«Ми тут пережили все: і окупацію, і деокупацію, і обстріли». Історії мешканців Херсона

Цей матеріал уперше було опубліковано 11 листопада 2023 року.

Херсон — єдиний обласний центр, який вдалося захопити російським військам із початку повномасштабного вторгнення в Україну. Але ця «перемога» була тимчасовою. Рік тому, 11 листопада, українська армія звільнила місто після довгих 9 місяців окупації.

Весь цей час тут залишалося багато місцевих жителів. Хтось став волонтером, хтось допомагав переселенцям, хтось ставав партизаном. Кожен із цих людей наближав звільнення міста як міг. «Новини Донбасу» зібрали їхні історії.

Опір

24 лютого російська військова техніка перетнула контрольно-пропускний пункт між анексованим Кримом та Херсонською областю. Російські окупанти захоплювали населені пункти один за одним.

1 березня танки РФ заїхали до Херсона і за кілька днів над будинком обласної адміністрації з'явився російський триколор. Але місто не здалося і відповіло спочатку багатотисячними акціями протесту, а згодом партизанським рухом опору.

Один із його учасників — Владислав Недоступ. До повномасштабної війни він працював у сфері продажу автозапчастин. У перший день вторгнення російської армії вступив до лав територіальної оборони.

Потрапивши в оточення, 1 березня, всі бійці отримали наказ розсіятися містом. Пізніше він згадував, що кожен за умов окупації виживав як міг — сховали зброю та грали роль цивільних.

«Найперший день був справді страшним у тому плані, що ти не розумієш, що відбувається. Ти бачиш неосяжний наступ на твою країну. Це дуже страшна річ, коли в твоє місто заходить армія іншої держави. А тут ще не просто інша держава, російська армія. І ти розумієш, що поїхати не можеш, бігти не можеш. Те, що Херсон так швидко окупують, звичайно ніхто не міг уявити», — каже Владислав.

Владислав Недоступ. Фото: особистий архів

Пройти російські блокпости і залишитися живими не було жодних шансів. Списки учасників тероборони потрапили до рук окупантів. У квартиру Владислава двічі з обшуками вдиралися росіяни — як військові, так і ФСБшники, прихопивши з собою все, що могли забрати.

Сам він ховався, постійно змінюючи місце дислокації усередині міста. Весь цей час окупанти полювали на військовослужбовців, партизанів, волонтерів та проукраїнськи налаштованих жителів.

«Ніколи не забуду цих ранкових моментів. Саме під ранок вони завжди розпочинали обшуки. Тиша, чую — болгарка працює, щось вибивають. Іноді людей із мішками на голові виводили. Я тричі перебував у будинку, де відбувалися обшуки. Двічі це відбувалося у сусідньому під'їзді. Специфічні відчуття», — згадує Владислав.

Владислав Недоступ. Фото: «Новини Донбасу»

Усі 9 місяців окупації Владислав був у підпіллі. Організував мережу інформаторів та коригувальників. Усі дані передавав українській розвідці.

«Задаєш собі питання — чим ти можеш бути корисним. Це обмін інформацією. Тут і стіни мають очі. Вони мешкали в одному місті з нами. В нашому місті. На них дивилося все. Зважаючи на те, що ви прийшли сюди, захопили місто і поламали життя абсолютно кожному, не дивуйтеся, що кожен боротиметься проти вас», — розповідає Владислав Недоступ.

Іншого херсонця, Олега Дегусарова, початок повномасштабної війни застав у Європі.

«Працював на заводі "Самсунгу". Я, батько та брат в Угорщині, мама та три сестри були у Херсоні. Вирішив, що треба виїжджати. Забрав із консульства свій паспорт і вже 28 лютого приїхав до України», — згадує Олег.

Олег Дегусаров. Фото: «Новини Донбасу»

Спочатку Олег зупинився в одному із монастирів Львова. Допомагав евакуюватися за кордон тим, хто втік із зони бойових дій. 15 березня зумів заїхати до вже захопленого Херсона.

Здобувши досвід проходження російських блокпостів, він продовжив евакуацію — вивозив мирних жителів із рідного міста. Будучи студентом духовної семінарії, Олег вирішив скористатися цим для перетину лінії фронту в обидві сторони.

«Надягнув підрясник, наклеїв знак червоного хреста на лобовому склі. Думав, ми всі православні і так буде простіше робити всі ці місії. Це рятувало 100%. Коли їхали колоною у три машини, товариша затримали на блокпості. Його розділи, не відпускали, хотіли машину забрати. Я підійшов - "побійтеся бога, ми тут жінок та дітей вивозимо". І відпустили», — розповідає Олег Дегусаров.

