«Мій чоловік має право бути звільненим з полону не в останню чергу». Мешканець Донбасу в неволі вже 7 років

Нещодавно Україна звільнила 230 бранців з російського полону. Це був найбільший обмін за час повномасштабного вторгнення. 130 з них — воїни ЗСУ, 55 — бійці Нацгвардії, 58 прикордонники, 1 поліцейський і 6 цивільних. Загалом від 24 лютого 2022 року з російського полону повернули понад 2800 українців та українок. Президент Володимир Зеленський наголосив, що Україна робить все аби звільнити ще більше бранців кремля і пам'ятає про всіх українців, які перебувають у російському полоні (станом на листопад 2023 року у російському полоні перебуває 4300 громадян України, понад 25 журналістів — ред.). І про військових, і про цивільних. Однак чимало українців лишаються у полоні росіян роками і вже втратили надію на повернення додому. Однак їхні рідні продовжують боротьбу за них. В нещодавній обмін полоненими вкотре не потрапив Валерій Матюшенко, який є бранцем Кремля вже сьомий рік. Його дружина Тетяна апелює до політиків, правників, дипломатів і священиків — України і світу — допомогти визволити чоловіка. Зокрема, жінка зверталась по допомогу до польської влади і дипломатів. Пані Тетяна каже, що кожен день чоловіка у полоні — це пекло.

Журналістка Світлана Мялик поспілкувалась з Тетяною Матюшенко для «Новин Донбасу».

«Наші рідні сидять не просто за те, що ми були проукраїнські, а по іншій причині»

— Нещодавно відбувся черговий обмін полоненими між росією та Україною. Чи був у цьому списку Ваш чоловік — Валерій Матюшенко? 

— Мені кажуть [представники української влади], що Валерія включають до списку на обмін, але РФ його не віддає. Але я в це не вірю, якщо чесно. Ми забрали з-за грат таких людей, які, здавалося б, були «невіддавані», і Україна знайшла спосіб це зробити. Якщо є бажання зі сторони Росії забрати когось цінного для них і треба домовитись про людину, яка нічим не гірша, і достойна тієї ж Тайри та «азовців» (представники полку «Азов» — ред.). Списали, розтоптали, як особистість… Скільки ж можна?..

«Належна медична допомога Валерію в колонії не надається»

— Вам відомо у якому стані пан Валерій зараз?

— Він важкохворий. Йому 59 років. Він дуже схуд — 50 кг ваги лишилось! Шкіра і кістки, весь білий! Грижу тримає руками. Постійно ллє кров [з нього], низький гемоглобін. Намагаємось хоч якось відстежувати, щоб він здав якісь аналізи крові. Моя мама їздила до нього і бачила, у якому він стані. 

— Йому що, не надають жодної медичної допомоги?

— Ні, не надають. А ще у нього щитоподібна [проблеми з залозою], змінені лімфовузли. Треба робити дослідження КТ і зрозуміти стан організму. Скоріш за все захворювання переросло в онкологію. Але він не любить скаржитись. Не потрібен він тій Росії, просто заберіть його! 

Валерій Матюшенко. Фото з сімейного архіву

— Звідки Ви отримуєте хоч якусь інформацію про свого чоловіка, про його здоров'я?

— Один з колишніх бранців розповів мені, що після перенесених тортур стан Валерія сильно погіршився — він почав втрачати самоконтроль і координацію рухів. Під час сну у нього виникали спазми дихальних шляхів, він задихався! І цієї миті його будили [охоронці], бо боялись, що він помирає. Валерій спав сидячи, щоб не задихнутись. Електротравми, отримані під час тортур електричним струмом, спричинили у мого чоловіка порушення центральної нервової системи. Валерій до затримання мав вроджене генетичне захворювання — Синдром Туретта. Після тортур інтервали між неконтрольованими сіпаннями [у Валерія] скоротились до 5-10 секунд. Постійні м'язові спазми призводять до фізичного і нервового виснаження. Внаслідок катування струмом у нього пошкоджені і внутрішні органи, тому без надання медичної допомоги це може призвести до трагедії!

«Мені почали говорити, що мій чоловік з категорії тих, кого не віддадуть. Я сказала, що немає такої категорії»

— Якщо пан Валерій включений до списків на обмін, то все ж чому його не віддають?

— Він у списках з 2017 року. Він підтверджений, бо я одразу за два тижні після полону його подала в списки на обмін.

— Але як так відбувається? Тобто українська влада каже, що російська влада не погоджується його включити до списку на звільнення?

— Коли ми почали робити акції з рідними полонених аби їх визволити з полону, мені почали говорити, що мій чоловік з категорії тих, кого не віддадуть. Я сказала, що немає такої категорії. Це вішають локшину на вуха. Це небажання української влади забирати. Може, просто відповідати доведеться? Вас ніхто ні про що питати не буде. Заберіть його! Дайте йому прожити кілька років хоча б, скільки йому там залишилось після всіх катувань концтабору «Ізоляція». Там же усі кишки спалено. Він був напівживий, не дихав, його повертали до життя…

— До кого Ви ще звертались, окрім як до української влади?

— У посольства різних країн, Польща, США та інші… Ми ходили разом з рідними [інших] полонених.

— Я знаю, що Ви були у Посольстві Польщі в Україні. Пам'ятаю, я була на тій зустрічі з колишнім польським послом Бартошем Ціхоцьким…

— Так, ми були не раз у нього. Знаєте як: поспівчували, рукою помахали, і на цьому все закінчилось. Я була і в Туреччині, їздили до Патріарха Варфоломія. Де ми тільки не були…

— До Ватикану Ви звертались, до Папи Франциска?

