«У мене немає ноги». Бійці ЗСУ пережили ампутацію, але знову можуть ходити

В Україні багато людей стикаються із втратою рук та ніг — і необхідністю у протезуванні. У центрі цієї боротьби фонд Protez Foundation, який забезпечує протези та реабілітацію.

Фонд заснував український лікар-протезист Яків Градінар та бізнесмен Юрій Арошідзе. З травня 2022 року до вересня 2023 року у програмі Protez foundation взяли участь 120 осіб. Вони одержали 340 протезів. Про діяльність фонду та про те, як українські військові знову можуть ходити після ампутації, розповідає «Єврорадіо».

У черзі у Protez Foundation стоять сотні людей. Якщо ви хочете допомогти їм повернутись до звичайного життя — задонатити з України можна тут.

«Дівчата одягають короткі спідниці, хлопці — шорти. Наші люди більше не ховають протези»

Карині шість років, вона хитро мружиться і тягне за собою протез ноги. На нозі синій кросівок Puma — це Сашина «нога». Сашко — майор ЗСУ. Ступив на міну.

Щойно він навчав Карину, що «Україну» треба писати з великої літери. Протез стояв поряд, Сашко на хвилинку відволікся - і все, нога «пішла». Карині можна грати з протезом, бо вона друг.

Олена та Карина Фоменко. Фото: Euroradio

Карина щодня проводить у центрі Protez Foundation, де військових, які пройшли через ампутацію, ставлять на ноги. Тут працюють її батьки — мама-реабілітолог Олена та тато-протезист Юрій. Карина ніколи в житті не покаже пальцем на людину з протезом.

— До війни я помічала, що людина з протезом іноді соромилася і ховала її. Але тепер наші хлопці та дівчата спеціально одягають короткі шорти, спідниці — вони більше не ховають протези, — каже реабілітолог Олена Фоменко. — А наша дитина змалку знає, що протез — це норма. І коли бачить людину з протезом, насамперед думає, що це військовий. Той, хто оберігав її спокій.

Протези від фонду Protez Founsation. Фото: Euroradio

«За шкалою від 1 до 10? Спочатку болить на "шісточку". А потім наростає до одинадцяти»

Саші — другові шестирічної Карини — 29 років. Він досі іноді забуває, що він більше не має ноги. «Єврорадіо» розповідає його історію.

— Після вибуху чуєш лише писк у вухах. А коли приходиш до тями, намагаєшся зрозуміти: що в тебе ще є, а чого вже немає. І розумієш, що чогось більше нема.

Реабілітаційний центр знаходиться у невеликому закарпатському містечку. Тут Сашкові зробили протез. Весь наступний місяць він навчатиметься на ньому ходити та з ним житиме.

Сашко спеціально не ховає ногу — з кросівки виглядає металева щиколотка. Він не проти, якщо люди запитують про протез - і взагалі йому хотілося б, щоб питали частіше.

2022 року, після десяти років служби, Сашко планував піти з армії, але почалася війна. Після загибелі друга Жені у бою, Саші та його товаришам по службі запропонували перейти в іншу частину.

— Нас тоді зібрали та й сказали: хлопці, ви розумієте, де знаходитесь і що буде потім. Якщо ви до цього морально не готові — не плутайтеся під ногами, не стримуйте групу, не будьте баластом.

У Сашка двоє дітей, і він знав, що дружина вмовлятиме його скористатися шансом, але він залишився.

— А я розумів, що якщо професійні військові, які цьому навчалися, не залишаться, то підори дійдуть і до мого дому. А ще я думав… Думав, що не повинно бути так, що Женя загинув даремно, розумієш?



Сашко був командиром розрахунку ПТРК «Корсар» (український протитанковий ракетний комплекс). Він розповідає, що багато кілометрів пройшов «сірою зоною» — та прифронтова частина території, де ніхто не знає напевно, чи є там ворог. І на кілька кілометрів заходив до «червоної зони»: а це та частина території, про яку відомо точно — ворог там є.

У день, коли Сашка поранив, він ішов другим. Стежка була замінована. На неї виклали двадцять дві протипіхотні міни ПМН-2. Після того, як одна з них вибухнула у Сашка під ногою, хлопці знайшли ще двадцять одну.

— Нам дуже пощастило, що вони виклали їх на нашу стежку, а не зробили «мінний мішок».

— А що це?

Сашко розкладає на столі серветки у формі літери «П». Серветка це міни, туди наступати не можна.

— Виходить такий коридорчик. Ви йдете групою, і тут перший чи другий із вас потрапляє на міну. Він падає — приблизно за метр від місця вибуху. Інші хлопці чують вибух і переміщаються до дерев, до укриття це інстинкт. І якщо біля таких укриттів наставити ще міни, то за мною підірвуться й інші.

