Освіта в Німеччині: Як адаптуються діти українських біженців та які виникають проблеми

З початку 2023 року кількість українських школярів у Німеччині зросла на 10 тисяч. За даними Конференції міністрів освіти та культури, станом на кінець цього навчального року у німецьких школах навчалося понад 213 тисяч дітей з України. Найбільше українських школярів — майже 41 тисячу — прийняла земля Північний Рейн-Вестфалія. Журналістка Христина Селянська в матеріалі для «Новин Донбасу» розповідає особисту історію, а також показує реалії, з якими стикаються українські школярі у Німеччині та з'ясовує, чи не втратила цих дітей Україна назавжди.

«Викладач нам нічого не намагався пояснити»

Це моя 12-річна дочка Аврора. Ми приїхали на захід Німеччини до міста Ессен у березні 2022 року. Після того, як російський літак скинув ракету на наш город. Волонтери допомогли влаштувати дитину до гімназії досить швидко, через три тижні життя тут. Вона вважається престижним навчальним закладом, щоб вступити сюди, потрібні рекомендації вчителів початкової школи. На відміну від звичайної школи, яка тут називається «реальшуле» — реальна школа, після закінчення такої гімназії можна вступати до університету. Але програма дуже відрізняється від української навіть з фізкультури.

«Заходимо до фізкультурної зали, сідаємо у гурток і щось обговорюємо. Обговорюємо правила. Чого вони там обговорюють? Я не розумію. Ну, реально можемо пів-уроку просидіти в колі на фізкультурі та щось обговорювати. Урок триває 67 хвилин, а зміна п'ять хвилин, я не встигаю ні поїсти, ні сходити до туалету», — ділиться Аврора, яка закінчила 6 клас у Німеччині.

Мотивація до занять німецькою мовою сильно варіюється залежно від того, чи очікують учні швидкого повернення чи ні, — кажуть в Асоціації вчителів Німеччини. Обіцянка шкільної політики, що наприкінці навчального року всі українські діти-біженці підтягнуться до рівня навчання у звичайних німецьких класах, вже не може бути виконано.

«На релігії, наприклад, взагалі нам нічого ніколи не пояснюють. На англійській [теж], тому що вчителька переходить на німецьку. Урок англійської, вона переходить на німецьку, — розповідає Аврора Селянська. — Де ми ще нічого не робимо? Історія також: взагалі викладач нам ніяк, нічого, ніколи не намагався пояснити. Ми просто займаємось своїми справами. Я, наприклад, на уроці роблю домашнє завдання по своїй німецькій мові, на яку я ходжу. Чи взагалі можу там малювати».

Аврора Селянська, закінчила 6 клас у Німеччині. Фото: Новини Донбасу

Програма реальної школи вузько спрямована на здобуття якоїсь спеціальності, всі предмети тут із профільним ухилом. Після закінчення навчання у такій школі видається атестат, що дозволяє вступити лише до технікуму чи спецпрофучилища. Також після реальної школи, учні можуть вступити до вищих класів гімназії, і лише після цього до ВНЗ.

«Якщо закінчиться війна, коли закінчиться війна, ніхто не знає. Я хочу здобути німецьку освіту тут і з нею вже поїхати до України. Німецька освіта — типу крута. В Україні зараз, мені здається, освіта здобути набагато складніше, ніж у Німеччині. До того ж я вже почала вивчати німецьку», — розповідає юна українка Аврора.

А це вже перша ознака інтеграції, кажуть експерти.

«Могли тикати пальцем, як на мавп»

Але це далося нелегко і далеко не відразу. Для Аврори закінчився вже другий навчальний рік, але дівчинка досі не почувається повністю комфортно. Особливо вибиває з колії особлива увага з боку німецьких дітей. Ми приїхали на початку повномасштабної війни, коли інтеграційних класів місцева влада ще не створила. У колективі з України лише Аврора та її подруга Поліна.

