«Тут сирена не така». Біженці з України в Ізраїлі розповідають, як потрапили на нову війну

«Тут сирена не така». Біженці з України в Ізраїлі розповідають, як потрапили на нову війну

У будинку ізраїльського волонтера Олени Дубровнер збираються діти. Сьогодні вони вивчають, як правильно поводитися під час обстрілів — багато хто з дітей уже підкований у цьому питанні. Фото Марина-Майя Говзман/SpektrPress У будинку ізраїльського волонтера Олени Дубровнер збираються діти. Сьогодні вони вивчають, як правильно поводитися під час обстрілів — багато хто з дітей уже підкований у цьому питанні. Фото Марина-Майя Говзман/SpektrPress

З початку повномасштабної війни в Україні десятки тисяч людей приїхали до Ізраїлю — хтось репатріювався, маючи єврейське коріння, ті, у кого такої можливості не було, стали біженцями. У перші дні російського вторгнення ізраїльтяни організували центр психологічної допомоги: фахівці ґрунтувалися на досвіді переживання місцевих воєн.

Незабаром цей досвід повторився: ранній ранок 7 жовтня почалося з воя сирен: угруповання ХАМАС напало на Ізраїль. Видання «Спектру» поговорило з українцями, які врятувалися від бомбардувань у рідній країні, про те, як вони переживають нову війну. «Новини Донбасу» публікують матеріал у рамках партнерства.

«Якщо другові страшно, ведіть його до нас»

У вітальні сидять дев'ятеро дітей — це дітлахи, які народилися в Ізраїлі, переїхали сюди давно разом із батьками або ті, хто втік від війни в Україні. Олена Дубровнер, волонтерка і творець дитячого домашнього клубу, роздає їм картки для гри в «мафію» і водночас розповідає, як поводитися під час ракетної тривоги та обстрілів.

— Друзі, хто з вас був у бомбосховищі? Якщо ви зайшли в туалет і почалася азака («сирена»), доробляєте свої справи, потім встаєте та йдете у бомбосховище. Ми з вами зараз вчимося виживати.

Про діяльність Олени Дубровнер «Спектр» розповідали зовсім недавно. Після початку війни вона насамперед зібрала у себе дітей: вона має клуб «Після школи», простіше кажучи — група продовженого дня чи ГПД. Діти українських біженців стали його частиною і зараз займаються разом із рештою. Інтегрувалися вони, за словами Олени, важко, ніхто з них не був готовий до довгої дороги, втрати дому та соціальних зв'язків. У багатьох в Україні залишилися батьки та літні родичі.

— Батьків треба підтримати, вони швидше за все на нервах і в напрузі. Намагайтеся вдома не кричати. Поговоріть з мамою та дізнайтеся, чи є у вас запас їжі та води, свічки та ліхтарики, — продовжує говорити з дітьми Олена. — Підніміть руки, хто має ліхтарики вдома? Чудово. Що ви любите: тушонку, кукурудзу чи туну?

— А якщо ми з'їмо всю їжу одразу? — несміливо питає дівчинка з русою косою.

— Значить, мась, ти просто пишеш у чат: хлопці, у мене проблема! — пояснює Олена.

За вікном чуються віддалені вибухи. Коли вони наближаються, ми дружно встаємо і спускаємось у бомбосховище. Це просторе підвальне приміщення з важкими дверима. Усередині — два дивани та столик, коробки з іграшками, є туалет та крихітна кімната на випадок ядерної загрози. На стінах притулку висять дитячі малюнки та картини. Заняття продовжується.

— Вдень ви можете прийти до мене, я приймаю всіх дітей під час війни, — звертається до дітей Олена. — Якщо у вас є подружка, яка сидить удома в панічному стані, то її можна привести до нас. Якщо ви маєте друга, якому страшно, ведіть його до нас. У нас є місце, ми можемо прийняти ще дітей, то тільки цікавіше буде в мафію грати, згодні?

