«13 березня стало днем початку терору». 10 років тому в Донецьку вбили проукраїнського активіста

Донецьк рівно десять років тому. Проросійськи налаштовані агресивні молодики б'ють тих, хто вийшов на мітинг «За Україну». Вечір, 13 березня 2014 року, закінчився смертю активіста Дмитра Чернявського. Перша кров стала провісником війни. «Новини Донбасу» згадують той трагічний вечір разом з учасниками подій.

«Усі очікували, що цього дня буде бійня»

«13 березня — до повномасштабного вторгнення я взагалі називала цей день чорною сторінкою новітньої сучасної України, бо фактично Дмитро Чернявський, який загинув на центральній площі під час мітингу за Україну, обстоював позицію, що Донецьк — це Україна, став першою жертвою цієї російсько-української війни безпосередньо на Донбасі», — каже Катерина Жемчужнікова, донецька журналістка, співорганізаторка Євромайдану в Донецьку, активістка українського спротиву 2014 року.

«Всі чекали нападу, всі знали, що цього дня буде, брутально кажучи, бійня. Цей вечір був одним із найяскравіших у житті, на жаль», — згадує волонтер Сергій Наконечний.

Проукраїнський мітинг у Донецьку, 13 березня 2024 року. Фото: Сергій Ваганов

«Тоді, коли стало зрозуміло, що це не просто напади. Не просто побити. Не просто в потасовці десь щось вийшло з-під контролю і когось вбили. Ні. Це вже були свідомі вбивства як залякування. З 13 числа в Донецьку росіяни вбивали», — вважає політолог Олег Саакян.

Мітинг 13 березня став третьою масштабною акцією «За Україну» у Донецьку. Тоді до центру міста вийшли тисячі людей, незважаючи на те, що подібні мітинги вже були небезпечними.

«Продумувалось нами і навіть стояло питання про скасування цього мітингу. Організатори мітингу стояли перед дуже жорсткою дилемою: або те, що називається, відступити, показавши свою слабкість і неготовність активно боротися, чи все-таки провести цей мітинг, який було оголошено. І обрали другий варіант», — пояснює Володимир Кіпень, асоційований професор Донецького національного університету ім. Стуса, громадський діяч.

Прихильники Росії на площі Леніна у Донецьку 13 березня 2014 року. Фото: Сергій Ваганов

«З боку прихильників Росії, які стояли ближче до пам'ятника Леніна, було близько тисячі людей. З боку прихильників України, які стояли далі на площі, було близько 5-7 тисяч людей», — оцінює кількість учасників Сергій Наконечний.

Тобто площа Леніна була поділена на дві частини. З одного стояли донеччани з жовто-блакитними прапорами. З іншого боку — агресивно налаштовані прихильники Росії, частина з яких — не місцеві.

«Там були звезені люди очевидно з якихось, скажімо так, більш маргіналізованих маленьких містечок, більш таких занепадаючих населених пунктів області, але також там були присутні безпосередньо і росіяни. Звичайно, тоді це ще не була російська армія, але, наприклад, менеджери всіх цих процесів — це теж були росіяни, і вони вже деякий час працювали на той момент у Донецьку», — каже Катерина Жемчужнікова.

«Десь у лютому — у березні так склалося, що ми почали дуже тісно спілкуватися з товаришем Романом Лягіним, який згодом десь у травні став головою „центрвиборчкому ДНР“. Він нас фактично ще 12 числа водив центром міста, показував автобуси, які стояли на ростовських номерах, заховані за будинками навколо площі Леніна», — каже Сергій Наконечний.

Прихильники Росії на площі Леніна у Донецьку 13 березня 2014 року. Фото: Сергій Ваганов

«Ми розуміли, що потрапили у своєрідну пастку»

Мітинг «За Україну» 13 березня, як і попередні, був абсолютно мирним. Учасники прийшли до центру міста без зброї. Більше того, вони закликали інший бік до діалогу. Але у відповідь полетіли спочатку яйця та яблука. Потім каміння, пляшки, світлошумові гранати.