«Могли тикати пальцем, як на мавп. Діти нас контролюють постійно між собою: "Ой, а Поліна та Аврора там те… А Поліна та Аврора запізнилися". Я дивлюся їм у вічі. У мене дівчинка тикала пальцем. Я дивлюся їй у вічі, їй байдуже, — обурюється Аврора. — Ось ми сидимо на уроці з моєю подругою, і ми вийшли разом у туалет. Ось виходимо з туалету і бачимо, що під туалетом стоять дві німкені з нашого класу. Ми говоримо між собою, чому вони за нами стежать. Потім ми виходимо із туалету, вони за нами виходять. Тобто вони за нами пішли стежити, куди ми пішли, що ми точно пішли до туалету. І з нами пішли до класу».

Ускладнила ситуацію загибель рідного дядька на війні, який у якийсь момент замінив Авроре батька у Києві. 19-річний Кирило Паршин був добровольцем, захисником Маріуполя у лавах диверсійно-штурмової групи «Ведмеді». Аврора дізналася про своє горе вже перебуваючи в Німеччині, і це ще більше посилило стан стресу. Німецькі діти не змогли розділити її трагедію, адже мало що знають про цю війну.

«Перерва — це просто суцільне пекло, бо на перерві вони кричать, бігають, трясуть парти. Їм абсолютно байдуже, як ми на це реагуємо, — вважає 12-річна Аврора. — Вони взагалі, на мою думку, не знають, наскільки серйозна ситуація в Україні. Вони в мене якось запитали, це було ще минулого літа: "А війна в Україні вже закінчилася?". Звісно, закінчилася. Ми ж тут по-приколу».

Важливість знання мови

Головний бар'єр у комунікації з однолітками — це мова. Щоб подолати його, я знайшла дитині репетитора з німецької. Аліна родом із Луганської області, у Німеччині живе вже 15 років. Вона займається з Авророю у кафе тричі на тиждень.

«Перед тим, як я починаю з дітьми займатися, я питаю: "Діти, яка у вас мета, що ви хочете? Для чого вам потрібна німецька мова? Які ви навички хочете набути?". І тоді ми від цієї мети відштовхуємося і крок за кроком йдемо. Звичайно, багато дітей, які обертаються лише у сфері своїх однолітків українців, мало взаємодіють з німецькою мовою, з німецьким оточенням. І тоді для них це проблематично», — зазначає викладачка німецької мови Аліна Решетняк.

Викладач німецької мови Аліна Решетняк. Фото: Новини Донбасу

Близько 200 тисяч українських дітей було тією чи іншою мірою адаптовано, але не всі українські учні інтегрувалися. Про це, підбиваючи підсумки, заявив президент Асоціації вчителів Німеччини Хайнц-Петер Майдінгер.

«Могли й хвалити, бо вони, мабуть, дивувалися, що я з України і щось можу. Учитель сказав: "Поліно, Аврора, хто може з вас вирішити цей приклад?" Я підняла руку. Думаю: "Ну я можу". Вийшла до дошки, вони там множать взагалі якимись незрозумілими способами. Я вирішила так, як навчали нас в Україні. Але вони дуже здивувалися — просто всі однокласники. Вчитель також: "О-о-о, Аврора — молодець!"», — згадує школярка.

Бракує вчителів

Ще один фактор, який впливає на інтеграцію дітей війни, — брак відповідних педагогів. За словами голови асоціації вчителів Німеччини, у країні надто мало кваліфікованих вчителів для виконання цього завдання. Землі докладають замало зусиль для найму таких фахівців. Нешкільним вчителям із кваліфікацією «німецька як друга мова» пропонують лише низькооплачувані контракти та тимчасові договори. Тоді як середня зарплата штатного вчителя — 49 тисяч євро на рік.

«Спеціалістів як таких немає, які просто взяли б дітей за руку, як кажуть, і ввели в це нове життя, в нову систему. Я спілкуюся з моїми колегами, які, як і я, свого часу закінчили горлівський педагогічний. Зараз, у зв'язку з війною, мої колеги переїхали сюди і багато хто з них працює у школах. І, як викладачі німецької мови, вони ведуть німецьку, як другу іноземну саме для українських дітей», — каже викладачка німецької мови Аліна Решетняк.

