«Я все це забув і викреслив зі свого життя». Історія одного будинку у Маріуполі

У ході повномасштабного вторгнення російських військ Маріуполь був дуже зруйнований — половина багатоповерхівок та третина приватних будинків не підлягають ремонту. Кількість загиблих маріупольців українська влада точно підрахувати наразі не може. У місті щонайменше загинули 22 тисячі мирних жителів.

Щодня у захопленому Росією Маріуполі зносять щонайменше один багатоповерховий будинок. Будинки стирають з лиця землі і з онлайн-карт, ніби ніколи в них ніхто не жив і не будував плани на майбутнє. За сухою статистикою — тисячі розбитих життів. «Новини Донбасу» поговорили з двома мешканцями одного з будинків у Маріуполі, які втратили його через війну.

Будинок з видом на море

Борис Яковенко був оператором одного із маріупольських телеканалів. У перші дні повномасштабного вторгнення він знімав усе, що відбувалося у місті. Коли 2 березня розпочалася блокада, він перебував у своїй квартирі у будинку №6 на бульварі Богдана Хмельницького.

«У цьому будинку довго жила моя донька. Вона жила там років п'ять, а у жовтні 2021 року вона переїхала до нас у трикімнатну квартиру, а ми переїхали до її однокімнатної квартири. Тут у мене був вид на море. Поруч був кінотеатр та площа Свободи. Тобто це був такий спальний район із вектором на розважальні заходи, які часто проходили на площі», — згадує Борис.

Маріупольчанин Борис Яковенко. Фото: Новини Донбасу

Працівниця дитячого садка Катерина переїхала до будинку №6 на бульварі Хмельницького лише на початку 2022 року.

«Для мене це було як нове життя. Новий рік — нове життя починається. Ще в такому вдалому місці — Приморський район. Я думала, що житиму там довго і щасливо хоча б якийсь час. На жаль, все вийшло з точністю навпаки», — каже вона.

24 лютого Катерина не могла повірити, що Росія розпочала повномасштабну війну. Дівчина спершу подумала, що це локальне загострення на сході України. «Я дзвоню своїй колегі. Кажу: "І що нас закривають?" Я думала, що наш дитячий садок на два дні закриють, поки це все не закінчиться. А вона каже: "Ну, поки що до понеділка". І, знаєте, до понеділка якого року? Тому що мого садка вже немає, він повністю розбомблений», — розповідає Катерина.

Катерина з Маріуполя. Фото: Новини Донбасу

2 березня розпочалася блокада Маріуполя. У будинку №6 зникли світло, газ, вода та опалення, як і по всьому місту. З кожним днем дедалі частіше гуркотіли літаки, дедалі ближче ставали вуличні бої. Але люди не залишали свій будинок на бульварі Хмельницького. Практично зник зв'язок із зовнішнім світом. Водночас зміцніли зв'язки між сусідами, згадують співрозмовники «Новин Донбасу».

«За великим рахунком сусідів я не знав. Ну, віталися, як завжди, на знак поваги один до одного. Більш щільно я познайомився, коли почалися військові дії в місті Маріуполі. Коли почалися прильоти [снарядів], коли нам відключили світло, газ і воду, ми почали виходити на вулицю і розпалювати багаття для того, щоб підігріти воду, приготувати собі щось поїсти... Ми намагалися допомагати один одному», — каже Борис.

«Якби я повірила в це все, я відразу пішла б до матері, але я до останнього не вірила, я відмовлялася просто [вірити]. Я була весь час на своїй орендованій квартирі», — зазначає Катерина.

Переломний момент

Маріупольчанка згадує, що переломний момент для неї настав 13 березня. Того дня під час обстрілу загинули її сусіди, які готували їжу у дворі. «Наше багаття було прямо біля під'їзду, бо думали, що встигнуть забігти, сховатися за залізні двері. Але ніхто не встиг: 7 людей загинули, залишилися лежати біля під'їзду», — розповідає Катерина.

Вона згадує, що почула лише поштовх, «наче в будинок щось врізалося». «Потім така дзвінка тиша. І просто це був нелюдський крик моєї сусідки. Вона жила зі своїм хлопцем: молоді люди, молодші за мене за віком. Вони планували своє майбутнє, у них все було добре... І її крик... Я зрозуміла одразу, що її хлопця вбило», — каже Катерина.

Під'їзд будинку №6 на бульварі Богдана Хмельницького у Маріуполі. Фото: Новини Донбасу

Того трагічного дня добре пам'ятає і Борис Яковенко. Вранці він пішов до доньки, стояла сонячна погода і чоловік вирішив вийти на прогулянку з онукою. Надворі вони почули, як почав «працювати» міномет.

«Десь за будинок до мого будинку чоловік стояв і кликав бабусю. Каже: "Бабусю, йдіть швидше додому, бо поруч у домі людину вбило". Мене якось напружили ці слова, і я почав вдивлятися у своє подвір'я. Коли я вже підходив до свого під'їзду, то побачив, що навколо було багато сміття від вибуху снаряда. Осколками побило балкони, шибки. Поруч біля мого під'їзду лежали трупи. За півтора метри була воронка, лежало чотири трупи буквально у дверях. Мені через них довелося перестрибувати. На лавці лежала жінка, вона була вся в крові», — розповідає чоловік.