Фото: особистий архів Олега Дегусарова

Усі дороги, доступні для виїзду, обстрілювали росіяни. На пунктах пропуску окупанти проводили фільтрацію. На одному із найжорстокіших блокпостів Херсона, при в'їзді до мікрорайону Острів, Олега затримали загарбники.

«Мене допитували співробітники ФСБ. У ці моменти страшно, бо не знаєш, чого чекати. Коли забирали, мамі сказали слідом: "можете на нього не чекати, він зараз на 7 років у Саратов чи Сизрань поїде". Потримали годину та відпустили», — згадує Дегусаров.

У серпні, коли російські окупанти вже полювали на активістів, волонтерів та їхні сім'ї, з Херсона довелося виїхати. Вже в Запоріжжі Олег продовжував волонтерську діяльність. До рідного міста повернулося у перші дні деокупації. Так розпочався новий етап — гуманітарна допомога всім, хто її потребує. Цим Олег займається й досі.

Найбільше тортурів — у Херсонській області

Усі 9 місяців окупації росіяни намагалися виявити учасників спротиву. Владислав Недоступ називає себе «везунчиком». Йому вдалося жодного разу не потрапити на підвал.

«Так, вони працювали над тим, щоби шукати підпілля. Шукати людей, хто залучений до процесів сил опору, хто допомагає спецслужбам. Але все одно страждали переважно цивільні. Таких людей, які займалися тим самим, що я, інші партизани — нікого не щадили. Траплялися випадки, коли тільки після тортур, побиття людей відпускали. Але просто так тебе не відпустять. Тебе або зламають фізично чи емоційно, чи зовсім уб'ють. Неодноразово мені просто неймовірно щастило», — каже Недоступ.

За даними Херсонської обласної прокуратури, на звільненій частині регіону офіційно зафіксовано 11 кімнат для тортур. 7 із них перебували у Херсонському районі, найбільше у самому обласному центрі. Одну з катівень в'язнів росіяни облаштували в ізоляторі тимчасового тримання. У ній 9 днів провела Ірина Радецька.

Ізолятор у Херсоні, листопад 2022 Фото: «Новини Донбасу»

Ірина — заступниця директора Херсонської гімназії. Росіяни схиляли її до співпраці під час окупації міста. Вимагали, щоб привела до школи дітей та переконала співпрацювати колектив.

На всі дзвінки Ірина відповідала «я у ваші ігри не граю, не витрачайте мого та свого часу». Потім їй почали загрожувати розправою. Одного дня жінка навідалася на своє місце роботи. Там щосили кипіла підготовка до нового навчального року на чолі з призначеним росіянами директором.

Щоб показати так званому керівництву, що загарбників не боїться, жінка погрожувала «директорові» навчальною гранатою.

«Запитую — чеку тут зірвати? Остання фраза, яку я йому сказала, виходячи з кабінету - "ти здохнеш". Секретарці теж це сказала», — згадує Ірина.

Ізолятор у Херсоні, листопад 2022 Фото: «Новини Донбасу»

Вже наступного дня о п'ятій ранку до будинку Радецької увірвалися озброєні військові РФ. Після обшуків її забрали до ІТТ. У камері вона була сьомою ув'язненою. Ірину звинуватили у «тероризмі» та погрожували 20 роками в'язниці.

«Били струмом. Вливали у рот воду. Били з сили ногою в живіт, прикладом по спині. У мене були зав'язані очі, я навіть не могла зорієнтуватися на удари. Весь час питали, де склади боєприпасів. Пропонували назвати три прізвища АТОшників, активістів, партизанів. Мовляв, тоді відпустять додому. Я казала, що таких не знаю, в іншій сфері працюю», — розповідає Ірина Радецька.

Ізолятор у Херсоні, листопад 2022 Фото: «Новини Донбасу»

Ізолятор у Херсоні, листопад 2022 Фото: «Новини Донбасу»

Ізолятор у Херсоні, листопад 2022 Фото: «Новини Донбасу»

Через 9 днів тортур Ірину нарешті відпустили додому. Вже тоді її тіло відчуло весь завданий біль. Попереду чекало тривале лікування. Усі катування російських окупантів вона відчуває досі.

Тільки в ізоляторі тимчасового тримання катування зазнали близько 300 осіб. Це лише офіційно зареєстровані випадки. Насправді потерпілих може бути значно більше.

Чотири людини були закатовані до смерті. Крім того, близько 200 мирних жителів правобережної частини області були навмисне вбиті російськими окупантами. 59 людей зазнали сексуального насильства. Загалом зафіксовано понад 19 тисяч кримінальних правопорушень з боку військових РФ.

