Вона з Маріуполя, ця тендітна жінка, що водночас має ніжне серце та залізні переконання, нескінченний запас любові та надзвичайну силу протистояти злу. Поетеса, письменниця, громадська діячка, волонтерка. Дружина, мати, донька, подруга. А також однодумиця й соратниця всіх тих, хто за Україну.
Починаючи з російської агресії на сході та в Криму в 2014 році Оксана Стоміна намагалася своєю творчістю розповідати спів громадянам в Україні, що відбувається на сході, і важливість того, що роблять там українські збройні сили. А з 2022 року поставила перед собою інше завдання: доносити якщо не до всього світу, то хоча б до Європи, правду про Україну протидіючи таким чином цілеспрямованій, масштабній роботі російської пропаганди.
За три роки повномасштабної агресії Оксана зі своїми виступами об'їздила декілька країн. Але найбільше провела творчих зустрічей в Італії та Німеччині.
«Митці — це човники, які постійно курсують між українцями в Україні та українцями за кордоном», — каже Оксана.
І підкреслює, в її випадку не так важливо звернутись до слухачів зі своїми віршами (бо врешті решт почитати їх можна і самостійно), як поділитися емоціями, враженнями, щемливим досвідом, сльозами та обіймами. Тільки так люди можуть відкрити серця і сприйняти слова, яки тим їм адресуєш.
Розповідаючи про свою творчість, Оксана Стоміна якось зізналась: «Я не складаю вірші, я просто записую те, що не можу втримати всередині». Вона не має звички сидіти за столом і вичавлювати з себе строки. Мислити і висловлюватись поетично для неї так само природно, як дихати і кохати. Можливо, річ у тому, що Оксана виросла в люблячому, літературному оточенні, наприклад, мама не тільки читала донькам книжки, а й складала для них дитячі вірші. У самої Оксани власні вірші з'явились дуже рано, ще в перших класах школи, часто вона їх записувала прямо під час уроків.
За вищою освітою дівчина поїхала до Білгорода навчатися в педагогічному університеті. Отримавши диплом, трошечки попрацювала в місцевій школі, а потім повернулася в Маріуполь. Під час навчання у Оксани з'явилося багато друзів різних національностей, які з радістю підтримували з нею зв'язок, охоче приїздили в Україну, аж поки Путін в 2014 році не розв'язав агресію проти нашої країни і не отруїв росіян своєю пропагандою…
Відтоді ті друзі з життя Оксани зникли, а трагічні події в Криму та на Донбасі стали для неї поштовхом, щоб говорити вголос про втрати, страхи та героїзм, писати, кричати, їздити по Україні, розповідати про те, що вона вже знала: зрозуміти цю війну можна тільки глибоко занурившись в історію.
У 2017 році Оксана видала збірку «По живому. Навколовоєнні щоденники». В неї увійшли есе, вірші та розповіді авторів з Донбасу, Криму та Приазов'я, які знаходились в епіцентрі військових подій. В цьому ж році поетеса познайомилася з німецькою культурною менеджеркою Вереною НоЛте, яка приїхала до Маріуполя з проєктом «Міст з паперу» і привезла з собою яскравих українських літераторів Сергія Жадана, Олександра Ірванця, Гриця Семенчука. Разом з представниками маріупольської громади гості тоді відвідали позиції морпіхів на передовій і побачили, що відбувається, на власні очі.
Літературне життя Маріуполя, до того дуже мляве, набирало обертів. В квітні 2018-го в місті відбувся перший фестиваль «Маріупольська книжна толока», на який приїхала величезна кількість видавців та відомих письменників і поетів. Для міста це була значна культурна подія, а для творців — гарний привід відчути важливість своєї справи.
Зі своїм майбутнім чоловіком Дмитром Оксана навчалася в паралельних класах. Роками бачили одне одного, але знайомі не були. І вже після закінчення школи зустрілись на вечірці і більше не розлучалися.