І за рахунок вчителів-біженців якраз можна було б вирішити проблему нестачі інтеграційних вчителів, вважає Аліна. Для них — робота, для дітей — інтеграція.

«Колеги, які з України приїдуть сюди, їх просто навчити. Трішки хоча б ввести в курс, що таке інтеграція з погляду Німеччини, з погляду німецької культури, як вони все це бачать. Тоді так, тоді можна і наших задіяти. У принципі, у нас дуже добрі фахівці», — наголошує викладачка.

Репетитор німецької повернулася до України

Реальний приклад цього — Євгенія Пархоменко. До великої війни вона займалася репетиторством з німецької мови у Києві. Опинившись у березні 2022 року із двома дітьми у Нижній Саксонії, у місті Нортхайм, запропонувала директору німецької школи свою допомогу. Після п'ятого уроку займалася німецькою зі школярами різного віку з України.

«Це було безоплатно, неофіційно. Це була моя ініціатива, бо мені хотілося допомогти цим усім діткам хоч якось розпочати. Базову лексику вивчити. Ми дивилися мультики, співали пісеньки, вчили прості пропозиції, щоб вони могли висловити свої базові потреби і не боялися. Для того, щоб мали довіру до простору, до школи, до німецької мови», — каже Євгенія Пархоменко.

Вже з нового навчального року, на початку серпня, так, вам не здалося, у Німеччині навчальний рік починається саме в цей час, школа змогла оформити Євгенію на неповну ставку. У цій же школі діти Євгенії — 11-річна Уляна та 7-річний Ілля закінчили четвертий та другий клас. Мама одразу знала, що вони повернуться до України, тому діти займалися і українською, і німецькою програмами.

Євгенія Пархоменко, репетитор з німецької мови. Разом із дітьми повернулася з Німеччини до Києва. Фото: Новини Донбасу

«Не дуже хотілося, звичайно, вчитися за двома відразу [програмами], але краще вчити дві відразу, ніж залишитися на другий рік. Мені принаймні так здається», — міркує Ілля.

«Моїми улюбленими предметами були мистецтво та спорт. І в нас був такий предмет, на кшталт мистецтва, але ми не малювали, а робили виробки. Ще мені сподобалося "Я досліджую світ", але лише деякий час, коли ми каталися на веліках. Ми вивчали правила дорожнього руху, і тільки тоді було цікаво. Натомість, щоб бути на уроці, ми каталися по дорозі й не сиділи в класі», — розповідає Уляна.

За програмою четвертого класу у Нижній Саксонії всі діти здають на права, щоб із п'ятого класу самостійно їздити до школи на велосипеді.

«До них приходили навіть поліцейські та розповідали про ситуації з життя. Перевіряли велосипеди, щоб вони відповідали нормам. Шоломи, техніка безпеки на дорозі… Я вважаю, що це була дуже класна річ. Десь два місяці вони займалися. Два уроки вони їздили доріжками цього містечка, вчилися повертати, хто має головну дорогу», — згадує мама школярів Євгенія Пархоменко.

Але мамині очі протягом усього цього часу все одно дивилися в бік України. Незважаючи на теплий прийом, соцвиплати, квартиру, гарну школу, безпеку дітей. Навіть незважаючи на те, що Німеччина не була для Євгенії чужою, свого часу вона здобула тут вищу освіту, і мовного бар'єру в неї, як у більшості інших біженців, не було зовсім.

«Ми так для себе відмітили, що до кінця навчального року ми там — і повертаємось. Тому що вже сил не було в цьому очікуванні. Там було таке відчуття, що це не моє життя, я тимчасово там, а моє життя тут. І це постійне почуття, що ти сумуєш за своїм життям, за своїм домом, дім — у глобальному розумінні. Як би тілом там, а головою, серцем, душею завжди тут. Тому дуже хотілося повернутися, і ми раді, що ми повернулися», — сказала жінка.