Екоцид

Підрив дамби Каховської ГЕС називають чи не найбільшою техногенною катастрофою за останні десятиліття. Масштаби цієї трагедії оцінюють досі. Армія РФ зруйнувала життя тисяч людей.

Те, що не знищила велика вода, окупанти знищують щоденними обстрілами. З першого дня катастрофи Олег Дегусаров разом із іншими волонтерами евакуював людей та тварин із зони підтоплення. До 11-ї ранку 6 червня авто вже довелося поміняти на човни.

Эвакуировал людей и животных из зоны подтопления. Фото: «Новости Донбасса»

Евакуація людей. Фото: «Новини Донбасу»

«Ми продовжували евакуацію, поки не забрали всіх можливих собак, яких бачили в полі зору. Вранці 7-го числа до нас уже почали приїжджати люди з човнами. Третього дня у нас на воді вже було 16 човнів. Ми координувалися за раціями, месенджерами між собою, з військовою адміністрацією, з ДСНСниками. Думаю, вся країна, весь світ бачив, що всі працювали, як один великий організм. Як могли», — згадує Олег.

Під час однієї із евакуацій на воді волонтери потрапили під обстріл. Дідусь, якого рятували із затопленої квартири, отримав легке поранення в голову. На щастя, усі залишилися живими. Скільки людей і тварин вдалося врятувати.

Евакуація людей. Фото: «Новини Донбасу»

«Слава богу не грудень місяць, вода терпима. За 5 днів евакуації ми згоріли на сонці. Обстріли, все те саме, тільки ти їдеш у човні. Нічого особливо не змінилося. Пам'ятаю, десь у липні почав приходити до тями від того, що сталося. Тому що роботи було дуже багато навіть після потопу», — каже Дегусаров.

Після того як вода відійшла, волонтери ліквідували наслідки підтоплення. Сильну течію витримали цегляні стіни. Будинкам глиняної породи пощастило менше — їх повністю розмило. Все, що було нажите людьми: ремонт, техніка, меблі та особисті речі — знищено.

«Дякую волонтерам, ми звідси вивезли 14 самоскидів піску. На четвертий день я через будинок переїжджав човном. Будинок був повністю під водою. Тут вода стояла майже два тижні», — показує наслідки підтоплення Микола.

Чоловік живе у мікрорайоні Острів. Він найближче розташований до річки та постраждав найбільше. Рівень води тут сягав восьми метрів. Микола згадує, разом із дружиною та собакою вдалося виїхати з дому в останній момент.

Потім допомагав волонтерам евакуювати мешканців свого човна — до повномасштабної війни працював водним таксистом. Щодня чоловік упорядковує свій будинок, вже тут живе і готується до зими. Навіть попри постійні обстріли їхати не збирається.

«Це вважається нульова зона, сіра. По той бік були вже орки (так у народі називають російських військових — ред.). Ми тут пережили все: і окупацію, і деокупацію, і обстріли, що можна. Цей потоп знищив життя. Все, що наживали, чого прагнули — змито водою. Будинок є будинок. На зло їм тут житимемо. Вони нас хочуть вигнати звідси — не вийде. Це ми їх виганятимемо з нашої території. Це все рідне, наше. Нікому не віддамо. Відновлюватимемо те, що втратили», — каже Микола.

Його сусідка Любов виїхала з Херсона ще в грудні, як тільки почастішали обстріли. Зараз повернулася упорядковувати свій будинок. Вціліло тільки те, що забрала з собою тимчасово залишаючи місто прифронтове.

«Скільки ми тут будували із чоловіком, все самі робили. Нам батьки залишили хату. Зробили ремонт повністю, все закуповували нове, самотужки. І ось за 25 років нажили. І чоловік помер, і вдома нема. Це страшно. І не зрозуміти, що далі робити, як далі жити», — каже херсонка.

Результат затоплених будинків після підриву ГЕС Фото: «Новини Донбасу»

Повернувшись навіть у повністю зруйнований будинок, Любов більше не хоче залишати Херсон. Сподівається розпочати життя з нуля у рідному місті.

Херсон зараз

Втікши на лівий берег Дніпра, російська армія щодня поливає вогнем звільнений Херсон. Лінія фронту проходить буквально річкою і невелика відстань дозволяє окупантам застосовувати всі доступні їм види зброї — артилерію, міномети, танки та безпілотники.

За останні місяці почастішали удари ракетами та авіабомбами. Водночас, самі херсонці кажуть, що після пережитої окупації їм уже нічого не страшно. У місті залишаються близько 70 тисяч мешканців.

«Найстрашніше в окупації було, що мене розшукували за активізм і хотіли розстріляти. Та не знайшли. А зараз цього нема. В окупації страшно було надвір навіть виходити. Зараз не таке жахливо, але все одно не дуже добре живеться», — каже місцевий житель Іван.