Щоб відволікти дітей, Олена вигадує ігри. Фото: Марина-Майя Говзман/Spektr. Press

«Відчула, що мене зрадили»

Мілана — висока кучерява дівчинка в окулярах. Зовнішньо — типова «ізраїльська дитина». Мілані 12 років, вона приїхала з Донецька минулого року. Коли дев'ять років тому в Україні розпочалася війна, Мілана з мамою жили у тій частині міста, де обстрілів практично не було. Дівчинка говорить тихо, як би всередину себе:

— Війна для мене — болюча тема. Мені боляче, що так вчинили з моєю рідною країною. Перша сирена в Україні була дуже страшною, але ми зберігали спокій і робили все для безпеки, правда, я була зовсім маленькою і особливо нічого не пам'ятаю — лише уривки спогадів, що всі збираються і кудись ідуть.

24 лютого 2022 року Мілана була вдома одна і дізналася про російське вторгнення від мами, коли та надіслала sms: «Дочка, почалася війна, будь спокійна, головне, не переживай і не накручуй себе». Дівчинка пішла до сусідів і почала питати, що треба робити, куди йти. Дорослі спробували заспокоїти її. Незабаром повернулася з роботи мама, і вони разом почали дивитись новини.

— Ми зібрали речі, трохи їжі, води та медикаменти. Поруч із будинком був магазин, усередині — підвал. Ми рушили туди. Потім усе більш-менш утихомирилося, і я почала ходити до школи, потім була дистанційка, — згадує Мілана. — Я відчувала, ніби мене зрадили: маю друзів з Росії, з якими ми познайомилися в інтернеті і навіть зараз підтримуємо зв'язок. Начебто вони нічого [поганого] не зробили, їхні батьки ходять на мітинги, намагаються щось писати, щоб їхня країна перестала атакувати нашу країну, але жодних змін я не бачу. «Бункерний дід» (мається на увазі Володимир Путін — Ред.) захотів приєднати нас до себе, російські новини твердили, що ми [самі] цього хочемо, на кшталт нас атакує Україна. Але ми теж Україна — навіщо це їм? Навіщо це все? Це жахливо.

Мілана (крайня справа) важко згадує про війну в рідній країні. Але бойові дії «підготували» її до сирен в Ізраїлі. Фото: Марина-Майя Говзман/Spektr. Press

Мілана з мамою залишили країну на початку квітня. В Ізраїлі дівчинка пішла до школи, у неї з'явилися друзі. Вранці 7 жовтня Мілана знову була вдома одна — її мама працює прибиральницею й іноді виходить на зміни вночі. Перша сирена пролунала о 6:30.

— Я була налякана, шокована, — розповідає Мілана. — Знаю, що раз на рік тут є навчальна тривога, але то була не вона. Дякувати Богу, я знала, що робити. Вийшла з сусідами до під'їзду, ми спустилися на два поверхи вниз, щоб бомба, якщо вона прилетить, не зачепила мене. Потім вчителі повідомили, що відбувається, написали всім бути спокійними та заходити у бомбосховища. Вони сказали, що все буде гаразд і що у нас сильна армія.

Мілана розповідає, що вмовляла себе, як і радили дорослі, заспокоїтися та лягти спати, але сирена звучала знову і знову — приблизно о пів на десяту ранку.

— Цілий день після цього я робила якісь справи, але стан був тривожний: [здавалося], якщо все затихне і не буде жодного звуку, почнеться сирена. Тільки все втихомирилося, як надвечір знову почалося. Мама вся на нервах була, бідна, мені дуже її шкода, — зітхає Мілана.

Дівчинка каже, що війна в Україні сильно змінила її ставлення до світу:

— Я стала обережнішою і напруженішою, довелося рано подорослішати, щоб усвідомити і зрозуміти, що не все у світі так здорово, як я собі уявляла. Я дуже боюся, що з моїми друзями та близькими трапиться щось серйозне і дуже хочу повернутися [додому], але поки що це неможливо.