— Так, я була в Італії восени 2022 року. Папа Римський зацікавився і сказав надати йому прізвища полонених, до 10 осіб. Але потім звернулись щодо «азовців» через Ватикан. І хто ми такі… Тож наша історія відішла на задній план. А так, то ми були найперші, хто звернувся до Ватикану. Ми передавали і ОБСЄ інформацію…

«Вже не один Новий рік зустрічаємо без рідних. Ми просто божеволіємо»

— Тобто Ви звертались до всіх?

— Я зустрілась з президентом України Володимиром Зеленським і особисто передала кейси по своєму чоловіку Валерію Матюшенку і щодо мами Ізабелли Пех — Олени Пех. Тобто вони у списках. Сказали, що домовились. І що? Кажуть, що “він у списках, передзвоніть пізніше”. Дзвоню і “мороз” повний (не беруть слухавку — ред.) Ви розумієте, що у нас на душі? Вже не один Новий рік зустрічаємо без рідних… Ми просто божеволіємо… Їх досі не повернули… Є ж різниця перебування в полоні 2 роки, якщо тобі 30 років і коли тобі 60 років, і ти в полоні 7 років?! Так, усі громадяни України. Але ж треба думати. Вам (українській владі — ред.) нічого не варто домовитись про важкохворих. Невже ви домовились про 200-300 осіб для обміну і не змогли домовитись за десятьох важкохворих? Люди в полоні з інфарктами, з інсультами… Там десяток набереться таких людей, яких можна забрати. Я не вірю вже… Кому вони там потрібні? Їх просто тримають. Зараз, наче, наших полонених перевели [разом] із 60-тьома “азовцями” у Макіївську колонію, до одного бараку.

Тетяна Матюшенко з Валерієм та разом із сином Павлом. Фото з сімейного архіву

— У вас зв'язку з чоловіком немає, я так розумію?

— Нічого немає… Червоний хрест мав передати [йому] посилку, але так ніхто нічого не передав. За сім років полону до мого чоловіка жодного разу не зайшов Червоний хрест.

«Багато можна говорити про ті жахи, які довелося пережити в тортурнях та підвалах „Ізоляції“ моєму чоловікові, а ще про багато жаху я не можу навіть говорити, тому що про це навіть страшно думати»

— Тетяно, нагадайте свою історію, як все було?

— Разом з чоловіком Валерієм Матюшенком ми проживали в місті Комсомольське Донецької області (у травні 2016 р. перейменовано на Кальміуське — ред.) на території, яка з 2014 року окупована РФ. Відданість Україні стала підставою для затримання і знущань над моїм чоловіком. Саме тому 15 липня 2017 року він був викрадений співробітниками «МДБ» так званої «ДНР» поблизу власного будинку, де йому одягли мішок на голову і відвезли у невідомому напрямку. Пізніше я дізналася, що мого чоловіка тримали 10 місяців на «Ізоляції» у так званій «внутрішній в’язниці», де він піддавався божевільним тортурам. Сепаратисти так званої «ДНР» інкримінували Валерію шпигунство на користь України і засудили на 10 років позбавлення волі.

— Чи Ви знаєте достеменно, де нині перебуває Валерій?

— Зараз мій чоловік відбуває покарання у Макіївській колонії суворого режиму №32. Відомо, що з метою визнання у шпигунстві і співпраці з владою України сепаратисти застосовують до затриманих фізичну силу, тортури і психологічний тиск. Мій чоловік не став винятком. Подробиці знущань над ним мені стали відомі від визволених з полону у 2017 році. Вони розповіли про всі жахи, які відбувалися з Валерієм. Найстрашнішим для нього виявилось переносити не фізичні тортури, а моральні. Для людини, яка дуже любить свою Україну, примус прилюдно виконувати гімн так званої «ДНР» був гіршим від тортур. Навіть імітація розстрілу, яку він переносив неодноразово, не зламали його морально, так як зламало виконання «гімну ДНР», який його змушували співати кожен день до третьої години ночі! Все це є приниженням гідності людини за політичними ознаками. 

Важко уявити, що в сучасному світі, де всі процеси повинні базуватися на нормах законодавства і права, весь цей жах відбувається з моєю рідною людиною. Багато можна говорити про ті жахи, які довелося пережити в тортурнях та підвалах «Ізоляції» моєму чоловікові, а ще про багато жаху я не можу навіть говорити, тому що про це навіть страшно думати. Всі вищеназвані дії стосовно мого чоловіка є порушеннями не лише українського законодавства, але і норм міжнародного права, в тому числі Женевських конвенцій.

Валерій Матюшенко з сином Павлом. Фото з сімейного архіву

«Життя в полоні зупиняє навіть час. Для людини перебування там — це пекло»

— Тетяно, Ви — надзвичайно сильна жінка, потрібно боротись далі…

— Перебуваючи в полоні сьомий рік у нелюдських умовах, після перенесених тортур та ще без надання необхідної медичної допомоги, я не знаю на скільки ще вистачить у нього [Валерія] життєвого ресурсу… Я просто дуже сподіваюся, що завдяки спільним зусиллям він скоро повернеться до нас, і після його звільнення у мене вийде своєю любов'ю і турботою змусити [його] забути весь перенесений жах і повернути Валері його колишній моральний стан і бажання жити. 

Найдорожче, що є у людини — це життя. Але якщо вдивитися в це саме життя детальніше, то можна сказати, що найдорожче — це час. Життя в полоні зупиняє навіть час. Для людини перебування там –- це пекло! Я прошу, я благаю дати шанс на життя моєму чоловікові! Я прошу допомогти мені повернути його!!!

— А я прошу Вас не зневірюватися! І дякую за таку щиру розмову.

Матеріал підготовлений за допомоги MediaPort Warsaw, хабу для українських журналістів у Польщі, та за підтримки міжнародної ініціативи Media Lifeline Ukraine