Писав музику та хотів підірвати Держдуму: Маріупольський підліток повернувся з російського дитбудинку

Давид із Маріуполя, коли розпочалася повномасштабна війна, перебував у місті. Його мати вирішила не виїжджати, навіть коли почалася блокада. Підлітка вивезли спочатку на території, окуповані до 2022 року, а потім у Російську Федерацію.

Що відбувалося з ним у блокадному місті, російському дитбудинку, та як він звідти врятувався та повернувся до України — дивіться у нашому інтерв'ю. Треки, які розбивають інтерв'ю на блоки — музика, яку створює Давид, з його нового альбому.

— Яким тобі було 24 лютого — день початку повномасштабної війни?

— Ми всі розуміли за місяць до повномасштабного вторгнення. І 22 лютого був мітинг проукраїнський у Маріуполі, у якому я брав участь. А потім пройшов день, я спілкувався зі своїми однокурсниками, ми говорили, що завтра чи десь найближчими днями (буде повномасштабне вторгнення). Ми вже були готові. Я мешкав не в лівобережній частині міста, а поблизу ДК «Металург», заводу Ілліча.

Я прокидаюся, у мене мала бути музична література. Я її, власне, проспав. Прокинувся від таких ударів… Розумію, що все ж таки в це треба повірити. Виходжу надвір, стільки дітей було, дуже багато людей було. І того дня вже максимально в магазинах усі скуповували, люди вже розуміли, що буде далі. Я прийшов до бабусі, у якої винаймав квартиру. Вона сказала, збирай речі та йди.

Я подзвонив Маші та сказав, що бабуся попросила мене піти. Тобто, я не знаю, що робити. Цього ж дня у «Платформі ТЮ» (арт-центр у Маріуполі — Ред.) сказали, якщо хтось почувається небезпечно вдома, то він може перебратися до «Будинку резидентів ТЮ». Власне, я був перший, мабуть, і останній, хто зупинився в ньому. Я приїхав до цього будинку, мене зустріли.

Перший день був: ми чули, було дуже поряд. І ситуація така пригнічує. Але ще не було такого прямо апокаліпсису. Ось перший, другий і третій день, у такому стані, незрозуміло, що буде далі.

— До блокади лишалося кілька днів. Ти не мав думок поїхати з Маріуполя?

— У мене не було можливості, але я взагалі не знав, що буде далі, бо напевно сподівався, що такого не буде. Думки були. Але я розумів, що це неможливо. Ні грошей, нічого.

— Поговорімо про блокаду. Як проходив твій день?

— Візьму кілька днів. Одного дня прокинувся від того, що влетіло прямо до сусіднього будинку. Там убило людину на п'ятому поверсі. Виходжу, там поліція, вже оглянули труп. А я йду просто, прогулюючись, намагаючись спіймати зв'язок. Це перші дні. Воду-газ уже відключили, і треба піти таки по воду. Ішов за водою і бачив, що там наші війська, блокпости. І над нами летить літак. Черга за водою була велика... І люди почали жартувати, чорний гумор...

Ну, ось, власне, тобі треба наколоти дров. Потім вийти надвір, приготувати вечерю. У цей момент на вулиці може прилітати біля твоєї хати. Іноді воно таке страшне. Мушу встигнути забігти в під'їзд і побігти до підвалу. А як ще? Коли йдеш вулицею та починають просто бити з усіх боків… Такі емоції.

Зруйнований внаслідок обстрілів будинок у Маріуполі. Фото: Новини Донбасу

— Ти сказав, що гумор допомагав триматися. Чи було відчуття безвиході? Чи ти прагнув вижити за всяку ціну?

— Було відчуття не те щоб за всяку ціну вижити… Безвиході не було. Вірив у якесь майбутнє. Не швидко, але я знав, що сидітиму тут, наприклад, і розповідатиму про це. Я знав, що повернусь.

— Розкажи, як ти вирішив покинути Маріуполь?

— Це не було моє рішення. У мене мама жила на проспекті Бойка (колишнього Ілліча), бабуся жила на проспекті Металургів. Вже на Металургів усе знищили. А мені треба було прийти до мами, вона ж хвилюється. Я прийшов, але не міг її знайти. Другого дня знайшов. Я ночував у маминої знайомої, вона мене дала притулок. Вона не хотіла спускатися до підвалу. І потім ми прокинулися вранці від того, що влетіло прямо до нашого подвір'я. Дивом не вибило одне вікно. Це сталінки триповерхові.

У момент, коли було тихо, я вирішив побігти та зустрітися з мамою. І тоді була розмова: «Ти збираєшся бігти?». Вона відповіла ні. У нас була з нею не дуже добра розмова, я сказав: «Бажаю тобі успіху, я піду, тому що я не хочу поки що тут залишатися». Я переночував в одному місці, а потім вирішив повернутись до мами. Сподівався, що вона щось надумає, і погодиться виїхати зі мною.

Начальники контор здавали тоді позиції українських військових. Але я не міг їм нічого сказати. Якби щось сказав би, мене пристрелили б. А мені ще треба давати відомості та розповідати про те, що відбувається. Власне, одного дня прийшли та сказали всім, що є кілька варіантів. Або їхати до Волновахи, Донецька чи РФ. Але якщо хочете залишатися в Маріуполі... З таким глузуванням: ну де вам залишатися? Я дивився на це, ледве стримуючи матюки.

До мене підійшов один їх військовий, який сказав, що вони знають, що я там єдиний неповнолітній і без батьків. І що я мушу їхати. Я не спав усю ніч, дуже боявся.