«Терор має одну особу»

Ларисі 52 роки, 2021 року вони з чоловіком переїхали з Дніпра до Ізраїлю, де вже жила їхня дочка. В Україні залишився старший син та тато Лариси. — Тут, в Ізраїлі почуваєшся більш захищено та впевнено, — розповідає вона. — Ізраїль усе життя живе у стані війни, тут зовсім інше ставлення до цього. Хоча три дні у мене телефон розривається: усі дзвонять, співчувають, підтримують, переживають. А я найбільше переживаю за Дніпро, Україну. Весною я була вдома (в Україні), — продовжує вона. — Ідеш містом, сирена гуде, але люди ніяк не реагують — ніхто не біжить, не ховається, всі як йшли, так і йдуть у своїх справах. А ми вже знали, наскільки це серйозно, переживши у травні позаминулого року одне бомбардування в Ізраїлі. Тут тебе піднімає тривога з ліжка, і ти біжиш. Будинок старий, підвал закинутий, бомбосховища немає, а до громадського бігти далеко, тож ми бігли на сходовий майданчик. У сусідів тоді дитині було два тижні, нашій онуці — місяць. І ось ми всі стоїмо на майданчику, а зовні гуркотить і шибки летять. Для мене це було так страшно.

Лариса згадує, як їхала через Україну автобусом цієї весни і бачила зруйновані будівлі, розбиті будинки та руїни, автобуси та машини, повні солдатів. На її рідній вулиці замість одного з будинків залишився котлован: загинули бабуся, невістка та двоє дітей. Глава сім'ї в цей час був на війні, а після похорону знову поїхав на лінію фронту.

— Тепер і до нас це дійшло, — веде далі Лариса. — Найстрашніше, що й сюди падають ракети російського виробництва (в арсеналі ХАМАС, мабуть, є сучасне російське озброєння — наприклад, протитанкові ракетні комплекси «Корнет» — Ред.). Терор має одну особу.

Лариса Литвин, репатріантка із Дніпра. Фото: Марина-Майя Говзман/Spektr. Press

«Коли починається сирена, болить живіт»

— А я не пам'ятаю, як почалася війна. Нічого не пам'ятаю, — розповідає 9-річна Яна зі Львова. — Пам'ятаю, що ми зібрали речі, поїхали до бабусі в село, а потім поїхали в аеропорт. Якби ми залишилися, до нашої оселі могла потрапити ракета. І я зрозуміла, що краще поїхати, щоби залишитися живими. У мене є іграшка, Ведмедик. Коли я кудись їду, беру його з собою. Поки ми летіли літаком і їхали додому в Ізраїлі, я тримала його весь цей час, бо боялася, що його вкрадуть.

Яна виїхала зі Львова з мамою та двома сестрами. Батько залишився там. За словами дівчинки, спочатку він казав, що піде на війну, і вона хотіла розплакатися, бо переживала, що тата вб'ють. Але коли вони дісталися Ізраїлю, тато передумав: зараз він в Італії (чоловіки призовного віку можуть виїхати з України легально лише в особливих випадках, чому поїхав батько Яни — невідомо).

— В Україні в мене залишилися бабуся, мій двоюрідний брат та його мати. Там залишилися майже всі мої однокласники, найкраща подруга Даша. Вона живе в селі й зараз теж начебто там. Ми не спілкувалися дуже давно. Я хотіла б повернутися в Україну, — каже Яна.

Коли почалася війна в Ізраїлі, Яна була в гостях у нової подруги — залишилася з ночівлею. Дівчинка прокинулася від дивного звуку. Подруга спала. Спросоння Яна вирішила, що це будильник. Подивилася на телефон, але він був вимкнений, тільки тоді вона зрозуміла, що це сирена. Почала будити подругу: «Єва, вставай!» З кімнати вийшла мама, заспокоїла обох, запевнила, що проходять навчання і можна знову лягати спати. Коли сирена зазвучала знову, мама вийшла стривоженою і сказала, що почалася війна.

