської Республіки в Україні, де працювала. А потім зібрала маму, дітей, вагітну сестру і повезла до Львівської області і згодом до Польщі. Спочатку чоловік відмовляв їхати, лише згодом сказав, що я була права.

Я розуміла, що сестра ось-ось має народити, тому мушу шукати роботу. У Варшаві  просто прийшла до «Українського дому» (він початку війни став осередком допомоги та підтримки українців у Польщі — ред.) і сказала, що хочу працювати, бо вони допомагають українцям, таким, як моя родина і багатьом іншим. Дуже вдячна, що керівництво мені повірило. Вони навіть сказали, що я сама себе працевлаштувала, настільки була переконливою. Спочатку працювала на інфолінії, відповідала на дзвінки, а тепер є координатором інфолінії. Допомогло те, що я знала польську мову, тому працевлаштуватися було не складно.

Юлія Репенко. Фото з особистого архіву

Спочатку українців, які приїхали до Польщі через війну, цікавило як отримати гуманітарну допомогу, де шукати житло, школу і дитсадок для дітей. Зараз до нас звертаються стосовно змін у законодавстві Польщі, як подаватись на карту тимчасового побиту, як розрахувати податки в Польщі. До речі, ми в консультаційному пункті допомагаємо правильно розрахувати податки. І деяким українцям, якщо вони, зокрема, мають дітей, частину сплачених податків повертають.

Робота мене рятує, допомагає не замислюватися. Але бувають психологічно важкі моменти. Днями святкували день народження колеги, а я розплакалась — згадала, що загинув мій знайомий і його день народження вже не відсвяткуємо ніколи.

Іноді накриває почуття провини. Ми з родиною, як тільки приїхали до Польщі, отримали прихисток в пансіонаті в горах — чудові краєвиди, катання на лижах. Я не дозволила собі жодного разу спуститись з гір, хоча дуже люблю такий відпочинок. Зараз в Україні гинуть люди, тож не можна відпочивати. Мрію приїхати сюди після перемоги. І ще віддячити полякам за їхню неймовірну допомогу, за те, як вони відгукнулись на нашу біду».

«Шок, бо не можу утримувати маму, але вдячна польській родині, яка її прихистила»

Історія третя. Надія Глущенко закрила бізнес напередодні війни, бореться з онкологією і шукає роботу

«Напередодні війни мені довелось закрити бізнес у Дніпрі, бо він став збитковим. А 23 лютого, мабуть, інтуїтивно заправила авто на останні гроші. Тому не стояла в чергах на заправці. Виїхали одразу, рятувала дітей. За три доби на українсько-польському кордоні мені урвався терпець, перекрила дорогу і так вдалося проїхати. Вже у Познані пішла волонтером на склад допомоги, було дуже складно — щодня приходило більше тисячі біженців, по 18 годин сортували гуманітарну допомогу, постійно прибували фури з різних країн. Безупинний потік людей і вантажів. Але психологічно мене врятувало саме це, бо не вистачало часу читати новини. Я, двоє дітей і собака — ми проїдали останні гроші. Роботи не було. Думали весною повернутися додому, але в Дніпрі зараз неспокійно. Буду шукати роботу в Польщі, навіть прибиральницею, якщо доведеться. А паралельно хочу навчатися в університеті, отримати третю освіту (в Україні я маю дві спеціальності — банківська справа й інженер-зоотехнік). Потрохи опановую польську мову, самотужки. Вже у Польщі мені зробили другу онкологічну операцію, зараз перебуваю у стані ремісії, під наглядом лікарів. Я дуже вдячна полякам за величезну підтримку. Мої польські друзі визнають, що самі не очікували від себе такої залученості в допомогу українцям. Але російська пропаганда останнім часом активізувалась, пробує розсварити нас. Іноді, справді, відчувається роздратування у польському суспільстві. Сподіваюсь, ці поодинокі випадки не стануть нормою.