«Ми не тільки подружжя, ми — друзі, для мене дуже важливо, щоби мій партнер був цікавим інтелектуально, щоб він мав почуття гумору, щоб ми поділяли інтереси один одного. Я люблю рівноправні стосунки, коли ніхто ні на кого не тисне. Моїми успіхами на поетичній ниві, він завжди пишався більше, ніж я».
Я слухаю Оксану і згадую, як на одному з творчих вечорів в маріупольський бібліотеці Дмитро, спостерігаючи з-за імпровізованих лаштунків за виступом дружини, співпереживав кожному її слову, і як після останнього вона підійшла до чоловіка і, взявши його за руку, заглянула в очі. Було помітно, що вони така пара, про яку кажуть: дві половинки цілого.
Перед забігом на підтримку бійців, які перебувають у полоні
В 2021-му, коли стало зрозуміло що великої війни не уникнути, Дмитро записався в Маріупольську тероборону.
«Він ніколи не був військовим, він транспортник, керував портом Азовсталь, а ще моєю громадською організацією «Паперові сходи», — пояснює Оксана.
Тим часом вранці 24 лютого 2022-го, навіть не поснідавши, Дмитро зібрався і пішов захищати місто. Після того вони з Оксаною бачились ще кілька разів, в тому числі перетинались у справах в волонтерському центрі «Халабуда», який був місцем комунікації волонтерів і військових. Останній раз їх зустріч відбулася 16 березня, в день, коли окупанти скинули бомби на драматичний театр, де ховалися сотні людей.
Треба зауважити, що Оксана з Дмитром жили в 200 метрах від театру, в одному з славнозвісних будинків із шпилем. З тієї локації, де він знаходився, чоловік побачив вибухи поруч з домом і з дозволу керівництва поїхав подивитись, як там дружина. А в цей час до неї як раз приїхав його брат, щоб забравши Оксану, поїхати з родиною з Маріуполя. Оксана розповідала, що саме збіг двох візитів і вирішив її подальшу долю: не попрощавшись з Дмитром, вона б ні за що не погодилась покинути Маріуполь, а тут він сам з'явився і прийняв рішення. Через жорстокі обстріли не дозволивши дружині піднятись в квартиру за речами, заштовхав її в машину і відправив з блокади на контрольовану Україною територію.
«Я була в тому одязі, в якому працювала в “Халабуді” — лижні штани з курткою, з собою мала тільки рюкзачок з найнеобхіднішим, який носила з першого дня повномасштабки. Часто згадую наше прощання, воно було дуже важким, бо розуміли, що можемо більше не побачитись. Ти стоїш з чоловіком на сходах під'їзду, обіймаєш його і слів майже не потрібно. За таких обставин завжди вибираєш головні слова, а головні завжди про любов. Саме про це ми писали один одному, і коли Дмитро знаходився на Азовсталі. Хоча, звісно, в листуванні було і багато корисної інформації, яка могла допомогти. А якось він написав мені: ”Сьогодні я читав хлопцям твої вірші. Шкода, що у мене в телефоні було тільки три”. Я дуже здивувалась, уявивши людей, яких бомблять і безперервно обстрілюють, а вони читають вірші…».
Одна з акцій на підтримку військових, які перебувають у російському полоні
Три тижні перебування в Маріуполі, який знищували з землі, повітря та моря, Оксана вдень працювала в «Халабуді», таскаючи мішки і коробки з допомогою, а до комендантської години поверталась додому. З початку березня вона повністю перебралася жити в підвал, який на відміну від інших був дійсним бомбосховищем.
«Я пройшла по сходах в квартиру, вмившись, переодягнувшись підбігала до вікна подивитись, як місто змінюється в чорному диму. Намагалася набрати телефоном доньку, але зв'язку не було. Потім вниз у підвал, там темрява, догорає остання церковна свічка. Всі дуже рано лягали спати. Мабуть, через фізичне і психологічне виснаження я вирубалась відразу, як тільки залізала в свій спальник. А потім просиналась о 3-4-й ночі».
