Школа під час війни. Як діти знаходять у ній своє місце

Фонд «TOK FM» і колектив онлайн-видання «Outriders» представляють аудіорепортаж «Вирва. Освіта під час війни». Це аудіорепортаж про обставини, в яких опинилися українські діти на початку нового навчального року — в Польщі й Україні. Репортаж також є спробою визначити перемоги, проблеми та повні поразки в галузі освіти. Через призму конкретних історій конкретних людей показано, яку величезну вирву зробила війна в освіті українських дітей і молоді.

Війна в Україні вирвала українських дітей зі звичного життя. Вирвала зі школи, де у них були друзі, зі стосунків з однолітками, зі спільних ігор у шкільних коридорах і залах, на спортивному майданчику чи у дворі. Вона вирвала їх і з мирного та безпечного світу, в якому вони вели звичайне, повсякденне життя. З домівок, де вони мали свої іграшки чи улюблені книжки. У багатьох випадках війна також створила вирву в їхній психіці та почуттях. Хтось із них страждає від травми, впав у депресію. «Новини Донбасу» публікують текстову версію.

Уроки з перервою на повітряну тривогу

Деякі діти, попри жорстоку агресію Росії проти України, не покинули своїх домівок. Зокрема, у Львові залишився журналіст Володимир Мисан з дружиною та двома дітьми.

«Діти так і не виїхали з України. У нас була можливість виїхати, бо ми маємо родичів у Португалії, Австрії та кількох інших країнах. Але моя дружина з самого початку сказала, що не поїде. Хоч би що сталося. Адже наше місце тут», — каже наш співрозмовник.

Зізнається, що бували моменти, коли дітям було страшно, зокрема, коли росіяни розбомбили залізничну станцію біля їхнього будинку.

«Але ми поговорили з дітьми та пояснили їм, що сталося. З дітьми треба розмовляти та пояснювати їм якомога більше», — додає Володимир.

Він також розповідає, що частина уроків наразі проходить у шкільному підвалі.

«Вчителі намагалися його якось облаштувати, поставили там столи та стільці. Але той підвал занадто малий, щоб вмістити всіх дітей. Тому під час навчального тижня деякі діти відвідували онлайн заняття з дому», — додає він.

Дочка Ольги Бондаренко перед канікулами закінчила одинадцятий клас. В Україні це останній ступінь середньої освіти — після нього вступають до вишу. Останній рік Марія навчалася дистанційно у школі в Дніпрі, де вони живуть і зараз. Вона також хоче здобути вищу освіту в Україні, можливо, частково дистанційно.

Марина ж із дочкою Анною мешкають у Полтаві, й дочка навчається у школі за змішаним форматом.

«У нашій школі немає бомбосховища тож ми користуємося сусіднім укриттям, у Полтавському педагогічному університеті. Але там не всі можуть поміститися, тому встановили почергову форму навчання: в один тиждень діти відвідують заняття у школі, а наступного — навчаються дистанційно», — розповідає Марина.

Хочу додому…

До Польщі приїхало близько 360–400 тисяч дітей. Приблизно половина з них навчається в польських школах. Дехто ходить в підготовчі класи, в яких навчаються тільки українські діти, але більшість навчається у звичайних класах разом з польськими дітьми.

Українська журналістка з Одеси Галина Халимоник приїхала до Польщі з донькою та племінницею.

«Моя племінниця припинила відвідувати школу в Польщі й навчається тільки в українській школі, в онлайн-форматі. У чому полягає основна причина? В українській школі вона вчилася дуже добре. Отримувала найвищі оцінки, брала участь у конкурсах, її постійно хвалили, вона досягала успіхів. А в Польщі виявилося, що через мовний бар’єр вона не з усім може впоратися», — розповідає пані Галина.

Додає що її дочка старанно вчилася у школі в Польщі, але їй було вкрай важко.

«Одного разу донька плакала до 3-ї ночі так сильно, що була мокра від сліз. Вона звинувачувала й мене. Казала, що у війні винні всі дорослі. Вона плакала та казала, що в неї було гарне життя в Україні, що вона хоче повернутися до друзів, у свою кімнату, до вчителів», — додає наша співрозмовниця.

Пані Ірина, вчителька англійської мови, півтора року тому переїхала до Любліна з трьома дітьми.

«Дуже важко, діти перевтомлюються, бо поєднують навчання в польській школі з дистанційним навчанням в українській. Але нічого не вдієш. Я не знаю, коли ми повернемося додому, не хочу, щоб вони випали з української системи освіти», — пояснює вона.

Навантаження від навчання настільки велике що її син, який кілька років грав у футбол в Україні, зараз цим не займається, адже не має на це часу.

«Йому вистачає фізкультури в школі», — розповідає мама.

Зниклі діти

Іноді українським дітям, яким доводиться навчатися в польських школах, досить важко. Часто проблемою є мова та вивчення польською мовою таких складних предметів, як хімія, біологія чи історія.

Вони також часто страждають від цькування та дискримінації з боку польських дітей.

«Польські діти кажуть нам, що підтримують Путіна та Росію. Або бажають смерті татам, які пішли на війну. Або кажуть, що ми знаходимося в Польщі, тому повинні розмовляти польською. Тільки так», — розповідають учні та їхні батьки.

Тому деякі діти відмовляються ходити в школу й обирають онлайн-навчання лише в українській школі. Інші замикаються в собі, впадають у депресію, не хочуть виходити з дому й зовсім кидають навчання.

За підрахунками, обидві групи налічують близько 150–180 тисяч учнів. Найбільший відсоток тих, хто перестав ходити до школи — це учні старших класів, ліцеїв і гімназій. А втім, подейкують, що важкий досвід отримання освіти під час війни стане для українських дітей і молоді формуючим фактором. Він вплине на все їхнє життя — і цей вплив також може бути благотворним.

«За час цієї війни наші діти стали більш самостійними, сміливими, не бояться викликів. Вірю, що вони не стануть втраченим поколінням», — каже пані Наталія.

Своєю думкою також поділилася представниця Польського міграційного форуму.

«Я нерідко чую від деяких учнів у Польщі, що після закінчення війни вони відразу повернуться додому в Україну, щоб працювати на благо своєї країни», — додає пані Ліліана з Польського міграційного форуму.