Після цього був другий обстріл. «Я пам'ятаю, що сховалася кудись у куток — сиджу, плачу. Потім я встаю, йду по речі. Буквально крок я роблю — якби я зробила другий крок, то, мабуть, я там теж лягла б і залишилася. Тому що я роблю крок — і ще скидають одну бомбу. І я бачу, як у сповільненій зйомці ми дивимось у фільмах. Наче все сповільнилося і я бачу, як вилітає склопакет із балкона. І це все летить на мене. Я просто мовчки розвертаюсь і лечу назад у коридор. І там уже у мене починається істерика», — каже Катерина.

Борис згадує, що як тількі він встиг піднятися до себе додому, то знову прогримів сильний вибух. «У мене не те, що шибки, у мене рами винесло. Двері вибило, хоча вони були залізні. Я встиг тільки заскочити до коридору», — додає чоловік.

Мешканці будинку розповіли, що тіла загиблих людей згодом ще кілька тижнів лежали на вулиці. За словами Катерини, хлопця її сусідки поховали його батьки у тій же воронці від снаряда.

«Знаходитись на вулиці та ховати було дуже небезпечно в той момент, коли точилися бої. Люди, які ховали, могли легко лягти поруч із цією ж могилою», — пояснює Катерина.

У Маріуполі загиблих під час обстрілів мешканців хоронили у дворах. Фото: Новини Донбасу

Після трагедії 13 березня мешканці будинку почали перебиратися до підвалу. Від обстрілів там ховалися до 40 людей, включно з дітьми. Приходили туди люди і з інших будинків.

«Підвал був дуже добре укріплений бетонними плитами. Там було багато кімнат, як мені розповіли, що це колишній склад. Звичайно, там нічого не було, тільки земляна підлога, — описує укріття Катерина. — Коли прожив із людьми два-три тижні, то там уже всі один одного знають і ми назвали це "нашою комунальною квартирою"».

«Не дивись у різні боки»

Борис згадує, що 15 березня до нього прибігла донька повідомити інформацію про відкриття «зеленого коридору» для евакуації з міста. Вони вирішили виїхати наступного дня.

«У ніч з 15 на 16 березня десь о другій годині почався сильний обстріл. Спочатку били "Гради", до того ж дуже довго били, будинок розгойдувався. Навколо було ясно, як удень — усе вибухало. Я думав, що до ранку не доживу», — розповідає маріуполець.

О 5-й ранку обстріл закінчився, Борис побіг до дочки. Вони сіли в машину та поїхали на місце збору евакуаційної колони.

Окупований Росією Маріуполь. Фото: Новини Донбасу

Три тижні Катерина провела у підвалі разом із сусідами, її мати жила в іншому районі. У місті вже йшли вуличні бої, але дівчина не залишала надії знайти її.

6 квітня вона попросила двох жінок, які йшли у потрібний бік, взяти її із собою.

«Звичайно, я вірила в краще, що я прийду і мати буде жива. За весь час я жодного разу не обернулася. Ті люди, які сміливіші, і виходили нагору казали: "Не дивись сильно на всі боки, дивись тільки під ноги"», — згадує маріупольчанка.

Катерина знайшла свою маму, з нею було все гаразд. Тепер вони виживали у Маріуполі вдвох.

Коли бомбардування трохи вщухло, Катерина понесла продавати свої книги на стихійний ринок, щоб вижити. За її словами, люди купували книжки, щоби чимось зайняти за відсутності електрики.

Після втрати будинку

Катерина разом із мамою провела у блокаді близько трьох місяців, у травні вони виїхали з Маріуполя і тепер мешкають у Запоріжжі. Туди вдалося виїхати і Борису. Залишивши свій будинок на бульварі Хмельницького ще в березні, він намагався стежити за ним на відстані.

Від сусідів чоловік дізнався, що наприкінці березня поряд із будинком почалися бої. 12 квітня через бойові дії у будинку сталася сильна пожежа, згоріла й квартира Бориса.

Тепер будинок №6 на бульварі Богдана Хмельницького стоїть на самоті, сусідні будинки знесли. І він також у списку на знищення.

«Я відчуваю за все місто, не лише за свій будинок... У мене є велике спустошення всередині. Велика порожнеча, яку я не знаю, чим можна буде потім заповнити. Багато років має пройти, щоб заповнити цю безмовність», — ділиться своїми почуттями Катерина.

Катерина разом зі своєю мамою змогла залишити окупований Маріуполь. Фото: Новини Донбасу

Дівчина додає, що Маріуполь — «це місто сильних людей». «І тепер я вірю, що ми його відбудуємо. Але скільки часу забере... У мене вкрали будинок, але найголовніше — у мене вкрали час. Час життя, розумієте», — каже Катерина.

Борис згадує, що коли залишав будинок, то одразу попрощався з речами, які там залишились. «Бо все з собою не забереш, звісно. Я все це забув і викреслив зі свого життя», — каже він. Чоловік додав, що зараз дивиться лише у майбутнє і сподівається на те, що все буде у нас добре.

У будинку №6 на бульварі Хмельницького до повномасштабного вторгнення Росії мешкало близько 80 осіб. Семеро із них загинули 13 березня. Чи хтось помер ще згодом — невідомо. Ті, що залишилися живими, роз'їхалися по інших містах і країнах. Хтось досі залишається у Маріуполі.

Матеріал створений за підтримки «Медиасети»