«Кожна жертва Маріуполя має своє ім’я». Як відбудувати знищене місто за прикладом Варшави?

Поки місто Маріуполь залишається у тимчасовій російській окупації, а містяни — у заручниках, колишні жителі розбомбленого міста задумуються над тим, як повернутися і наповнити його життям: відбудувати будинки і проспекти, модернізувати вулиці й облаштувати місця вшанування пам’яті тих, хто тут загинув. Відродження стосуватиметься не лише каменів і блоків, а й ментального розвитку, остаточного повернення до українських наративів, стертих російсько-радянською експансією. Хтось може сказати — надто рано. Але досвід Варшави — польської столиці, яка була дощенту знищена у часи Другої світової війни, — підказує нам, що зараз саме час.

«Український дім» у Варшаві та Маріупольська міська рада започаткували дискусію, присвячену відбудові Маріуполя. Вона передбачає низку публічних зустрічей за назвою «Культурна деокупація Маріуполя». Окрім українсько-польського обміну досвідом і знаннями з історії, архітектури, урбаністики та меморіалізації, учасники намагатимуться візуалізувати відновлення міста після деокупації й перемоги. «Новини Донбасу» подають найцікавіші думки з обговорення найближчого майбутнього українського міста на Азовському морі.

Польський погляд: залишатися на боці життя

Міхал Красуцкі, директор Варшавського столичного управління зі збереження пам'яток

«Якщо говорити про Варшаву, то варто розрізняти місто до 1939 року і після. Такий же поділ спіткав і Маріуполь, який до лютого 2022-го року був зовсім іншим. Зараз ми знаходимося на початковому етапі відбудови Маріуполя, який буде верифіковано, щойно впадуть останні бомби, і ми повернемося у місто.

Варшава у січні 1945 року. Фото: ww2db.com

Коли у 1945 році урбаністи і консерватори повернулися до знищеної Варшави, вони вирішили, що місто таки треба відбудовувати, і розпрощалися з ідеєю перенесення столиці до Любліна. Це було викликано тим, що у Варшаву поверталися її колишні мешканці, а також приїздили нові люди, захоплені міфом містоутворення, відродження і відбудови. Так, навколо відбудови столиці протягом багатьох років точилися дискусії й навіть сварки. Що маємо залишити, а що остаточно знести? Що треба зафіксувати, як пам’ять? Було вирішено, що певні фрагменти міста мусять бути тими елементами, які б пов’язували нас і з минулим, і мали б емоційне налаштування на майбутнє.

Було вирішено зберегти «серце міста» — стару частину Варшави, Королівський Тракт. Це все мало б символізувати історію столиці, на чому можна було б далі будувати майбутнє. Решту міста була повністю сформована заново. Найперше було вирішено відновлювати споруди, у яких можна було жити одразу після ремонту.  

Королівський Тракт у Варшаві. Фото: Вікімедіа

Перший період відбудови Варшави завершився у перші десять років після війни, другий — за 50 років. Покоління моїх батьків, котрі виростали у 50-х [роках XX ст.], вже бачили Варшаву забудованою. Поступово кількість руїн зменшувалося, ставало все менше місць пам’яті, але значення тих, що залишилися, лише зростало».

Малгожата Вошіньська, фахівець із антропології геноциду, психотравматологиня

«Архітектурна відбудова міста дає можливість пропрацювання травматичного досвіду. У цьому значенні вона працює на повернення контролю над своїм життям, який людина втратила. Аби травма справді була пропрацьована, в новій забудові мають бути простори для жалоби — місця, в яких можна буде погорювати, поплакати. Це можуть бути площі й монументальні пам’ятники, але також малі архітектурні форми, які б гармонійно вписувалися в забудову, сади, місцини для вигулювання тварин, майданчики для ігор, місця для розвішування білизни тощо.

