Поетеса з Маріуполя, яка пережила блокаду, 3 роки чекає на чоловіка з полону і розповідає світові правду про війну в Україні

Вона з Маріуполя, ця тендітна жінка, що водночас має ніжне серце та залізні переконання, нескінченний запас любові та надзвичайну силу протистояти злу. Поетеса, письменниця, громадська діячка, волонтерка. Дружина, мати, донька, подруга. А також однодумиця й соратниця всіх тих, хто за Україну.

Починаючи з російської агресії на сході та в Криму в 2014 році Оксана Стоміна намагалася своєю творчістю розповідати спів громадянам в Україні, що відбувається на сході, і важливість того, що роблять там українські збройні сили. А з 2022 року поставила перед собою інше завдання: доносити якщо не до всього світу, то хоча б до Європи, правду про Україну протидіючи таким чином цілеспрямованій, масштабній роботі російської пропаганди.

За три роки повномасштабної агресії Оксана зі своїми виступами об'їздила декілька країн. Але найбільше провела творчих зустрічей в Італії та Німеччині.

«Митці — це човники, які постійно курсують між українцями в Україні та українцями за кордоном», — каже Оксана.

І підкреслює, в її випадку не так важливо звернутись до слухачів зі своїми віршами (бо врешті решт почитати їх можна і самостійно), як поділитися емоціями, враженнями, щемливим досвідом, сльозами та обіймами. Тільки так люди можуть відкрити серця і сприйняти слова, яки тим їм адресуєш.

Я зростала в поезії та коханні

Розповідаючи про свою творчість, Оксана Стоміна якось зізналась: «Я не складаю вірші, я просто записую те, що не можу втримати всередині». Вона не має звички сидіти за столом і вичавлювати з себе строки. Мислити і висловлюватись поетично для неї так само природно, як дихати і кохати. Можливо, річ у тому, що Оксана виросла в люблячому, літературному оточенні, наприклад, мама не тільки читала донькам книжки, а й складала для них дитячі вірші. У самої Оксани власні вірші з'явились дуже рано, ще в перших класах школи, часто вона їх записувала прямо під час уроків.

За вищою освітою дівчина поїхала до Білгорода навчатися в педагогічному університеті. Отримавши диплом, трошечки попрацювала в місцевій школі, а потім повернулася в Маріуполь. Під час навчання у Оксани з'явилося багато друзів різних національностей, які з радістю підтримували з нею зв'язок, охоче приїздили в Україну, аж поки Путін в 2014 році не розв'язав агресію проти нашої країни і не отруїв росіян своєю пропагандою…

Відтоді ті друзі з життя Оксани зникли, а трагічні події в Криму та на Донбасі стали для неї поштовхом, щоб говорити вголос про втрати, страхи та героїзм, писати, кричати, їздити по Україні, розповідати про те, що вона вже знала: зрозуміти цю війну можна тільки глибоко занурившись в історію.

У 2017 році Оксана видала збірку «По живому. Навколовоєнні щоденники». В неї увійшли есе, вірші та розповіді авторів з Донбасу, Криму та Приазов'я, які знаходились в епіцентрі військових подій. В цьому ж році поетеса познайомилася з німецькою культурною менеджеркою Вереною НоЛте, яка приїхала до Маріуполя з проєктом «Міст з паперу» і привезла з собою яскравих українських літераторів Сергія Жадана, Олександра Ірванця, Гриця Семенчука. Разом з представниками маріупольської громади гості тоді відвідали позиції морпіхів на передовій і побачили, що відбувається, на власні очі.

Літературне життя Маріуполя, до того дуже мляве, набирало обертів. В квітні 2018-го в місті відбувся перший фестиваль «Маріупольська книжна толока», на який приїхала величезна кількість видавців та відомих письменників і поетів. Для міста це була значна культурна подія, а для творців — гарний привід відчути важливість своєї справи.