Нас зустріли біля спортивного комплексу, взяли до автобуса, довезли до гіпермаркету «Метро». І потім ми там стояли десь пів години. При посадці в автобус сказали, що я повнолітній, і вони не беруть повнолітніх. Подивилися паспорт, мені тоді було 16 років, у паспорті вказано 2005 року.

Ми зупинилися у Волновасі. Нас завезли до райвідділу. Оце донецька «фільтрація». А далі це просто катастрофа.

— Що ти відчув, коли зрозумів, що ти не маєш свободи пересування тепер? І ти не можеш розпоряджатися своїм життям?

— Ставлення було таке, наче: у нас все вийшло, у нас вийшло. Він без батьків. Прямо зловили. Полювання пройшло успішно. І я був цією мішенню. Таке відчуття було.

Коли тебе привозять до РФ, то відчуття, що ти нічого із себе не представляєш. І ти розумніший за всіх тих, які сидять у Держдумі, яку я підірвати хотів, коли був у Москві. Я прямо вийшов уже до Держдуми, там, у метро. Але це вже потім, коли повертався в Україну.

Зруйнований внаслідок обстрілів будинок у Маріуполі. Фото: Новини Донбасу

— Тебе відправили до дитбудинку до РФ, місто ми не називатимемо. Скажи, чи там були ще діти з України чи, може, з Маріуполя?

— Із Маріуполя не було. Але були дівчатка із Донецька, проросійські. Ставили музику про «бандерівців, що скачуть». Мені доводилось це слухати. Якось мене ці дівчатка, вони старші, їм по 17 тоді було, спитали, кого підтримую. І я сказав, що якби Росія не прийшла, такої кризи з моїм містом не було б, м'яко скажемо. Вони почали обзивати мене.

Ось там таке проросійське суспільство. Коли вони поїхали, я став сміливішим. Вже відкрито почав говорити. Був і хлопчик проукраїнський. Вихователька, яка дивиться «РЕН-ТВ» та дивиться «Перший канал» — я сказав, що мені смішно. І він каже: «Дай п'ять». Він був із Донецька та не хотів іти до армії після 18 років. І якраз у Москві він хотів до України.

— Чи намагалися у російському дитбудинку проводити уроки так званого «патріотичного виховання»?

— І священники приїжджали. І зауважте, як змінювалася пропаганда: спочатку українці усі були нормальні, потім щось змінилося. Начебто Захід став ненормальним. Ну, Донбас ще більш-менший. А потім усі стали ненормальними… Але були, звичайно, такі збори, коли всіх збирали послухати музику. І кажуть, що вони за мир у всьому світі, це все Західна Україна, все звідти пішло. Історію загалом у нас вкрали. У вас немає власної історії.

— Ось ти перебував у дитячому будинку в чужій країні в пригніченому та тяжкому стані, після всього, що пережив. І ти почав писати музику?

— Мене не випускали навіть прогулятись. Тоді вже мобілізація почалася, і мені почали говорити, що неповнолітніх ловлять і потім відвозять до «обезьянника». Мене попереджали про це.

Тобто коли ти гуляєш, ці пів години слухаєш музику, багато української музики різної, джазу. Не вистачає саме повітря, тому що на вулиці потрібно перебувати щонайменше годину. Усі судини лопаються. Тобі не вистачає повітря. Максимальна відстань — два метри між ліжками. Особистого простору абсолютно немає.

З вересня мав робити трек-лист, там ще мали бути саме мої пісні. Зрозумів, що не хочу поки що. Але потім я випустив альбом… Я почав записувати та записувати, записувати, збирати матеріал. І за 11 днів записав повністю зачинив. Альбом має концепцію: наше життя до 24, потім вторгнення, російська блокада, окупація, потім пропаганда російська. Потім наша перемога та заспокоєння. Ми вже просто знаємо, що так і буде.

— Розкажи, як тобі вдалося самостійно повернутись в Україну?

— За допомогою українських та російських волонтерів. Довіреність. Маму довго вмовляли. Ми спочатку думали, що тільки вона має приїхати. Я потім дізнався, що можна довіреність. Шлях був спочатку до Москви, потім із Москви автобусом. На кордоні нас, до речі, не перевіряли. Я дуже хвилювався... Думав, якщо мене не випустять... Пам'ятаю, коли заходжу на український кордон, лишилося пройти кілометр, і я бачу прапор України. Я кричу просто, просто біжу вже. І мене зустрічає військовий, усміхається. Що можна сказати. Доброго вечора! Ми з України.

— Варіант виїхати до Європи ти взагалі не розглядав?

— Мені пропонували. Але я хочу бути зі своєю країною у своїй країні, з моїми людьми.

— Які в тебе подальші плани життя, чим ти хочеш займатися в Україні?

— На життя багато. Розповідати про це, допомагати тим, хто, можливо, там виявився... Мій приклад… дає зрозуміти, що немає нічого неможливого. Шукайте хто шукає, той завжди знайде... І які плани? Далі записувати музику. Я маю кілька ідей з приводу музики. Але моя мрія записати альбом із живими інструментами. Далі висування української музики на якісний розвиток, читати більше книг, розвиватись, брати участь у якихось курсах, брати участь у громадському житті, активно проявляти свою проукраїнську позицію, допомагати ЗСУ, допомагати нашим воїнам фінансовою підтримкою, музикою. Жити, насолоджуватись життям, любити, просто щиро посміхатися.

— А до Маріуполя хочеш повернутися?

— Тільки коли там буде український прапор.