«У вікно влетіла куля з фронту та пробила холодильник». Як живуть цивільні на лінії вогню

У Федорівці Бахмутського району добре чути стрілянину. За 1,5 кілометра звідси — передова. На пагорбі вдалечині можна розгледіти Соледар, до нього кілометрів зо 12. Із січня місто перебуває під цілковитим контролем росіян.

Подекуди кулі з фронту долітають до найближчих хат на краю Федорівки. росіяни криють «Градами», артилерією та авіацією. 24 рази скидали на село 300- і 500- кілограмові авіабомби. Цілий рік Федорівка живе без зв’язку, світла й газу. Гуманітарну допомогу сюди привозять рідко — волонтери не наважуються потикатися зайвий раз.

Із 300 мешканців у селі лишилося трохи більше як 20. Серед них Денис із Вікою та трьома синами. Їхній будинок — останній у селі, за ним — поле і фронт. 

Про життя родини на лінії вогню — у репортажі hromadske.

«Ми багато чого іншого знаємо, тому сидимо тут спокійно»

Білий бус із написом «Волонтери» якнайближче притискається до будинку біля зеленого полущеного паркану. На тлі лунають уже звичні звуки фронтового села. Поруч із хатою величезні вирви від 500-кілограмових авіабомб.

З автівки хлопці-волонтери швиденько виносять коричневі ящики з їжею та предметами особистої гігієни. Біля огорожі їх зустрічають дві жінки — Вікторія та її мама.

— Це у вас тут діти? — питає один із волонтерів. 

— Так. 

— Клас! Ви потрапили під акцію, — дзвінко починає розмову волонтер Сашко. — Наш фонд займається тим, що забезпечує всім необхідним людей, які живуть на лінії фронту. Дає житло, харчування та соціальні виплати. Ми просто вас забираємо — і ви на рік під нашим забезпеченням. Від такої акції неможливо відмовитися!

Вікторія сміється, але відмовляє. Вже двічі вона разом із чоловіком і дітьми виїжджала з Федорівки. Уперше — до Дніпропетровської області, вдруге — до Волинської. За кілька місяців поверталися, бо не мали змоги забезпечувати себе.

— Ну давайте хоча б на місяць виїдемо, — не втрачає надії волонтер.

— Це куди? — все ж питає Вікторія.

— Київська область.

— Нє.

— Вам треба ближче?

— Ну, якби Донецька область чи Дніпропетровська, то ми б ще подумали.

— Ми пів року працювали в Авдіївці. Там жила 5-місячна дівчинка. Ми їх теж умовляли виїхати. Їй зараз мало бути 9 місяців, але в їхній будинок влучив снаряд. Куди прилетить, ми не знаємо. Подумайте, хоча б заради дітей.

Вікторія продовжує відмовлятися. Не хоче лишати маму і її будинок. Переконана, якщо раптом до хати заселять українських військових, то росіяни одразу примітять її як ціль.

«Ми багато чого іншого знаємо, тому й сидимо тут спокійно. Наші хлопці-військові, з якими ми спілкуємося, будь-якої миті вивезуть нас. Зараз ми точно не поїдемо», — переконує жінка.

Спалені автівки та зруйнований дах будинку, внаслідок обстрілів російських окупантів у селі Федорівка, Бахмутського району. Фото: Олексій Нікулін / hromadske

«Отам за зупинкою фронт!»

Денис та Вікторія вже понад рік не живуть у своєму будинку на околиці села. Його зруйнували два касетні снаряди ще на самому початку повномасштабної війни. Нині родина мешкає в мами Віки. Найменшу дитину Вікторія народила вдома вже під час повномасштабної війни. Зараз хлопчику 9 місяців, його старшим братам — 8 і 10 років.

До війни Віка виховувала дітей і дбала про господарство, тримала кролів та курей. Денис натягував односельчанам стелі в хатах і займався будівництвом. Нині вони обоє не працюють, не мають і ніякої фінансової допомоги від держави — усі документи згоріли від прильоту по їхньому будинку.

«Ми самі своїми силами намагалися відновити документи, коли були у Волинській області, їх довго робили, і ми без документів верталися додому. Тепер нам треба виїхати до найближчого міста, аби отримати паспорти», — розповідає Віка.