— Ми сиділи на ліжку, серце сильно билося. Подумали, що зараз буде капець, – згадує Яна. — Моя подруга мешкає на першому поверсі, і ми просто сиділи вдома. Увечері почалася ще одна сирена. У них удома є товста стіна, ми там встали та стояли. І так усі ці дні…

Мені розповідали, що над Ізраїлем є купол. Я це знала, але забула — як завжди, коли мені страшно, я все забуваю… Якщо стріляють ракети, ізраїльтяни натискають на кнопку, і цей купол закривається. Ракета потрапляє та відлітає. Мене, звісно, це не заспокоїло. Коли починається сирена, у мене починає сильно боліти живіт від страху, напевно. І починає сильно битися серце. Зараз про всі гучні звуки — від машини, мотоцикла, вертольота, літака — я думаю, що це сирена, і мені завжди страшно.

Яні дев'ять років. Війна в Ізраїлі застала в подруги. Фото: Марина-Майя Говзман/Spektr. Press

«Навіть на сходи не спускалися»

До війни 10-річна Оксана з батьками мешкала у невеликому місті Кагарлику Київської області. Старший брат Оксани — аеророзвідник ЗСУ, один із перших, хто увійшов до звільнених від російської окупації Бучу, Ірпінь та Бородянку. Це він умовив Оксану маму репатріюватися до Ізраїлю — вони переїхали в червні минулого року.

— Війна [в Україні] розпочалася, а нам лише за кілька місяців розповіли у школі про неї, — каже Оксана. — У принципі, я нормально жила, ну ціни піднялися… До школи часто не ходили, бо бомби могли літати, ми на «дистанційці» сиділи — нудьга нудна. Натомість, коли уроки закінчилися, можна поїсти чи мультики подивитися, бо ти вдома. Я знала, що таке бомби та війна. Просто, коли у школі розповіли, здивувалася, що війна у нас іде, трошки навіть у шоці була.

Брат Оксани ось-ось має прилетіти до рідних до Ізраїлю, у невелику відпустку. Але тут теж розпочалася війна — тепер його подорож під питанням.

— Якщо війна в Ізраїлі не закінчиться за тиждень, він не зможе приїхати. Я дуже сподіваюся, що він зможе приїхати! — робить висновок Оксана.

Вона розповідає, що першу сирену в Ізраїлі пережила спокійно, навіть на сходи не спускалися.

— У будинку у нас бомбосховища немає, ми у ванну пішли — мама сказала, що там безпечно, а потім нам сказали, що там небезпечно і треба виходити на сходи. А потім ми дивилися з вікна «фаєр-шоу»: спочатку було три фігні, потім дві, потім одна, потім їх не стало. Мені не було страшно. Може, у мене так організм влаштований.

В Україні в дівчинки залишився тато, бабусі та інші родичі, але повертатись вона не хоче.

— Не хочу повертатись туди, де [може початися] третя світова війна. Якого хріну Росія напала на нас, чому Путін-х***о (нехороша людина — Ред.) думав, що ми на них нападемо, нафіга нам це робити?

Яна (ліворуч) та Оксана. Дівчатка приїхали до Ізраїлю з України із мамами на початку війни. Фото: Марина-Майя Говзман/Spektr. Press

«Це зовсім різні війни»

Людмилі 41 рік, вона народилася у Львові. Чоловік її за чотири роки до початку війни в Україні виїхав на заробітки до Ізраїлю. В Україні у неї залишилися старший син та батько.

— Я корінна львів'янка, з російськомовної родини, навчалася у російській школі, як і мій син. Вільно спілкуюся російською та українською — ніколи не було через це проблем, — розповідає Людмила. — Ніхто ні мене, ні моїх дітей ніколи в житті не гнобив. Але навіть у Запоріжжі були стереотипи про те, що ми, западенці, — «бандерівці» та мало не їмо дітей на сніданок.

Війна застала Людмилу в Запоріжжі, куди вона приїхала, щоб допомогти літньому та хворому батькові її чоловіка.