Уляна та Ілля Пархоменко повернулися до Києва разом із мамою. Фото: Новини Донбасу

Інтерв'ю з ними ми записали вже у Києві, незважаючи на тривоги, діти тепер почуваються у повній родині.

Там було теж добре, але тут рідна країна, тато, бабуся, двоюрідна сестра. Усі тут. А ми там були», — каже дочка Євгенії Уляна.

«Ми більше не збираємось повертатися. Тільки якщо вже буде ну прямо так сильно, може, повернемося. Але я навіть не знаю», — додає її брат Ілля.

Війна та потік біженців з України як лакмусовий папір для економіки Німеччини, особливо у сфері освіти. Діти, які приїхали на початку війни в землю Північний-Рейн-Вестфалія, як Аврора, просто були розкидані по німецьким класами.

«Вчителька, яка навчає українців у німецькій школі, пояснює добре, хороша вчителька, але якось недостатньо добре. Ось коли пішла до Аліни займатися німецькою, ось реально моя німецька значно покращилася. Більше правил ми вивчили, слів набагато більше, ніж я знала раніше. І з того часу я все краще і краще розумію на уроці все, що кажуть», — розповідає школярка.

Окрім німецької, вона займається черлідингом разом із німецькими дітьми та грає на гітарі. Перший твір, який вона вивчила, — гімн України.

Можна влаштуватися на завод BMW

Давиду Корнієнку — 16, він приїхав разом із мамою до Німеччини з Харкова ще у листопаді 2022-го, щоб урятуватися від терористичних обстрілів армії РФ. І досі підліток не почав вивчати мову. У сусідньому від Ессена — місті Дуйсбург, куди їх розподілили, для такого віку банально не було місць. У джоб-центрі мамі Давида сказали, що на запрошення до школи можна чекати до 9 місяців.

«Справа в тому, що за законом Німеччини не може йти на курси, йому немає 18 років. Тут всі вивчають мову в школі, інтеграційні курси в школі першого року навчання включають і мову, і шкільну програму. Це клас, в якому діти різного віку навчають мови та інтегрують. Він іде як загальний клас», — розповіла мати Давида Тетяна Корнієнко.

У Харкові Давид закінчив 9 класів, вступив до коледжу на газоелектрозварювальника-автослюсаря. Але щоб продовжити навчання в профтехучилищі в Німеччині, насамперед потрібно знати мову мінімум на рівні В2. У місті Давид спілкується англійською, і це викликає питання з боку правоохоронців.

Давид Корнієнко чекає на запрошення до німецької школи. Фото: Новини Донбасу

«Мене дуже часто зупиняє поліція, часто перевіряють. Тобто, цей документ просять обов'язково. Якщо я даю проїзний та німецький документ, вони дивляться, потім починають ставити запитання, і після цього відбувається те, що я їм говорю: "Вибачте, я не говорю німецькою". Вони відходять, віддають мені все і йдуть. Якщо я даю український паспорт, то одразу всі питання зникають», — каже юнак.

Поки не розпочалося навчання, Давид займає свій час катанням на велосипеді, грою у баскетбол та настільний теніс. Кілька разів на день гуляє з собакою на прізвисько Джавеліна. Вона прибилася на позицію українських військових під Харковом під час обстрілів, а Давид із мамою забрали її до себе. Активний та життєрадісний хлопець, щоправда, із німецькими однолітками прямо не комунікує.

«Багато там просто грають спокійно між собою, а деякі фігнею страждають все тренування. Замість того, щоб грати, вони стоять там із м'ячиком. У кільце баскетбольне кидають, щось ще роблять, незрозуміло, чим страждають. Є один пацан, який російською мовою говорить, і через нього я можу спілкуватися», — розповідає він.

Якщо Давид вирішить залишитись у Німеччині, то зі своєю спеціальністю легко зможе отримати роботу.

«Перспективи дуже добрі. У центрі сказали, що його спеціальність потрібна. Зараз завод BMW бере учнів, яким він оплачує навчання як у коледжі, так потім і вищий навчальний заклад. Якщо він хоче, він може вчитися — це оплачують», — розповідає його мати Тетяна.