Денис веде нас до біло-синьої автобусної зупинки «Федорівка». Поруч — ні дерев, ні будинків. Це — крайня точка села. Відчуваємо запах горілого. Денис показує рукою на горизонт поза зупинкою — там підіймається дим від нещодавнього прильоту міни. Ми постійно чуємо стрілянину.

«Отам фронт, — каже Денис і пильно дивиться в бік передової. — Тут треба бути обережними, бо до нас долітають кулі з фронту. Кілька днів тому нам у кухню через вікно влетіла одна, пробила холодильник. Із Соледара вони переважно стріляють із танка. По чому хочеш — по селу, по позиціях наших військових, але враження, що стріляють навмання, куди попадуть».

Він прикурює цигарку та сідає на стілець біля зупинки: «Звісно, нам також страшно. Будь-якої миті може що завгодно статися. Небезпечно, але ми тримаємося».

На запитання, чому родина не виїжджає, Денис задумливо зітхає: «Тут наш дім. Ми віримо в нашу армію, хлопці кажуть, що все буде добре. Якщо раптом вони не втримають фронт, то вивезуть нас трохи далі від лінії вогню».

Вікторія разом з хрещеною Ніною. Фото: Олексій Нікулін / hromadske

«Між перестрілками бігаємо на город»

Уже рік у Федорівці нема мобільного зв'язку, світла і газу. Тут не працюють магазини й аптеки. Востаннє, до нашого приїзду з волонтерами, гуманітарну допомогу привозили в жовтні. Люди, які лишилися в селі, живуть за рахунок власних запасів їжі.

«По городу потрохи пораємося», — каже Віка.

«Посадили часник, він уже зійшов. Моркву та буряк також посадили. Поміж перестрілками бігаємо на город», — додає Ніна, хрещена Вікторії, яка мешкає в будинку поруч.

Разом із Вікторією та її чоловіком йдемо до хати їхнього дядька годувати курей. Вулиця, де розташований його будинок, розбита вщент — росіяни скидали на неї авіабомби.

— Як діти реагують на бомбардування? — питаю Віку. 

— Спокійно. Вони вже звикли. 

— Почули, що прильоти починаються по селу, і одразу спускаємося до погреба. Посиділи там годину-півтори — і все. Якщо літає їхній «Орлан», то тоді точно почнуть бомбити, треба готуватися, — додає Денис.

— Я казала старшому, що нам пропонували волонтери виїхати, хоча б до Слов'янська, але він не хоче, — каже Вікторія.

Занедбаний будинок у селі Федорівка Бахмутського району, в якому мешкає собака із цуценятами. Фото: Олексій Нікулін / hromadske

Ми хотіли поспілкуватися з дітьми, однак Віка не дозволила. Пояснила, що малі хворіють, а в наймолодшого ріжуться зуби, тож він досить вередливий. Зайвий раз смикати їх не хоче. Увесь час, що ми провели з Вікою та її чоловіком, діти сиділи в хаті.

Денис пояснює, чому вони не виїжджають, — розраховують на контрнаступ. А він от-от почнеться, принаймні таке йому обіцяють українські військові, які часто з фронту навідуються до них у гості.

«Дай Бог, аби їх погнали по кордони 1991 року. Хай залишать нашу вільну Україну, аби ні духу їхнього тут не було», — каже Денис.

Ми заходимо до розбитого двору. Денис іде годувати курей, а Віка — збирати яйця. Каже, вже хтось до них їх трохи позбирав. Тим часом вибухи стають ще частішими й лунають гучніше.

«Щось вони розгулялися не на жарт», — говорить Віка. Вона помітно нервує і каже Денису, що варто закінчувати розмову й повертатися до хати, бо малі лишилися самі.

* * *

Ми поїдемо з Федорівки за пів години. Прильоти та вибухи ставатимуть дедалі частішими. За кілька днів Віка напише волонтеру Сашку. Вона питатиме про евакуацію, але все одно буде вагатися. Пообіцяє, що напише за кілька днів, коли вони зберуться. Волонтери напоготові чекатимуть на дзвінок.

Матеріал створено за підтримки «Медиасети»