— Ми ці тривоги раніше бачили лише у кіно, — згадує вона. — У нас там халупка невелика, тікати нікуди, тривога гарчить. Страшно, але пережили… Не пам'ятаю, що я казала дитині, як її заспокоювала. Найбільше злякався молодший син, йому тоді було дев'ять років. У мене самої такий бардак у голові творився. Було дуже тривожно, просто не знала, що робити. Ми ніколи не думали, що це торкнеться нас. Внутрішня моторошна паніка, але ще більше бажання придушити її в собі та не передати дітям.

Сім'я вирішила вилітати до Ізраїлю — до батька та чоловіка. Зі Львова Людмила з молодшим сином вирушили до Польщі.

- Четвертого березня ми пішки перейшли кордон. Холод собачий, у нас сумка, я з дитиною. Черги кілометрові, вона й зараз здригається, згадуючи ту добу. — Люди з Харкова, Донецька, Луганська… Боже, там були сім'ї, у яких по четверо-п'ятеро дітей, і вони в тоненьких курточках! Вони не мали часу навіть зібратися — у чому є, в тому й вийшли. Ми ділилися з ними.

Людмила приїхала зі Львова до Ізраїлю з молодшим сином до чоловіка, який мешкав тут уже кілька років. Вдома залишилися старший син, батько та тесть. Фото: Марина-Майя Говзман/Spektr. Press

На початку квітня родина возз'єдналася в Ізраїлі. Людмила зізнається, що за 4 роки вони з чоловіком віддалилися один від одного, хоч і знайомі практично з дитинства – пара разом 25 років. Але коли в Ізраїлі розпочалася війна, вони знову згуртувалися та підтримують один одного.

— Коли почалося, ох! Мої очі були налякані, я хапалася за голову, — каже Людмила. — Чоловік мене підтримав і заспокоїв, переконав, що треба довіряти Ізраїлю. Першого ранку сирена була кожні кілька хвилин, і ми спускалися щоразу в бомбосховищі. Тут сирена не така як в Україні: у нас вона тихіше, крізь зачинені вікна можна і не почути, а тут вона тебе пронизує, і ти навіть не замислюєшся, спускатись у бомбосховища чи ні…

Після перших сирен жінка приготувала для своїх близьких каву та чай у термосі, плед, бутерброди – все було зібрано на випадок нових обстрілів.

— Це зовсім різні війни та різне ставлення людей до цього. Тут все серйозно. У нас, мені здається, якось легковажніше люди до цього ставляться. Тут ніхто не біжить від мобілізації. Тут під час сирен бачу страх в очах дітей. Вони панікують і одразу біжать до бомбосховища. Тут вони знають із пелюшок, що це таке, бо країна завжди у стані війни і всі до цього звикли.

Зараз Людмилі дзвонять звідусіль зі словами: «Як же так, адже ви вже пішли від однієї війни, щоб берегти дітей, а зараз ось така ситуація».

— Не можу сказати, що я відчуваю. Страх. Але я довіряю Ізраїлю. Я дуже люблю Україну та Львів — найкрасивіше старовинне місто, можу цілими днями проводити екскурсію. Але не надто довіряю нашому уряду. В Ізраїлі я почуваюся спокійніше, тут люди відкритіші, всі посміхаються, почуваєшся вільніше, впевненіше. Як тільки тут все почалося, перші, хто почав нас видзвонювати — хлопці, які зараз в Україні «на передку»: «Як ви, що ви, може чимось допомогти?».

Зі слів Людмили, її не полишає тривога.

— Чоловік постійно в телефоні, я прошу його хоч ненадовго відкласти телефон, щоб не збожеволіти, — каже вона. — Зрозуміло, що всі ми переживаємо — це страшно і боляче, невідомо, що буде вночі, чи спатимемо ми, чи сидітимемо в бомбосховищі.

Людмила має єврейське коріння, вони з сім'єю зібрали необхідні документи, що підтверджують право на репатріацію, але їх адвокат — ще й офіцер-десантник. Він пішов на війну, всі документи залишилися в нього, тож справа поки що не рухається. Її чоловік працює будівельником, вона прибиральницею в ізраїльській школі.