Майор ЗСУ Олександр Міхов. Фото: Euroradio

Після поранення був нестерпний біль, який пом'якшували наркотичними анальгетиками на стабілізаційному пункті. І в наступні місяці біль був постійним — і потреба у знеболювальних теж. Відмова від пігулок, перехід на слабші види «обезболу» був одним із найважчих етапів — і Сашко наважується про нього розповісти.

Коли в лікарні йому нарешті дозволили вставати з ліжка, Сашко дізнався, що тепер навіть прості дії — прийняття душа стануть для нього викликом.

Його історія — це розповідь про мужність, стійкість і труднощі адаптації до світу, що змінився, після повернення з поля бою. Це не лише особисте випробування, а й привід для суспільства звернути увагу на проблеми та потреби поранених військових та людей з інвалідністю.

Майор ЗСУ Олександр Міхов. Фото: Euroradio

Сашко навчився знову ходити з протезом. І планує використати свій досвід для допомоги іншим пораненим військовим, хоче допомагати людям зрозуміти, як почуваються військові, які пройшли через ампутації. Тому займеться фотографією та розповість через неї про історії цих людей. Він почав із того, що зробив знімки для цього матеріалу.

Уявіть, що пересіли з ауді на жигулі

У програму беруть усіх, хто постраждав у війні після 24 лютого 2022 року. І цивільних, і військових. Насамперед — дітей. Кожен, хто потребує допомоги, може заповнити анкету на сайті Protez Foundation.

Зараз у черзі на протезування лише за цією програмою — близько 1,3 тисячі людей. Щодня ця черга зростає. І для того, щоб якнайшвидше ставити людей на ноги, і для того, щоб за обслуговуванням протезів не доводилося літати за океан, філію клініки відкрили в українському Закарпатті.

— Ми робимо все тут від душі, як для рідних людей. Тому що кожна людина, яка отримала поранення, втратила нижню чи верхню кінцівку, заслужила, щоб ми допомогли їй адаптуватися і продовжувати жити у цьому світі повноцінним життям, — каже лікар-ортопед Петро Градинар.

Майор ЗСУ Олександр Міхов (ліворуч) та лікар-ортопед Петро Градинар (праворуч). Фото: Euroradio

Для учасників програми Protez Foundation все безплатно. Протезування, проживання — все. Якщо потрібно буде поїхати саме до американської клініки, то програма покриває й переліт до США.

Так, у США побував інший наш співрозмовник — Олександр із Дніпра. І навчившись ходити в американській клініці, військовий приїхав до закарпатської філії, щоб навчитися бігати. Для цього йому видали спеціальний спортивний протез.

— Які відчуття від протеза? Ну, уявіть, що ви завжди їздили на «Ауді», а потім пересіли на «Жигулі», — каже Олександр. — А решту спитайте у дружини, вона все знає.

Ірина та Олександр. Фото: Euroradio

Сашко отримав поранення у річницю весілля. Дружина Ірина розповідає, як мріяла, що того дня Сашко зможе вирватися додому хоч на день. І ще не знала, що у свої перші роковини поїде до чоловіка до лікарні.

— Мене пустили до нього тільки тоді, коли з операційної перевели до палати. Пам'ятаю: заходжу, бачу фінгал, обличчя синє, подряпаний, побитий. Думаю, слава Богу, що живий і цілий. Адже помітила, що хлопці в палаті лежать без рук і без ніг.

Потім дивлюся кров на простирадлах. Торкаюся. Він каже: Іра, у мене немає ноги. Мене саму всю трясло, але я одразу сказала: нічого страшного, ми поставимо тобі крутий спортивний протез!

Адже він після вибуху насамперед подумав: «Як я тепер бігатиму?». Просто у Сашка тато фізкультуру вів, а брат — футболіст. Уся родина спортсменів. І він теж так хотів бігати, так хотів на марафони… Тому зараз намагається якнайшвидше зробити спортивний протез, щоб почати тренуватися. Сподіваюся, він ще й у паралімпійських іграх візьме участь!

Сашко вже брав участь у «Іграх Нескорених», які проводилися серед поранених. По плаванню зайняв друге місце, і третє місце у веслуванні.

Родині Олександра та Ірини допомагали багато людей. Сашин найкращий друг — марафонець, він допоміг організувати збір грошей. Потім хлопці познайомились із тренеркою з Києва — завдяки їй Сашко займався у спортзалі. Інший тренер взяв його на плавання.

— А були в лікарні хлопці, яким не було кому допомогти. З нами у палаті лежав хлопчик без ніг. Я чула, як йому дзвонила бабуся, плакала: онучок, я далеко, що я можу тобі зробити? Бабуся старенька, приїхати не може — а батьків не має.

Матеріал створений за підтримки «Медіамережі»