«Міліція вишикувалася в ланцюг і розгорнулася щитами у бік прихильників України. Тобто фактично вони прикривали собою сепаратистів», — вважає Сергій Наконечний.

Агресивні прихильники Росії почали закидати учасників проукраїнського мітингу у Донецьку яйцями та димовими шашками, 13 березня 2014 року. Фото: Сергій Ваганов

«Це вже було завершення мітингу. В якийсь момент міліція просто розійшлася і все це море розгніваних, завезених, агресивних людей ринуло на тих, хто ще залишався і не встиг відійти з території площі. У людей були дерев'яні біти, і в них були забиті великі довгі металеві цвяхи. Це була вже як бита-їжачок. І вони прийшли саме із цією зброєю вбивати цих людей», — згадує Катерина Жемчужнікова.

Донеччан били цією саморобною зброєю, добивали ногами. Частина хлопців із місцевої самооборони, яка тримала периметр навколо мітингу, щоб люди після завершення акції могли безпечно розійтися, забігла до автобуса, на якому їх нібито мали вивезти у безпечне місце. Але то була пастка. Міліція не діяла.

Учасники самооборони чекають на атаки прихильників Росії. Фото: Сергій Ваганов

«Коли почалося побиття самооборони, вони просто відійшли убік та нічого не робили, щоб захистити людей. Я на власні очі бачив, як їх закидали камінням, як їх заливали газовими балонами. І якби ось той натовп прорвався до автобуса, страшно уявити, що відбувалося б далі», — наголошує Сергій Наконечний.

Ось як згадує ті події донеччанин, який потрапив у той автобус. Ми не називаємо його ім'я з міркувань безпеки.

«Забігши в автобус, ми щиро сподівалися, що це нам допоможе уникнути сутички і ми зможемо покинути це місце. Проте дива не сталося. По автобусу пішли працювати каміння та бруківка, у вікна розпиляли газові балончики. Усередині було неможливо дихати. Пам’ятаю, як поряд зі мною один із наших хлопців знепритомнів. Ми розуміли, що потрапили у своєрідну пастку. Потім міліція зробила кільце і ми змогли вийти. Нам кричали „на коліна“, кидали різні предмети, били арматурою. А колись міліція створила імпровізований коридор через сепаратистів, щоб ми змогли вибігти. Але вже тоді було зрозуміло, що спокійно вийти зможуть далеко не всі», — каже учасник мітингу 13 березня 2014 року.

Напад на учасників проукраїнського мітингу у центрі Донецька, 13 березня 2014 року. Фото: Сергій Ваганов

Вбивство Дмитра Чернявського

Жертвою нападу проросійських бойовиків став 22-річний Дмитро Чернявський — прессекретар місцевого відділення партії «Свобода».

«Востаннє я його, якщо не про акцію говорити, востаннє я його бачила на початку 2014 року. Я була кілька днів у Львові і ми з ним побачились, бо він там навчався. Він туди в університет вступив після нашого донецького вищого навчального закладу. І ми тоді ходили на каву. І ніби це ще був такий період, коли здавалось, що все дійсно може бути добре», — згадує Катерина Жемчужнікова.

Дмитро Чернявський

Дмитра вбили ударами ножем у живіт. Він помер у кареті швидкої допомоги. Крім цього, багато донеччан зазнали серйозних травм.

«Потім ми отримали інформацію про дуже значну кількість захисників нашого мітингу, які були у лікарні — кілька десятків людей. Причому багато хто не хотів афішувати свої рани, боячись, що ця інформація потрапить до бойовиків і це закінчиться ще трагічніше», — каже Володимир Кіпень.

Наступного дня після вбивства Дмитра Чернявського. Фото: Сергій Ваганов

«Всіх дуже шокувала смерть Дмитра. Я пам'ятаю, на його похорон прийшло багато людей. Багато хто з них був побитий. Люди прийшли із наслідками попередньої акції 13 березня. Дуже багато побитих людей, дуже побитих людей», — розповідає Катерина Жемчужнікова.

