«Прикордонник заплакав: ці машини рятують». Багатодітна мати з Білорусі ганяє авто для ЗСУ

«Мамо, ми тебе любимо», — пишуть діти Марині Києвець, коли вона жене до Києва машину для ЗСУ. І звітують: портфель до школи склали.

Ще кілька років тому Марина жила на Поліссі, в Іванові. Поряд в Україні вже точилася війна. Жінка намагалася допомогти чим могла — фотографувала всі переміщення військової техніки на території Білорусі.

Внаслідок цього силовики затримали її на очах у дітей. Коли садили в бус, чоловік спитав: «Ну що, дострибалася?» Марина не змогла вибачити йому цього питання і після визволення з ізолятора разом з дітьми поїхала до Польщі.

Працювала таксисткою «Убера», допоки не відчула небезпеку: під час однієї з поїздок Марина подумала, що може просто не повернутися додому, і після цього пішла.

Але в день зустрічі з журналістами Euroradio, Марина знову за кермом. Не в «Убері» вона переганяє з Польщі до України волонтерські машини, які потім вирушають на фронт. Для спецпроєкту «Як ти?« Марина розповіла, що каже дітям, коли їде до України. І чому ніколи не розповість батькам правду про те, що побачила в Ірпені.

Зараз героїня цього матеріалу знову збирає гроші для ЗСУ. Допомогти можна зробивши донат тут.

Я говорю, що все добре, щоб собі самій не робити боляче

Коли Марина їде за кермом від польського Білостока до українського Києва, вона слухає пісню білоруської співачки Palina — «Як ти?»

Як ти без мене там,
Як я тут без тебе?
Почуттям людини
Тягне серце у рідний кут.

Коли Марина слухає цю пісню, вона плаче. Але якщо хтось ставить їй запитання «Як ти?» — Усміхається. Усміхається і каже, що все гаразд.

— Я говорю, що все добре, щоб самій собі не робити боляче. Щоб не копатися у тому, як я.

Після від'їзду вона втратила нагоду спілкуватися навіть із друзями — у маленькому місті політичний активіст «радіоактивний». Усі бачать, з ким ти товаришуєш, і можуть не пробачити цю дружбу. Після переїзду до Польщі вона з дітьми виявилася зовсім одна.

Але поступово з'явилися знайомі. Один із нових друзів, знаючи, що Марину бентежить неможливість допомогти українцям, запропонував їй ганяти волонтерські машини для ЗСУ. Спочатку Марина відвозила машини з Білостока до Варшави, а незабаром наважилася перетинати український кордон.

«Не буду губопкусом!» На маму одягли кайданки при дітях. Вона відвезла їх до Польщі

— Нарешті просунулася, можу допомагати! Спочатку було відчуття, що я важлива постать, таким сильним було почуття виконаного обов'язку, коли я довезла першу машину до Варшави. Додала від себе хоч маленьку крапельку на перемогу.

Але якщо Марина і пишається тим, що робить, робить це дуже тихо. Вона нікому не розповідала про те, що щонайменше раз на місяць сідає за кермо і жене «волонтерку» в Україну, а подруг просить посидіти з дітьми.

Але цієї зими машина потрапила в аварію через ожеледицю, і щоб швидше зібрати гроші на її ремонт, Марина почала давати інтерв'ю. Задонатити на ремонт автомобіля, що керується на фронт, можна тут.

- Як реагують українці? Один із прикордонників попросив подивитися на машини, які ми веземо. Я показала йому ці машини, він каже: це суперська техніка, велике вам дякую, нам це дуже допомагає. А я дивлюся — в його очах стільки самотності, смутку та болю... І розумію, що він був у якомусь пеклі.

Він мені каже: так, був, але комісували. І ці машини нам дуже помагали. Ви робите дуже важливу роботу. А я не знайшла нічого іншого, щоби сказати: до перемоги разом.

І він почав плакати. Він почав плакати, а в мене також на очах сльози. Вони відчувають підтримку з нашого боку, а ми відчуваємо цю їхню щиру подяку. Якщо машини, які я привезла, врятували бодай одне життя, воно того варте. А я гадаю, ці машини врятували не одне життя.