Центр визволеного Херсона з прапором України. Фото: «Новини Донбасу»

За словами херсонки Тетяни, до звуків вибухів вона вже давно звикла. Навчилася на слух визначати «виходи» та «прильоти».

«Орки - так, з ними було страшно навіть голову піднімати. А тепер ви подивіться — люди всі ходять із гордо піднятими головами. Так, страшно. Але очікуємо, звісно, повернення нашого лівого берега», — каже жінка.

Рідне місто складно бачити таким порожнім, вважає Владислав Недоступ. Але тут, під обстрілами, більше цінується життя.

«Це не норма, як ми всі живемо, в яких умовах. Але, з іншого боку, бути вільними на своїй землі це краще, ніж жити в окупації. Краще по нас стріляють, ми боротимемося. Я хоч вулицею ходжу і перестав озиратися. Мене вже не напружують великі джипи чи військова техніка, бо одразу виникали асоціації з окупантами. Я відчуваю волю. Хто свободу втрачав, той розуміє, про що я говорю. Свобода — це найважливіше, що може мати людина», — вважає Владислав.

Владислав та зруйнована будівля у Херсоні. Фото: «Новини Донбасу»

З кожним днем у Херсоні дедалі більше руйнувань. Ліквідувати наслідки обстрілів допомагають волонтери — зашивають вікна та дахи, розбирають завали. Після підриву Каховської ГЕС команда Олега Дегусарова із 5 осіб зросла до 60.

Небайдужі місцеві жителі об'єдналися, аби допомогти всім нужденним. Нині це організація «Справжні». Бригадир однієї з команди Андрій Пономаренко каже: «Ми живемо на фронті. Звідти стріляють, до нас прилітає. Коли десь поруч, природно, намагаємося сховатися якомога швидше. По суті вже звикли».

Комунальники Херсона. Фото: «Новини Донбасу»

Волонтери, комунальники, водії автобусів та тролейбусів — усі працюють у касках та бронежилетах. Комплект захисту став обов'язковим атрибутом уніформи в Херсоні.

«Психіка у нас уже у всіх порушена. Погано це чи добре? Коли я довго не чую "виходів" чи "приходів", для мене це вже дивно. Як не крути, ми вже всі залучені до цього, живемо цим. Ми вже звикли до війни. Страшно, у будь-якому разі жити хочеться. Не скажу, що прямий страх відчуваєш. Але переживаєш, особливо за сім'ю. Коли вас уже більше 50 осіб, то розумієш, що це велика зона відповідальності», — каже Олег Дегусаров.

Фото: «Новини Донбасу»

Російська пропаганда налякала херсонців розправами «київського режиму». Нібито разом із деокупацією розпочнуться переслідування. Але через рік після звільнення міста Україною винесено 17 судових вироків, складено 413 обвинувальних актів. За даними Херсонської обласної прокуратури, лише 2000 справ заведено.

Це злочини проти національної безпеки. Усі вони стосуються державних зрадників та колаборантів. Понад 500 людей повідомлено про підозру. Серед них організатори псевдореферендумів, так званий «губернатор» та посібники окупантів.

Про жодні масові «розправи» над російськомовними говорити не доводиться. Але залякування мирних жителів на захоплених територіях продовжується досі.

«Знаю, що залякують, бо є знайомі, які мешкають у Новій Каховці. Їм дуже тяжко. Примушують брати російські паспорти. Люди тримаються, вони чекають. Хто хотів працювати на Росію, той давно працює. Жодних репресій немає, то вся брехня», — розповідає мешканка Херсона Інна.

На думку місцевого жителя Івана на колаборантів «репресії» мають поширюватися, а на тих, хто не співпрацював із окупантами, то їм нічого бояться.

Фото: «Новини Донбасу»

Херсон, захоплений у перші дні війни, який пережив псевдореферендум та нібито «приєднання до Росії», став справжнім свідком порушень міжнародного права та військових злочинів російської армії.

11 листопада стало сакральною датою для всіх херсонців. Найбільшим святом став день визволення. Тут у Херсоні вірять — своєї довгоочікуваної дати дочекаються усі мешканці тимчасово захоплених територій.

«Я знаю, що окупація для кожного своє пекло. Кожна доля зламана по-своєму. Люди, які в окупації за вас не забули. Наш час настав і ваше теж настане. Нічого не буває вічного. Я хочу, щоб ви вибралися з цього пекла. Щоб ви знову відчули, що таке бути вільною людиною. Це неймовірні відчуття. Я вам бажаю відчути це знову і більше ніколи не бути за тих умов, у яких ви зараз», — наголосив Владислав Недоступ.

Матеріал створений за підтримки «Медіамережі».