— На прохання директора я проводжу бесіди з російськомовними дітьми, допомагаю їм адаптуватись. Для мене не має значення, звідки дитина, з якого він боку — вона не винна, у цій ситуації вона — жертва, як і ми.

«Обзивали "бандерівкою"»

Наталія носить чорну панаму. Обличчя в зморшках, але сама вона бойова і бадьора, дуже худа, з великими темними очима.

— Я приїхала сюди до дітей на початку війни та застрягла, — розповідає вона. — Я з Києва, мешкала на «Берестейській» (станція метро — Ред.). Єдиний бій у Києві був там, а ми, придурки, дивилися у вікно та знімали. Декілька російських солдатів там залишилося, вони розбіглися і поховалися, а на вулиці холодно, їсти нічого — повилазили. Ми в цей час організували самооборону: охороняли наш будинок, з підвалу винесли все сміття, розчистили, принесли матраци — про всяк випадок. Райончик у нас невеликий, всі знають один одного. Дивляться хлопці – росіяни! Впіймали їх, здали поліції. Один із них мого сусіда порізав ножем.

Наталія має сестру в Росії — її сім'я відразу поставила на аватарки українські прапори. Інші родичі з Уфи надіслали їй фотографії: як пофарбували паркан у синьо-жовтий колір.

— Тут, в Ізраїлі, мене прийняли дуже погано, — обурено каже Наталія. — Я доглядала російську бабусю. Вона дивилася телевізор і почала питати, мовляв, чого ти не дивишся російські канали. Я говорю: «Зрозумійте, я не хочу це дивитися та обговорювати, я з України». Вона мені: «А, то ти — бандерівка?» І пішло-поїхало.

Про війну в Ізраїлі Наталія дізналася дорогою до Мертвого моря.

— Я тут організувала поїздку на море, зібрала дівчаток. Ми завантажилися о пів на шосту в автобус, поїхали. Незабаром одна дівчинка каже, дивлячись у телефон: «Бат Ям бомбять». «Да ти що?! Ми ж лише звідти! Може, це кілька років тому було?» «Ні, ніби зараз».

Ми спочатку посміялися проїхали ще, заїхали в [місто] Реховот, а там валить дим, вогні навколо, сирени гудуть... Мабуть, ракета десь упала. От і з'їздили на море.

Жінка розповідає, що в Україні їй лише один раз було важко під час сирени — коли вона без перерви гула близько сорока хвилин: «вона закінчилася, і ти не розумієш, вона в тебе ще у вухах гуде чи це вже нова». Тільки один спогад досі не дає їй спокою.

— Ми виїжджали з Києва до Львова. Автобус йшов не трасою, бо бомбили. Їхали путівцями, лісками. Годині десять ми виїжджали, Салон був сповнений евакуйованих дітей. У когось не було батьків, у когось залишилися вдома, у когось батьки воювали, а матері залишилися на них чекати. Була дівчинка 19 років із дев'ятьма дітьми — їй усі знайомі та родичі своїх [дітей] повіддавали. Дітям чотири-п'ять років, вони плачуть... Навколо бомбять, вогні, все горить. Страшно потрапить — не потрапить. Дуже важко було. Аж раптом автобус зупиняється, заходять наші солдати з автоматами, перевіряють, чи немає чоловіків, а в нас — лише діти та кілька жінок. Плач припиняється, настає тиша, і лише один маленький хлопчик каже пошепки: «Не бійтеся, це добрі дядьки». У хлопця-солдата сльози, він одразу з автобуса вийшов.

На момент публікації цього матеріалу війна між сектором Газа та Ізраїлем триває шостий день. На 12 жовтня, згідно з американською агенцією новин CNN, відомо про понад 1200 загиблих і 2600 поранених ізраїльтян. Більше 1350 палестинців загинули і не менше 6000 поранених в секторі Газа після обстрілів ізраїльської армії.

Дитячі малюнки на стіні бомбосховища. Фото: Марина-Майя Говзман/Spektr. Press

Матеріал створений за підтримки «Медіамережі».