Чоловік написав мені з «Азовсталі»: я сьогодні читав хлопцям твої вірші

Зі своїм майбутнім чоловіком Дмитром Оксана навчалася в паралельних класах. Роками бачили одне одного, але знайомі не були. І вже після закінчення школи зустрілись на вечірці і більше не розлучалися.

«Ми не тільки подружжя, ми — друзі, для мене дуже важливо, щоби мій партнер був цікавим інтелектуально, щоб він мав почуття гумору, щоб ми поділяли інтереси один одного. Я люблю рівноправні стосунки, коли ніхто ні на кого не тисне. Моїми успіхами на поетичній ниві, він завжди пишався більше, ніж я».

Я слухаю Оксану і згадую, як на одному з творчих вечорів в маріупольський бібліотеці Дмитро, спостерігаючи з-за імпровізованих лаштунків за виступом дружини, співпереживав кожному її слову, і як після останнього вона підійшла до чоловіка і, взявши його за руку, заглянула в очі. Було помітно, що вони така пара, про яку кажуть: дві половинки цілого.

Перед забігом на підтримку бійців, які перебувають у полоні

В 2021-му, коли стало зрозуміло що великої війни не уникнути, Дмитро записався в Маріупольську тероборону.

«Він ніколи не був військовим, він транспортник, керував портом Азовсталь, а ще моєю громадською організацією «Паперові сходи», — пояснює Оксана.

Тим часом вранці 24 лютого 2022-го, навіть не поснідавши, Дмитро зібрався і пішов захищати місто. Після того вони з Оксаною бачились ще кілька разів, в тому числі перетинались у справах в волонтерському центрі «Халабуда», який був місцем комунікації волонтерів і військових. Останній раз їх зустріч відбулася 16 березня, в день, коли окупанти скинули бомби на драматичний театр, де ховалися сотні людей.

Треба зауважити, що Оксана з Дмитром жили в 200 метрах від театру, в одному з славнозвісних будинків із шпилем. З тієї локації, де він знаходився, чоловік побачив вибухи поруч з домом і з дозволу керівництва поїхав подивитись, як там дружина. А в цей час до неї як раз приїхав його брат, щоб забравши Оксану, поїхати з родиною з Маріуполя. Оксана розповідала, що саме збіг двох візитів і вирішив її подальшу долю: не попрощавшись з Дмитром, вона б ні за що не погодилась покинути Маріуполь, а тут він сам з'явився і прийняв рішення. Через жорстокі обстріли не дозволивши дружині піднятись в квартиру за речами, заштовхав її в машину і відправив з блокади на контрольовану Україною територію.

«Я була в тому одязі, в якому працювала в “Халабуді” — лижні штани з курткою, з собою мала тільки рюкзачок з найнеобхіднішим, який носила з першого дня повномасштабки. Часто згадую наше прощання, воно було дуже важким, бо розуміли, що можемо більше не побачитись. Ти стоїш з чоловіком на сходах під'їзду, обіймаєш його і слів майже не потрібно. За таких обставин завжди вибираєш головні слова, а головні завжди про любов. Саме про це ми писали один одному, і коли Дмитро знаходився на Азовсталі. Хоча, звісно, в листуванні було і багато корисної інформації, яка могла допомогти. А якось він написав мені: ”Сьогодні я читав хлопцям твої вірші. Шкода, що у мене в телефоні було тільки три”. Я дуже здивувалась, уявивши людей, яких бомблять і безперервно обстрілюють, а вони читають вірші…».

Одна з акцій на підтримку військових, які перебувають у російському полоні

«Лірика маріупольських бомбосховищ»

Три тижні перебування в Маріуполі, який знищували з землі, повітря та моря, Оксана вдень працювала в «Халабуді», таскаючи мішки і коробки з допомогою, а до комендантської години поверталась додому. З початку березня вона повністю перебралася жити в підвал, який на відміну від інших був дійсним бомбосховищем.