Тетяна Корнієнко, мама Давида. Фото: Новини Донбасу

«Це не точно. Чотири місця вільні. Але раптом з'явиться чотири людини, які знають німецьку на В1 і підуть працювати замість мене», — ділиться побоюваннями Давид.

Вчити німецьку самостійно хлопець не хоче, сподівається, що поки прийде запрошення до школи, він встигне повернутися до рідного Харкова, де залишилося багато друзів та одногрупників.

Є й зворотний бік медалі. Коли міська влада запрошує дітей до школи, а батьки їх не ведуть, розповідає Владислав Зуймач. Він працює адміністратором готелю в Дуйсбурзі, в якому ось уже півтора роки мешкають біженці з України.

«Не поодинокі випадки, коли батькам українських дітей надходили штрафи з шульамту за те, що вони не вчасно подали документи на реєстрацію своїх дітей до тих шкіл, які шульамт їм запропонував. Близько 1000 євро приходили вже не просто перші листи, а манунги», — каже Зуймач.

Владислав Зуймач, адміністратор готелю для українців, волонтер. Фото: Новини Донбасу

Це означає вимогу відділу освіти визначити дитину до школи, інакше — штраф. Тому що освіта в Німеччині є обов'язковою для всіх.

«Поки що маю велике бажання повернутися додому. А вивчати німецьку бажання немає, тому що німецька — це мова, яка діє, можливо, у п'яти країнах світу. Краще б вже була англійська, тоді більше перспектив», — міркує 16-річний Давид.

Він поки що хоч і не інтегрувався, проте добре адаптувався в Німеччині завдяки захопленню спортом.

«Країна досить чиста, досить цікава. Тобто багато чого нового я побачив. Багата досить країна. Люди переважно на машинах, ніхто не ходить пішки. Я бачу, що в цій країні все зроблено для людей», — каже Давид.

«Сподівалася, що тут дисципліна у школі. Але це взагалі не так»

Правила у німецьких школах також зможуть здивувати Давида, вважає Аврора, адже вони є абсолютно демократичними та лояльними.

«Я коли приїхала до Німеччини, сподівалася, що тут дисципліна. Дисципліна набагато краща, ніж в Україні. Але це взагалі не так. Тут це набагато гірше, бо ще й заткнути дітей навіть учитель не може. На перервах реально відбувається жах. Вони на підлозі валяються, б'ються постійно. По партах можуть ногами ходити. Ну, це у них норма ходити по партам ногами, взуттям брудним», — розповідає школярка.

Для 8-річної Вероніки з Києва свобода дій навпаки видалася раєм. Дівчинка приїхала з мамою та старшою сестрою в Ессен на початку війни. І з великим задоволенням пішла у другий клас у Німеччині. Каже, всі у школі для неї стали друзями.

«Прийшла, вони дивилися на мене: "Хто це?". Ну а потім, коли я вже пішла в клас, вони давай дізнаватися все про мене. Іду, йду, [чую:] "Давай дружити". Іду, йду, [чую:] "Давай дружити"», — розповідає школярка.

Вероніка Мастило закінчила 2 клас у Німеччині. Фото: Новини Донбасу

«Але з труднощами зіткнулася я, бо я не розуміла, що там кажуть. Коли вчителька пише у загальній групі: "Завтра ми йдемо на ковзанку, принесіть свої речі, візьміть чай". Я переклала перекладачем Google, дала ковзани. Ми купили свої, притягла Вероніка цей пакет величезний із ковзанами на ковзанку. І виявилося не ковзанка, а ролики», — з усмішкою розповідає мама Вероніки Діана Манжос.

У дівчинки з первинною комунікацією жодних проблем не виникло. «Руками, жестами!», — Каже Вероніка.

Хоча влаштувати дитину до школи у березні 2022 року мамі Вероніки виявилося непросто. Вона написала листи до семи установ у своєму районі, і ніде не було місця. Тоді вже Діана звернулася до шульамту — органу, який відповідає за освіту, і через три місяці Вероніку зарахували до німецького класу.