«З 13 березня стало зрозуміло, що сам Донецьк не вистоїть»

Більшість учасників цього мітингу кажуть: після 13 березня у людей з'явився страх та очікування ще жахливіших подій. Настрої змінилися більш песимістичний. Місцева влада тим часом тільки роздмухувала пожежу, або розповідаючи міфи про «Правий сектор», або відкрито підтримуючи проросійські сили.

«Якщо оцінювати зараз ту ситуацію та шукати відповідь на запитання, чи могли ми утримати український Донбас у 2014 році, маючи вже всю доступну нам інформацію протягом цих десяти років, я можу сказати, що ймовірність утримання була дуже низька. Центральна влада на той час була напівпаралізована», — вважає Володимир Кіпень.

Прихильники Росії на будівлі СБУ у Донецьку, 15 березня 2014 року. Фото: Сергій Ваганов

«З 13 березня стало зрозуміло, що сам Донецьк не вистоїть. Ми зрозуміли, що це російський сценарій а-ля Крим, який буде реалізовуватись у Донецьку. Що це не відволікаючий маневр, а росіяни дійсно йдуть захоплювати території. До цього була ще ілюзія, що можна продемонструвати і сам факт демонстрації, що Донецьк український, що росіянам тут нікого захищати і захопити не вдасться і місцеве населення не змириться з цим. Що цього буде достатньо, щоб зламати Росії плани», — наголошує Олег Саакян.

«Донецьк боровся, у Донецьку були проукраїнські сили»

Зараз, коли минуло десять років, Росія та її ставленики всіляко намагаються стерти спогади про те, що в Донецьку взагалі був проукраїнський рух.

«Весь час Росія намагалась спотворити інформацію. І до сьогоднішнього дня, на жаль, ми живемо часто міфами про український спротив в Донецьку. Про цілу серію акцій мирного спротиву. Це були абсолютно звичайні донеччани. Різного віку. Це не була тільки молодь. Це були і літні люди. Це не був тільки середній клас. В нас були присутні обидві профспілки шахтарів. Шахтарі були не з того боку, а з патріотичного українського», — зазначає Олег Саакян.

Проукраїнський мітинг у Донецьку 5 березня 2014 року. Фото: Сергій Ваганов

Це були студенти, викладачі, підприємці та навіть представники силового блоку.

«Оці спогади відносно подій в Донецьку десятирічної давності дійсно дуже потрібні й дуже важливі. Це свідчення того, що нерідко забувається дуже багатьма в Україні, що Донецьк боровся, що Донецьк мав. Проукраїнські сили і що Донецьк хотів убезпечити себе від війни і від різних російських сценаріїв», — наголошує Володимир Кіпень.

«В цих умовах місцеві — точно за кого не соромно — за містян, які точно зробили все від себе залежне для того, щоб зупинити Росію. Не всі містяни. Якби піднялися всі або піднявся хоча б кожен десятий містянин, який розумів ситуацію, то вірогідно Росії довелось би міняти свій сценарій та перегруповуватись, але тоді історія пішла б по іншому сценарію», — розміркує Олег Саакян.

Проукраїнський мітинг у Донецьку 5 березня 2014 року. Фото: Сергій Ваганов

Наразі учасники мітингів за Україну кажуть: зробити більше на той момент було неможливо, а також сподіваються, що колись Донецьк буде звільнений і вони знову зможуть зібратися у центрі вже деокупованого міста.

«Я думаю, що на тому рівні, на якому можна було щось зробити в Донецьку громадянське суспільство — ті тисячі людей, хто кожного дня робив щось, щоб зірвати російські плани, зробили значно більше, ніж могли самі від себе очікувати. Тому завжди можна зробити щось краще, але чи був би кращим результат? Не думаю», — вважає Олег Саакян.

«Донецьк теж боровся за Україну, він є Україною і я сподіваюсь, що незабаром колись буде знову в адміністративному та законодавчому руслі України. Бо там все одно залишаються люди, ми бачимо ті ж публікації в окупації, які чекають безпосередньо Україну, коли Донецьк повернеться додому, коли Україна повернеться додому в Донецьк», — резюмувала Катерина Жемчужнікова.