НОВИНИ ОКУПАЦІЯ УСЕ
23:27
Головне за день: Росармія наближається до траси «Костянтинівка-Покровськ». Обстріл автобуса у Мирнограді
11:05
Електробуси у Луганську скасовуються: немає кадрів. В окупації знову затримують зарплати бюджетникам — дайджест ►
23:57
Головне за день: Обстріл аеродрому у Маріуполі. «ДНР» винесла вирок співробітнику ОБСЄ
22:30
У «ДНР» стверджують, що дрони атакували два пасажирських автобуси в Донецьку
22:00
В окупованих містах Донеччини тепер заборонено жебракувати: «ДНР» ухвалила закон
21:09
«ДНР» прозвітувала про річний «бюджет»: він майже цілком містив російські надходження
16:47
На Костянтинівку Донецької області російські війська скинули керовану авіабомбу
15:42
В окупованому Донецьку внаслідок скидання боєприпасу з БПЛ поранено чоловіка
15:18
«Новини Донбасу» у Telegram — лише найважливіше. Підписуйтесь!
11:55
В окупованому Донецьку засудили співробітника ОБСЄ до 14 років ув'язнення
11:45
На Донеччині російські військові вбили жінку похилого віку і заселилися в її будинок – «Жовта Стрічка»
11:25
Місто Миколаївка під Слов'янськом Донецької області зазнало російського обстрілу
10:19
В окупованому Луганську може зупинитись громадський транспорт. Що відомо
09:59
Авіація РФ скинула бомби на житловий сектор Харківщини: є загиблі та постраждалі
08:06
Росіяни обстріляли Українськ Донецької області зі «Смерчу»
23:41
Головне за день: Траса Костянтинівка-Покровськ обстрілюється. РФ захопила Євгенівку
14:49
Під час обстрілу окупованого Донецька постраждала одна людина
14:28
У захопленому Луганську горить склад паливно-мастильних матеріалів
08:00
В Донецьку російська ППО збила ракету над територією лікарні
23:41
Головне за день: Норвегія передає Україні F-16. Росіяни знову розстріляли українських полонених
23:27
Головне за день: Росармія наближається до траси «Костянтинівка-Покровськ». Обстріл автобуса у Мирнограді
16:55
На низці напрямків на Донеччині тривають бої: де намагаються просунутися окупанти
15:34
Серед загиблих від обстрілу в Мирнограді є працівники гірничих підприємств
14:36
Після скарги на російських командирів сербський найманець залишився без житла
14:01
ЗСУ показали ліквідацію пункту російських військових у Макіївці Луганської області
13:10
За добу російські війська зруйнували та пошкодили 36 житлових будинків в Донецькій області
12:15
На Донеччині загинув поліцейський: окупанти атакували його авто дроном
11:39
Графік відключень світла сьогодні стане жорсткішим з 14-ї години
11:05
Електробуси у Луганську скасовуються: немає кадрів. В окупації знову затримують зарплати бюджетникам — дайджест ►
10:28
Безпілотники РФ вночі атакували Слов'янськ: зруйновано будинок
10:10
В Ростовській області горить нафтобаза: її атакували безпілотники
09:47
За добу армія РФ вбила 6 та поранила 22 жителів Донецької області
09:15
На Донеччині вночі збили російські дрони
23:57
Головне за день: Обстріл аеродрому у Маріуполі. «ДНР» винесла вирок співробітнику ОБСЄ
23:25
В Росії YouTube почав працювати повільніше: причини
22:30
У «ДНР» стверджують, що дрони атакували два пасажирських автобуси в Донецьку
22:00
В окупованих містах Донеччини тепер заборонено жебракувати: «ДНР» ухвалила закон
21:09
«ДНР» прозвітувала про річний «бюджет»: він майже цілком містив російські надходження
20:13
Росія використовує в ракетах та дронах компоненти з десятків країн
19:20
Росія завдала авіаудару по Лиману: є поранені