«Пішла одразу. Як і в українській школі, вона мала йти до другого класу, так і сюди взяли. Тому що я знаю, що беруть часто на рік молодше, бо на адаптацію потрібен час. Але в нас вийшло», — розповідає мама учениці.

Поєднувати з онлайн-школою в Україні виявилося неможливим, тому що уроки відбуваються одночасно. Тому Діана перевела Вероніку на екстернат у Києві.

«Ми, звичайно, відучилися цей рік, але це не навчання, а бозна-що. Тому що ми інтенсивно інтегрувалися у німецьке середовище. Окрім школи, ще у всякі секції. Але нам вчителька порадила: "Хоча б читайте півгодини на день український текст, щоб у вас було знання мови якесь"», — зазначає мама Вероніки Діана Манжос.

А щоб легше було вчити німецькі слова, Діана розклеїла стікери по квартирі. Про те те, що Вероніка відстане з навчання в українській школі, мама не переймається.

«Вчителі, діти — усі добрі»

Чим молодша дитина, тим менше проблем із інтеграцією та адаптацією в чужій країні, кажуть експерти. У Вероніки їх взагалі не було.

«Там усі добрі: вчителі, діти — усі добрі. Просто заходиш, "ля-ля-ля", все вивчила і вже дружиш», — каже восьмирічна школярка.

«Так, їй дуже подобається. Взагалі, все подобається в Німеччині, але не більше, ніж в Україні. Слава тобі, господи, що вона тепер не переживає ні за війну, ні за переїзд. Її не хвилює, як ми житимемо, що з цього вийде, який результат освіти. Весело, добре, — зазначає мама Вероніки Діана Манжос. — Так, тут учителі всі добрі. Я кажу: "У вас є хтось злий з учителів у школі?". Бо якось усі дуже-дуже добрі. Не може бути, є хоч один якийсь злісний вчитель? Каже: "Ні, тут нема"».

Мама Вероніки Діана Манжос. Фото: Новини Донбасу

Це первинний критерій підбору вчителів молодшої школи Німеччини. На запитання хотіла б Вероніка повернутися чи залишитися — відповідає однозначно: «Якщо в школу українську, то краще тут. А якщо в країну, то до України».

Головний аргумент Вероніки на користь німецької школи — тут значно легше вчитися, ніж в українській. У початковій школі не вимагають від дітей високих знань. А урок математики легко можуть замінити прогулянкою. Гарний настрій дітей у пріоритеті.

«Коли сонячно, ми іноді виходимо у двір під час уроку грати. Вчитель і каже: "Soll wir gehen spazieren". Це означає, що ми йдемо на вулицю, на дитячий майданчик у дворі», — розповідає учениця з України.

«На мій погляд, головна ознака будь-якої інтегрованої дитини в Німеччині полягає в тому, що вона не боїться першою підійти і заговорити німецькою мовою», — вважає адміністратор готелю та волонтер Владислав Зуймач.

А для тих, хто тільки приїхав чи збирається в чужу країну в новий навчальний рік, Вероніка має особисту рекомендацію: «Якщо в нього щось погане, то просто так піти і почати грати, знову жити новим життям з чистого аркуша».

В Університеті Дуйсбург-Ессен навчається понад 43 тисячі людей. І сюди можуть вступити українські школярі. Вища освіта в Німеччині є безкоштовною навіть для іноземних студентів, але тільки якщо вибирати програму навчання німецькою мовою. Велика кількість німецьких вишів входить до топ різних світових рейтингів університетів. Багато студентів знаходять довгострокову роботу вже під час навчальної практики. Диплом німецького університету дає право жити та працювати в Німеччині без обмежень. Випускники німецьких вишів заробляють у середньому 49 тисяч євро на рік. І українські діти мають усі шанси. Головне — вивчити мову до рівня С1. А якщо після закінчення навчання молоді люди вирішать повернутись в Україну — німецький диплом їм точно не завадить.

Матеріал створений за підтримки Media Lifeline Ukraine.