«Із чорнобаївських підвалів всі виходили патріотами». Як вибирались із окупації: через мінні поля, блокпости й Крим

Селище Чорнобаївка поблизу Херсона із початком повномасштабного вторгнення Росії стало відоме на весь світ як символ української звитяги. Чорнобаївка, де розташований Херсонський аеропорт, мала стати ключовою базою для загарбників, важливим перевалочним пунктом на шляху до захоплення Миколаєва та Одеси. Але стала ще однією ганебною сторінкою російської історії.

Про легендарну Чорнобаївку, де російські війська зазнали втрат, щонайменше 26 разів, складено чимало пісень, анекдотів і мемів. Утім, для місцевих жителів вісім місяців окупації перетворились на особисте пекло, наслідки якого вони долатимуть ще довго.

«Найстрашніше, що бажали щасливої дороги»

У новий будинок у Чорнобаївці 36-річна Тетяна Ковалевська із сім’єю планувала переселятися у червні. Того дня, коли збиралися встановлювати нові двері, розпочалася повномасштабна війна. Як і більшість, вранці вона прокинулася від вибухів — щоправда, у висотному будинку в Херсоні, у квартирі мами.

«Будинок трясло, — пригадує Тетяна. — Я розбудила 9-річну доньку Єву і кажу, що це війна. Меншу, півторарічну Валерію, загорнула в ковдру і одягала вже на вулиці. Далі усе було, як в тумані — десь щось горіло, вибухало, двиготіла земля. Хтось казав — забирайте машини, бо будуть горіти».

Родина поспіхом вскочила в автівку і вирішила їхати до Чорнобаївки — селище здавалося безпечнішим, до того ж, у приватному будинку був підвал. Місцеві сподівалися, що незабаром небезпека мине. Але вже за кілька днів вулиці селища заполонила техніка з літерою «Z».

«Далі почалося пекло, виїжджати було неможливо. У підвалі ми поклали полістерол, постелили ковдри, піддони — все, що мали. Підвал страшний, холодний — загалом ми просиділи у ньому 45 днів. Старша донька замкнулася у собі, брала олівець, ховалася і малювала. Так боролася зі стресом», — каже Тетяна Ковалевська.

Тетяна Ковалевська. Фото з особистого архіву

Усі новини сім’я отримувала із місцевих чатів. Таким чином дізналися, що 10 березня під час обстрілу постраждав їхній новий будинок: осколками посікло паркан, ролети, висаджені ялинки, вибуховою хвилею вибило двері й вікна, пошкодило залізні конструкції. 

«Хоч це було ризиковано, я все одно їздила додому, поливала рослини, — каже Ковалевська. — Поряд літали танки, "зетки" (транспорт, позначений літерою "Z" — ред.), джипи. Найстрашніше, коли у Херсоні стояла в черзі за паливом, мене мало не розчавив танк, зупинився і розвернувся за якихось півметра. Я вже прощалася із життям, сиділа і плакала в істериці».

Звістки про те, що понеділкового ранку — традиційного для Чорнобаївки «базарного» дня — через обстріли загинули люди, неабияк нажахала родину. Кожна така новина утверджувала Ковалевських у думці, що необхідно виїздити. Але коридорів для виїзду із Чорнобаївки не було — місцеві вибиралися на власний страх і ризик потрапити під артобстріл. Іноді у пабліках з’являлися цифри: скільки машин виїхало, і скільки автівок при цьому розстріляли.

На початку квітня родичі поставили Ковалевську перед фактом: на кілька днів відкривається коридор на виїзд, завтра рушають знайомі, мусиш їхати з ними в колоні. Речі зібрали за годину.

«Було страшно, — зізнається Тетяна. — Знайомі підірвалися на мінах, їхні тіла так і залишились у полях, незахоронені. Колега по роботі загинув удома від прильоту ракети. Загалом серед знайомих не стало п’ятнадцятьох — хтось підірвався, хтось воював і загинув».

Дорога пролягала із Херсона на Снігурівку і Миколаїв, довелося подолати п'ятнадцять ворожих блокпостів. У пасажирів перевіряли телефони, особисті речі.