Руїни Варшавського ґетто. Фото: Єврейський історичний інститут

Так було в дільниці Муранув у Варшаві. У часи війни тут було Варшавське гетто. Але делікатна розбудова зробила це місце одним із найприємніших для життя у Варшаві. Тут є місця для авторефлексії, малі місця пам’яті, які потрібні не лише поколінню тих, хто вцілів, а також їхнім дітям й онукам. Найважливішими пам’ятниками є ті, що зведені поколіннями, яких торкнулася війна. Важливі також ті, універсальні, котрі творять простір для зустрічей людей.

Муранув, 1959 рік. Фото: Національний цифровий архів Польщі

Я теж мешкаю на Муранові, і багато хто ставить мені питання: чому моя родина у 70-х роках [XX ст.] повернулася сюди, на цей великий цвинтар? У цьому є велика заслуга архітекторів дільниці Лахерта і Шанайца (польські архітектори-авангардисти, які творили у повоєнні часи. — ред.).

Я вірю у терапевтичну роль забудови, бо вона служить не лише минулому, а й майбутньому. Тож не варто ідентифікувати ці площі як цвинтар. Важливо залишатися на боці життя. А пронесена через усе життя пам'ять може бути зміцнюючою.

Вулиця Ставки у Варшаві. Фото: Вікімедіа

Так, страшно мати поряд такі явні місця смертей. У Центральній і Східній Європі ми маємо їх дуже багато. Натомість у США та Ізраїлі заздрять нашій можливості такого досвіду. Адже музеї, збудовані на символах, не дозволяють по-справжньому пропрацювати родинну травму. Це вдасться зробити, лише торкнувшись місць пам’яті особисто. Варшаві вдалося успішно залучити цю пам'ять до міського простору».ё

Музей історії польських євреїв Полін. Фото: Вікімедіа

Український погляд: співвідношення пам’яті та мрії

Денис Кочубей, заступник міського голови Маріуполя

«Зараз команда Маріупольського муніципалітету активно працює над планом відродження міста, нової урбаністичної та архітектурної візії Маріуполя, над тим, що потрібно зробити у перші півтора року після деокупції.

Стратегія відбудови Маріуполя — це принципово нові будівлі, громадські простори, вулиці, зручна інфраструктура світового рівня, щоб люди хотіли жити у новому місті. Лише військової перемоги буде недостатньо, потрібна також деокупація свідомості, щоб ми змогли позбутися імперських наративів, які останні 30 років заважали рухатися вперед».

Петро Андрющенко, радник міського голови Маріуполя

«Культурна деокупація — це перше питання, котре постане, щойно звільнимо місто. Враховуючи нашу жахливу трагедію, ми розуміємо, що місто фактично залишилося лише в людях. Між тими, хто виїхав, і тими, хто зараз залишився в окупації, є великий культурний і соціальний конфлікт, який треба буде вирішувати одразу після перемоги».

Петро Владіміров, архітектор, куратор виставки «Бюро реконструкції України» у Варшавському музеї

«Минулого літа я мав візит до концтабору. Для мене важливо, що це місце збереглося, що воно існує у просторі як доказ подій, які відбулися, що це місце пам’яті.

В Україні всі ми переживаємо брак пам’яті по репресованих дідах, адже часто не вдається віднайти жодної інформації. І якби я хотів поїхати на Соловки (перший концентраційний табір в колишньому СРСР — ред.), то я б не знайшов там жодних місць, які б про це нагадували, простору вшанування пам’яті.

Тим часом кожна жертва має ім’я та прізвище, кожна була чиїмось другом, чоловіком, жінкою, дитиною. Тому важливо, щоб відбудова Маріуполя відбулася на основі індивідуальних жертв його мешканців, щоб імена і прізвища не забувалися».

Мирослав Скірка, голова Об’єднання українців у Польщі

«Деструкція Маріуполя — це не лише те, що зробила війна, це й деструкція світогляду, який будувався віками і був закріплений.

І коли ми говоримо про відбудову Маріуполя, я би сказав, що варто говорити про розбудову зовсім іншого Маріуполя. Це буде співвідношення пам’яті і мрії, а також відродження нової української ідентичності на сході України».

Матеріал підготовлений за допомоги MediaPort Warsaw, хабу для українських журналістів у Польщі, та за підтримки міжнародної ініціативи Media Lifeline Ukraine