Оксана намацувала ліхтарик (якщо той був), ручку, блокнотик і писала в темряві щоденник про події, що відбулися в попередній день. Слова накладалися на слова, рядки на рядки. Тож, згодом довелося витратити чимало зусиль, щоб розшифровувати ці записи.
«У волонтерському центрі, як завжди, вирує життя. Так дивно влаштований світ: поки одні знищують людей, інші докладають зусиль, щоб їх врятувати. Найважче в нашій роботі — знати. До нас стікається інформація про тих, хто потребує допомоги. Далеко не вся — тільки крапля в морі, але і цього достатньо, аби зрозуміти масштаби катастрофи. Дуже боляче, нестерпне боляче спостерігати, наскільки безпорадними перед божевіллям війни й жорстокістю окупантів є звичайні люди».
«Шість післяопераційних малюків у міській кардіології. Вони тільки-но перенесли операції на серці й не підлягають транспортуванню. Їх не можна забрати з реанімації лікарні, яка вже оточена прибульцями, тому конче потрібно відвезти туди ліки та бензин для генератору, який живіть потрібні малюкам, аби дихати, системи ІВЛ»…
Читаєш Оксанині строки, пишеш зараз свої і в місці сонячного сплетіння холоне від жаху. Так, я теж з Маріуполя, багато чого пережила, бачила, знаю. Але навіть думки не виникало зафіксувати все це на папері. А Оксана писала. В темряві. Щоночі.
«Важливо пам'ятати все, яким воно було. Бо згодом пам'ять починає виштовхувати важкі події, мозок людини хоче забути про погане. Але я не готова цього забувати. Це наша історія, ми повинні розповідати про неї за кордоном, бо там дуже мало знають правди. До речі, в Україні — теж. І не тому що люди не емпатичні, просто той жах, який відбувався з нами в Маріуполі, взагалі важко уявити. Навіть мій мозок всього не сприймав, іноді включався охоронний механізм, і тоді на якісь секунди я бачила себе зі сторони, а в голові: “Ну це ж не я сиджу біля пораненого на порожній вулиці і не знаю, що з ним робити?».
Коли поетеса опинилась вже на «великій землі», тексти з бомбосховища, уривки яких були процитовані вище, виросли в окрему книжку, яку Оксана Стоміна назвала «Маріуполь. Щоденник вцілілої». Зараз ця книга перекладається кількома мовами і готується до видання в Німеччині, Італії та Іспанії. А ще українська література збагатилась поетичною збіркою Оксани Стоміної «Лірика маріупольських бомбосховищ». За визначенням авторки вірші в цій збірці репортажні, частина них — невідправлені листи до чоловіка, який з травня 2022 року в російському полоні.
Під час однієї із літературних зустрічей
Коли Дмитро був в «Азовсталі», Оксана писала йому: «Я тримаю тебе за руку, не відпускаю її і ніколи не відпущу. Відчувай мене поруч». Так само і коли він в полоні:
«У нас немає зв'язку. Але я пишу йому листи, хоч він їх не отримує. В листах реальних і в віршованих, які чекають на мого чоловіка, головним меседжем є любов. Мені здається, що життя і любов це головний подарунок, який має людина».
Творчість Оксани Стоміной охоче підтримують за кордоном. Організують переклад її творів на різні мови, видання книжок, масштабні тури та участь в міжнародних мистецьких проєктах.
«З Німеччиною у мене особливі стосунки, тому що там дуже багато особливих для мене людей, які підтримують Україну ще з 2014 року, регулярно пишуть листи до керівництва власної країни і міжнародних організацій з вимогою допомагати нашій державі. В Німеччині у мене було багато виступів, люди дуже співчутливо реагували на вірші та розповіді і навіть плакали. Я думала, що це українці. А виявилося, що плакали й німці».