«Я пройшла по сходах в квартиру, вмившись, переодягнувшись підбігала до вікна подивитись, як місто змінюється в чорному диму. Намагалася набрати телефоном доньку, але зв'язку не було. Потім вниз у підвал, там темрява, догорає остання церковна свічка. Всі дуже рано лягали спати. Мабуть, через фізичне і психологічне виснаження я вирубалась відразу, як тільки залізала в свій спальник. А потім просиналась о 3-4-й ночі».

Оксана намацувала ліхтарик (якщо той був), ручку, блокнотик і писала в темряві щоденник про події, що відбулися в попередній день. Слова накладалися на слова, рядки на рядки. Тож, згодом довелося витратити чимало зусиль, щоб розшифровувати ці записи.

«У волонтерському центрі, як завжди, вирує життя. Так дивно влаштований світ: поки одні знищують людей, інші докладають зусиль, щоб їх врятувати. Найважче в нашій роботі — знати. До нас стікається інформація про тих, хто потребує допомоги. Далеко не вся — тільки крапля в морі, але і цього достатньо, аби зрозуміти масштаби катастрофи. Дуже боляче, нестерпне боляче спостерігати, наскільки безпорадними перед божевіллям війни й жорстокістю окупантів є звичайні люди».

«Шість післяопераційних малюків у міській кардіології. Вони тільки-но перенесли операції на серці й не підлягають транспортуванню. Їх не можна забрати з реанімації лікарні, яка вже оточена прибульцями, тому конче потрібно відвезти туди ліки та бензин для генератору, який живіть потрібні малюкам, аби дихати, системи ІВЛ»…

Читаєш Оксанині строки, пишеш зараз свої і в місці сонячного сплетіння холоне від жаху. Так, я теж з Маріуполя, багато чого пережила, бачила, знаю. Але навіть думки не виникало зафіксувати все це на папері. А Оксана писала. В темряві. Щоночі.

«Важливо пам'ятати все, яким воно було. Бо згодом пам'ять починає виштовхувати важкі події, мозок людини хоче забути про погане. Але я не готова цього забувати. Це наша історія, ми повинні розповідати про неї за кордоном, бо там дуже мало знають правди. До речі, в Україні — теж. І не тому що люди не емпатичні, просто той жах, який відбувався з нами в Маріуполі, взагалі важко уявити. Навіть мій мозок всього не сприймав, іноді включався охоронний механізм, і тоді на якісь секунди я бачила себе зі сторони, а в голові: “Ну це ж не я сиджу біля пораненого на порожній вулиці і не знаю, що з ним робити?».

Коли поетеса опинилась вже на «великій землі», тексти з бомбосховища, уривки яких були процитовані вище, виросли в окрему книжку, яку Оксана Стоміна назвала «Маріуполь. Щоденник вцілілої». Зараз ця книга перекладається кількома мовами і готується до видання в Німеччині, Італії та Іспанії. А ще українська література збагатилась поетичною збіркою Оксани Стоміної «Лірика маріупольських бомбосховищ». За визначенням авторки вірші в цій збірці репортажні, частина них — невідправлені листи до чоловіка, який з травня 2022 року в російському полоні.

Під час однієї із літературних зустрічей

Коли Дмитро був в «Азовсталі», Оксана писала йому: «Я тримаю тебе за руку, не відпускаю її і ніколи не відпущу. Відчувай мене поруч». Так само і коли він в полоні:

«У нас немає зв'язку. Але я пишу йому листи, хоч він їх не отримує. В листах реальних і в віршованих, які чекають на мого чоловіка, головним меседжем є любов. Мені здається, що життя і любов це головний подарунок, який має людина».

Люди підтримують тих, хто їм подобається

Творчість Оксани Стоміной охоче підтримують за кордоном. Організують переклад її творів на різні мови, видання книжок, масштабні тури та участь в міжнародних мистецьких проєктах.