Надія Глущенко. Фото з особистого архіву

У мене досі шок, що я не можу утримувати власну 75-річну маму, але вдячна польській родині, яка прихистила її. Мама вже рік живе у них. Вона просиділа місяць у підвалі у Запоріжжі, виїжджати не хотіла, вдалося вмовити лише тоді, коли розбомбили сусідній будинок.

Так, емоційно мені зараз складніше, ніж рік тому, бо я сподівалась швидко повернутися додому. Так, моїм дітям складно інтегруватися у дитсадку та школі, та я вдячна кожному полякові, я не памʼятаю, щоб хтось колись так допомагав, як вони нам. Але ми ще не вміємо приймати цю допомогу».

«Нас вигнали зі сховища у школі, а за годину туди прилетіла ракета»

Історія четверта. Діана Циганенко втікала з окупованих Ірпеня та Бородянки

«З перших днів війни ми були в Ірпені, чули вибухи, бачили літаки, потім танки, ніяк не могли збагнути, що це все відбувається з нами. Було настільки страшно, що я не могла навіть боятися, зібрала сина і ми побігли до підвалу школи. Там зібралось дуже багато людей. До туалету були черги по 50 осіб. Всі сиділи на стільчиках, місця обмаль, інтернету майже не було, діти плакали, повітря замало, спати неможливо. В якийсь момент прийшов співробітник школи — нас всіх вигнали зі сховища, а за годину туди прилетіла російська ракета.

Літаки в небі над Ірпенем 24 лютого 2022 року. Фото: Новини Донбасу

Ми втікали до Бородянки, до батьків на дачу. Думали, безпечніше. Там просиділи 10 днів без світла, газу, а коли закрились усі магазини і закінчилась їжа, вирішили їхати. Це було ризиковано. По трасі вже роз’їжджали танки з бурятами та кадирівцями.  У нас зібралось 20 автомобілів. Частина людей, в тому числі і ми, виїжджали через ліс. Інша частина рушила трасою — їх розстріляли. Так загинули наші друзі, родина — чоловік та дружина. Їх поранену 15-річну доньку буряти вивезли, як кажуть, до Білорусі. Бабуся та дідусь досі шукають дівчинку, майже рік, але не мають жодної інформації. Можливо, хтось щось знає про 15-річну Аріну Яцюк. Дуже сподіваємось, що дитину вдасться знайти.

Окупанти звіріли, розстрілювали навіть за участь у групах у Вайбері. Люди безупинно везли поранених дітей до місцевих лікарень, але лікарів не було, діти просто стікали кровʼю.

Нам дивом вдалось вирватись з окупації. Декілька місяців я з 7-річним сином жила у Польщі. Однак у чужій країні без роботи хотілось вити вовком. Повернулись до Ірпеня. Тут все розвалено. Наша багатоповерхівка стоїть над варшавською трасою, де йшли бої. У багатьох сусідів квартири згоріли, дірки та тріщини видно по всьому будинку. У нашу квартиру влучив снаряд, залишили його на памʼять.

А деякі будинки почорніли цілком, їх знесли. Нові ще не будують. Відбудовують магазини. Скоро обіцяють відновити школу.

Пошкоджений обстрілами будинок в Ірпені. Фото: Діана Циганенко

Зараз у нас немає роботи, стоїть недобудований приватний будинок, заростає травою, до війни ми мріяли туди переїхати.

Син вже не боїться повітряних тривог, як це було на початку війни. Навпаки, радіє, що не буде уроків. Шок минув, паніки немає. Ми дуже згуртувались з сусідами. Раніше не знали навіть імен тих, хто живе поруч, а тепер дружимо, підтримуємо один одного, хочемо побудувати у дворі один великий стіл — щоб відсвяткувати нашу перемогу.

Раніше як? Переживали, що щось не зроблено. А зараз прокинувся, живий — і вже щасливий».

Матеріал підготовлений за допомоги MediaPort Warsaw, хабу для українських журналістів у Польщі, та за підтримки міжнародної ініціативи Media Lifeline Ukraine