Особливо Оксана згадала про культурну менеджерку Верену НоЛте, з якою познайомилася ще в 2017 році в Маріуполі. З того часу Верена регулярно організує зустрічі літераторів України і Німеччини. З ще одним другом і палким прибічником України Роландом ЕгГером Оксана почала спілкуватися ще раніше, він допомагав редагувати її німецькомовну книжку про війну Росії проти України і завжди підтримує в будь-яких ситуаціях.
Після виступу на книжковій толоці у Мюнхені
На заходах в Європі завжди дуже багато українців. Серед них є такі, що приїжджають на літературні зустрічі навіть з інших міст, деякі відвідують заходи по кілька разів, що невимовно зворушує. Буває, сторона, що приймає, влаштовує яскраву українську подію, з локацією, що прикрашена національними символами, зустрічає хлібом, сіллю і варениками.
З німецькими друзями Вереною та Роландом
В Італії у Оксани відбулося вже три тривалі тури.
«Коли я їхала вперше, організатори попередили, що маю бути готовою до несподіванок, бо є багато людей, які симпатизують Росії. Але дякувати Богу, замість неприємностей я відчувала таку шалену підтримку! Правда, був і нетиповий випадок. Одна літня італійка всі мої вірші слухала уважно, а коли я розповідала про події, свідком яких була, вона часто виходила поплакати. А потім сказала мені: “У вас такі прекрасні вірші і я хотіла б їх слухати і слухати, але не те, що ви розповідаєте між ними. Бо мені це дуже важко».
Але маріупольській поетесі важливо розповідати правду, в тому числі таку, яку важко слухати. Бо як інакше світ про неї узнає? І для цього Оксана, не шкодуючи себе, щиро ділиться не тільки фактами, а й почуттями:
«Я хочу, щоб вони відчували трагізм війни, бачили, як у мене тремтять руки, коли я декламую вірш про Маріуполь, як я не можу стримати сліз на сцені, коли читаю лист чоловікові в полон. Бо вони повинні розуміти, що війна це не просто цифри, що за ними конкретні люди зі своїми долями».
Оксана згадує про серію літературних зустрічей в ліцеї Верони на факультеті міжнародних відносин. Чотири зустрічі з молоддю віком від 18 до 20 років, більшість яких, як виявилося, нічого не знали не тільки про велику війну в центрі сучасної Європи, а й взагалі про Україну!
«Ми розповідали про нашу країну, про війну, читали вірші, показували фото. І дуже було приємно, як на одному з заходів хлопець з гальорки встав і підійшов до дівчинки з України, що сиділа десь попереду і теж навчається в цьому ліцеї. Він підійшов до неї і мовчки поцілував в голову. Це так він виразив свою емпатію».
З досвіду поетеси, формат зустрічей очі в очі сприяє створенню довірливої атмосфери, завдяки якій учасники, відчуваючи щирість, відкривають власні серця. Виникає високий рівень довіри і те, що люди бачать і чують, падає на благодатний ґрунт.
«Коли ми виступаємо, ми «вербуємо» людей в армію світла, на наш бік. Я всім українцям за кордоном на питання, що ми можемо зробити корисного для країни, відповідаю: “Ви можете багато — донатити, волонтерити, нести нашу правду, а найголовніше — подобатись. Тому що люди підтримують тих, хто їм подобається. Ви маєте показувати себе і Україну в найкращому світлі, аби люди ставали на нашу сторону і хотіли нам допомагати».
Біля драмтеатру з учасниками першої Маріупольської книжкової толоки
«Новини Донбасу» © 2024 Усі права захищені. Використання матеріалів сайту дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань — гіперпосилання) на сайт novosti.dn.ua.
Продовжуючи сесію на сайті Новини Донбасу, ви підтверджуєте, що ознайомилися з угодою про використання файлів cookie
ПОГОДЖУЮСЯXПродолжая сессию на Новости Донбаса, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом и соглашением с использованием файлов cookie
СОГЛАШАЮСЬ X