«Найстрашніше — росіяни бажали щасливої дороги, — пригадує Тетяна Ковалевська. — Ми їхали під "градами", мінними полями, дорогами, де збоку таблички — міни, міни, міни. Нам казали, що от зараз ви маєте піднятися на гірку і їхати на великій швидкості, і не дай боже, півметра туди чи назад — усе заміновано. Ми їхали насипною дорогою, під нами стояли росіяни, колону можна було і обстріляти, і накрити».

Першу сотню кілометрів автомобіль подолав лише за 9 годин. Іноді доводилося чекати — поряд точилися бої, нікого не пропускали. Загалом до Польщі із перервами добиралися три доби.

Поки що сім’я облаштувалася у Кракові. До Чорнобаївки Ковалевські планують повертатися лише після війни. Із сумом констатують, що знайомі місця для прогулянок ще довго будуть заміновані. Єдине місце, куди ніколи не хочуть потрапляти — до сусідньої країни-агресора.

Тетяна Ковалевська з дочками. Фото з особистого архіву

«Боялася, що вважатимуть сепаратисткою»

«Коли сусіда вивели із пакетом на голові, я зрозуміла, що ми можемо бути наступними», — каже 32-річна Любов Забіяка. Вона із сім’єю переїхала до Чорнобаївки п’ять років тому.

Із чоловіком, уродженцем Донеччини, тоді вирішили, що дітям буде зручно жити у невеликому селищі, яке активно розвивається. Усі надії жінка покладала на Херсонський аеропорт — сподівалася знайти там роботу за фахом. У квітні 2022 року мало бути урочисте його відкриття. Але не судилося.

Коли зранку 24 лютого сім’я прокинулася від вибухів, одразу спустилися у підвал. А з ними — сусіди, у будинку яких облаштованого сховку не було.

«У те, що буде війна, вірив лише чоловік, бо бачив, як усе починалося на Донеччині, й до чого це призвело, — каже Любов. — Але "тривожні рюкзаки" ми приготували за тиждень, не можу сказати, що були неготові».

У березні міжнародний аеропорт «Херсон», де розмістилися російські окупаційні війська, почали активно накривати артилерійським вогнем. 


Думки про те, щоб виїхати з селища, подружжя плекало від самого початку окупації. Жінка каже, що російські окупанти обходили вулиці із роздрукованими списками — шукали учасників АТО, військову форму, патріотичну атрибутику. Чимало односельців побували в полоні, пройшли допити і приниження. Забіяка із жахом згадує розстріляних у центрі села чорнобаївських юнаків — хлопці вступили у небажану перепалку з окупантами. На початку квітня сім’я вирішила виїздити з окупації.

«Нікому не розказувала, що поїдемо через Крим, — каже жінка. — Боялася, що вважатимуть сепаратисткою. Але багато херсонців так зробили. Ви зрозумійте, люди хотіли швидше вибратися із того кошмару, рятували дітей».

Дорога через анексований Росією Крим, а далі — через Росію, Естонію і до Польщі забрала аж дев’ять днів. На пункті КПП у Джанкої довелося вистояти 20 годин.

«Особливо перевіряли чоловіка, питали, чому не йде воювати за Донбас, вивчали татуювання, чи нема тризуба, — каже Любов. — Але нас пропустили, а от машину перед нами — ні. Там жінка дуже плакала, їх завернули».

Забіяка розповідає, що всі, хто допомагав окупантам, нині — у списках чорнобаївських колаборантів, які поширюють у місцевих месенджерах. Стверджує, що іноді туди потрапляють люди, котрі просто виїздили з окупації через Крим. Жінка сподівається, що колаборанти будуть покарані, а невинні односельці повернуть собі добре ім’я.

Нині родина перебуває під захистом у Польщі, активно волонтерить. Додому повертатися поки не планують.

Втікачка із сумом констатує, що нині із 13 тисяч населення у Чорнобаївці залишилось близко 3000 людей. Із них молоді — не більше 15%. Чимало місцевих переїхали до Одеси чи Миколаєва.

«Я патріотка України, — стверджує Любов Забіяка. — Востаннє російською розмовляла десять місяців тому. Всі односельці, кого знаю, тепер принципово перейшли на українську. Серед них — є й такі люди, які раніше ніколи не говорили українською! Із чорнобаївських підвалів всі виходили патріотами».

Матеріал підготовлений за допомоги MediaPort Warsaw, хабу для українських журналістів у Польщі, та за підтримки міжнародної ініціативи Media Lifeline Ukraine