«Люблю вас — «І ми тебе»

Марина показує відео: на ньому вони із дітьми стрибають на батутах.

— Але я пищала, коли треба було звідси стрибнути, — показує Марина високу точку на відео. — Я боюсь висоти.

Марина «пищає» на батутах і боїться висоти, але ганяє машини для ЗСУ. Коли ми питаємо про Україну, Марина з тривогою дивиться на незачинені двері. У сусідній кімнаті її діти. Молодші не знають, що у Києві, куди їздить Марина, йде війна.

— Я не розповідаю їм подробиць, щоби вони не хвилювалися. Вони достатньо пережили, коли бачили, як мене затримують білоруські силовики. Але старший... Він усе розуміє.

Марина перечитує листування з дітьми. Коли вона в дорозі, вони намагаються не турбувати її вкотре дзвінками, але ввечері обов'язково списуються: «Люблю вас» — «І ми тебе».

Щоб молодший син не боявся через мамині поїздки, вона пообіцяла йому, що одного разу обов'язково покаже Київ. Марина не говорила, що спочатку в Києві має закінчитися війна, і тепер хлопчик чекає на цю подорож.

Коли Марина доїжджає до Києва, ночувати їде у сусідній Ірпінь до друзів. Відео із Ірпеня, яке вона показує нам, ніколи не покаже ні дітям, ні батькам.

— На шляху до Києва особливо не помічаєш війни. Ну, багато людей у військовій формі — але коли я виїжджала з Білорусі, там також всюди були військові та техніка. В Ірпінь ми приїхали, коли вже було темно, тому мені теж нічого не впало в око. Ну люди ходять, магазини працюють, машини їздять.

Вже вранці, коли я прокинулася і подивилася у вікно, побачила там зруйновані будинки. Я прокинулася як у іншому світі.

Марина зняла один такий зруйнований будинок, спалений зсередини, та спалену машину біля нього, щоб послати родичеві до Казахстану. На відео за кадром Марина каже: «Ось що буває, коли приходить «російський світ»».

«Ми сплели мережу, і наступного дня вона зловила дрон і врятувала чотири життя»

Якщо Марина не ганяє машини для ЗСУ, не навчається, не займається з дітьми, вона ходить у місцевий костел, щоб допомагати українцям плести маскувальні сітки. Коли ми закінчимо зйомки, вона знову піде до костьолу, бо цього разу мережа знадобилася терміново. У Запоріжжі випав сніг, і бійці попросили надіслати їм білу сітку замість звичайної чорно-зеленої.

Нещодавно мережа врятувала чотири життя: дрон, який атакував військових, заплутався у мережі. Усі вижили.

— Хлопці надсилали нам подяку і вибачалися, що мережа знищена. Але як ми раділи, що наша мережа врятувала чотири життя. І якщо ця мережа може таке зробити, то вона вартує нашого часу. І ти ходиш далі плести ця мережа, адже вони рятують життя.

Вдома, в Іванові, Марина не плела маскувальні сітки — вона розводила квіти. Марина показує нам знімки своїх вихованців. Насіння їй надсилало з усієї Білорусі.

— Я їх любила, доглядала, а вони мені дякували, цвіли. Просто тішили око. Мої квіти біля мого будинку – це було «місце сили». У Польщі місця сили я поки що не знайшла. Але... але в лісі я почуваюся краще. Краще, якщо можу підійти до якогось дерева та обійняти його. Але не кожне дерево хочеться обійняти , — сміється Марина.

Марина не виключає, що її місце сили просто не в Польщі.

— Я не знаю, коли зможу потрапити додому до Білорусі. Але якби в Україні закінчилася війна, я із задоволенням поїхала б жити туди. Бо там я почуваюся, як удома. Ось навіть зараз, коли там літають шахеди, коли я розумію, що там небезпечно... там пахне, як удома. Там усе здається іншим. І я сама себе почуваю, коли приїжджаю туди.