«З Німеччиною у мене особливі стосунки, тому що там дуже багато особливих для мене людей, які підтримують Україну ще з 2014 року, регулярно пишуть листи до керівництва власної країни і міжнародних організацій з вимогою допомагати нашій державі. В Німеччині у мене було багато виступів, люди дуже співчутливо реагували на вірші та розповіді і навіть плакали. Я думала, що це українці. А виявилося, що плакали й німці».

Особливо Оксана згадала про культурну менеджерку Верену НоЛте, з якою познайомилася ще в 2017 році в Маріуполі. З того часу Верена регулярно організує зустрічі літераторів України і Німеччини. З ще одним другом і палким прибічником України Роландом ЕгГером Оксана почала спілкуватися ще раніше, він допомагав редагувати її німецькомовну книжку про війну Росії проти України і завжди підтримує в будь-яких ситуаціях.

Після виступу на книжковій толоці у Мюнхені

На заходах в Європі завжди дуже багато українців. Серед них є такі, що приїжджають на літературні зустрічі навіть з інших міст, деякі відвідують заходи по кілька разів, що невимовно зворушує. Буває, сторона, що приймає, влаштовує яскраву українську подію, з локацією, що прикрашена національними символами, зустрічає хлібом, сіллю і варениками.

З німецькими друзями Вереною та Роландом

В Італії у Оксани відбулося вже три тривалі тури.

«Коли я їхала вперше, організатори попередили, що маю бути готовою до несподіванок, бо є багато людей, які симпатизують Росії. Але дякувати Богу, замість неприємностей я відчувала таку шалену підтримку! Правда, був і нетиповий випадок. Одна літня італійка всі мої вірші слухала уважно, а коли я розповідала про події, свідком яких була, вона часто виходила поплакати. А потім сказала мені: “У вас такі прекрасні вірші і я хотіла б їх слухати і слухати, але не те, що ви розповідаєте між ними. Бо мені це дуже важко».

Але маріупольській поетесі важливо розповідати правду, в тому числі таку, яку важко слухати. Бо як інакше світ про неї узнає? І для цього Оксана, не шкодуючи себе, щиро ділиться не тільки фактами, а й почуттями:

«Я хочу, щоб вони відчували трагізм війни, бачили, як у мене тремтять руки, коли я декламую вірш про Маріуполь, як я не можу стримати сліз на сцені, коли читаю лист чоловікові в полон. Бо вони повинні розуміти, що війна це не просто цифри, що за ними конкретні люди зі своїми долями».

Оксана згадує про серію літературних зустрічей в ліцеї Верони на факультеті міжнародних відносин. Чотири зустрічі з молоддю віком від 18 до 20 років, більшість яких, як виявилося, нічого не знали не тільки про велику війну в центрі сучасної Європи, а й взагалі про Україну!

«Ми розповідали про нашу країну, про війну, читали вірші, показували фото. І дуже було приємно, як на одному з заходів хлопець з гальорки встав і підійшов до дівчинки з України, що сиділа десь попереду і теж навчається в цьому ліцеї. Він підійшов до неї і мовчки поцілував в голову. Це так він виразив свою емпатію».

З досвіду поетеси, формат зустрічей очі в очі сприяє створенню довірливої атмосфери, завдяки якій учасники, відчуваючи щирість, відкривають власні серця. Виникає високий рівень довіри і те, що люди бачать і чують, падає на благодатний ґрунт.

«Коли ми виступаємо, ми «вербуємо» людей в армію світла, на наш бік. Я всім українцям за кордоном на питання, що ми можемо зробити корисного для країни, відповідаю: “Ви можете багато — донатити, волонтерити, нести нашу правду, а найголовніше — подобатись. Тому що люди підтримують тих, хто їм подобається. Ви маєте показувати себе і Україну в найкращому світлі, аби люди ставали на нашу сторону і хотіли нам допомагати».

Біля драмтеатру з учасниками першої Маріупольської книжкової толоки