Поїхали в нікуди. Як мешканці Покровська, Мирнограда та Новогродівки живуть в евакуації

Через стрімке наближення лінії фронту на Покровському напрямку тисячі людей були вимушені терміново збирати свої речі та рушати у більш безпечні місця України. Для деяких це вже не перша хвиля евакуації, хтось давно подбав про альтернативний варіант житла, а хтось чекав до останнього і таких людей більшість. Адже ціни на оренду, наприклад, у Дніпропетровській області, миттєво зросли. «Новини Донбасу» поспілкувались з мешканцями Покровська, Мирнограду та Новогродівки, які розповіли свої історії переселення. Про виклики, труднощі, та плани на майбутнє читайте в особистих монологах героїв.

Дев’яносто кілограмів рудого щастя

Багато українців мають домашніх улюбленців. У деяких їх навіть декілька. Тварини приносять нам радість та любов, розділяють всі труднощі війни. На жаль, зараз на вулицях прифронтових міст залишилось багато собак та кішок, яких люди не змоги або не схотіли брати в евакуацію. Великому песику Балу та його котячому другу Боні пощастило. Пан Анатолій Солоненко навіть не думав залишати пухнастих друзів, навпаки, він перевіз їх з Покровська на Львівщину.

«У Покровську я жив у дуже небезпечному районі «Металіст» біля Динасового селища. Туди постійно прилітало. Ракети влучали у будинки в радіусі пів кілометра від мене. Тому, коли фронт почав стрімко наближатись, мені нічого не залишилось, як збирати речі та шукати житло в іншому місці. Двоюрідний брат запропонував материну хату у Бориславі, яка стояла пуста після її смерті. Збирався я з духом кілька разів, а потім знову розкладав майно. Кидати рідний дім нелегко, тут вкладена частка моєї душі.

Я завжди любив тварин, особливо великих собак. У нас на подвір’ї жив алабай, на жаль, він помер від раку. Потім ми з родиною вирішили взяти цуценя іншої породи, їздили за ним аж до Краматорська. Пес виріс зростом з мене, коли становиться на задні лапи, його величезна лахмата голова на рівні мого лиця. Назвали його Балу, як ведмедя з мультфільму.

Скоро у Балу з’явився товариш, руде кошеня, яке я підібрав на ринку. Воно було таке маленьке, худе, закуйовджене та хворе. Якби не прихистив бідолашного, помер би на вулиці. Кошеня назвали Бонька, щоб імена тварин були на одну літеру. Бо вони обидва руді та патлаті, як брати. З того моменту вже п’ятий рік поспіль кіт та пес нерозлучні. Разом гуляють, разом відпочивають. Боня спав тільки з Балу у його будці.

Кіт Боня і пес Балу. Фото з особистого архіву Анатолія Солоненка

Коли прийшов час евакуюватись, я ні хвилини не вагався. Тварини їдуть зі мною і крапка. Жінка з донькою від початку повномасштабного вторгнення живуть у Європі, тож хазяйную я один. Мої дівчата дуже переживали, як друзі доїдуть через всю країну. З дому взяв тільки особисті речі, посуд, подушки з ковдрами та побутову техніку, меблі залишив — то діло наживне. Перевізнику сказав, що зі мною їдуть тварини, він не мав нічого проти. Ми визначили тоннаж автівки, у назначений час завантажили речі та поїхали у нове життя.

Балу та Бонька розмістились разом у багажному відділенні, бо вони ж нерозлучні. Я відкрив борт, сказав «бар’єр», Балу заплигнув до кузова, слідом за ним у переносці відправився Боня. Дорога на Львівщину зайняла шістнадцять годин. За цей час ми три рази зупинялись, я годував тварин та давав їм можливість прогулятись. Дивно, але переїзд не вплинув на апетит друзів, їли вони чудово.

На новому місці у Балу з Бонєю теж не було стресу, напевно тут їм дуже сподобалось. Пару днів я закривав кота в хаті, щоб він звик до нового будинку. Потім дав йому волю і друзі возз’єднались. Зараз разом п’ють молоко. Вночі Бонька охороняє хату з Балу, «пасе» сусідських гусей та ловить мишей. Балу дивує всіх своїми розмірами, але він дуже вихований собака, без потреби голос не подає».

Маленький Мирноград на Черкащині

Зараз місто Мирноград знаходиться менше ніж за три кілометри від лінії фронту. Тут оголошена примусова евакуація. Вже не працюють офіційні установи, банки, логістика та магазини. Мальовниче шахтарське містечко щодня потерпає від російської артилерії та ракетних обстрілів. Особливо дістається околицям. У такі райони як квартал «Г», місцеві називають його 5/6, вже не пускають людей, бо там вкрай небезпечно. Родина Гусаренко, яка тут мешкала, виїхала на Черкащину ще у квітні, Наталія та Олександр не стали чекати, поки загроза стане неминучою. Слідом за ними одна за одною до нової громади переїхали ще майже десять родин.

«Наша донька живе у Звенигороді Черкаської області. У лютому ми приїхали до них погостити, але розуміли, що ситуація у Мирнограді вже нестабільна, треба щось шукати для переїзду. Ми об’їздили багато селищ навкруги, поки не опинились у Драбівці. Не знаю, що нас сюди привело, мабуть, Всесвіт підказав. Пригледіли будиночок та придбали його. У квітні ми вже хазяйнували на новому місці.

Мій чоловік все життя проробив у проходці, вже давно має шахтарську пенсію. У нас були невеликі збереження, яких вистачило на купівлю сільської хати. Рідний будинок на 5/6 вже розбитий, тож повертатись нікуди. До вересня я працювала дистанційно, бо очолювала дитячий садок. Зараз буду шукати собі роботу десь поблизу.

Наталія та Олександр Гусаренко на власному подвір'ї у Драбівці. Фото з особистого архіву

Будиночок, який ми змогли придбати на наші гроші, потребує ремонту. Роботи, щоб привести його до ладу, багато. Води у хаті немає, зручності були на подвір’ї, але у напівзруйнованому стані. Тому зараз ми облаштовуємо своє житло, щоб до зими мати елементарні умови для проживання. Дуже сумуємо за рідним Мирноградом, не можемо звикнути до втрати житла. Забрали з собою лише частину меблів, побутову техніку та особисті речі.

Але на новому місці ми здобули спокій. Тут безпечно, не чутно вибухів, життя вирує. Нам дуже допомогли сусіди. Поки ми перевозили речі, вони вже висадили картоплю та інші овочі на нашому городі. Нещодавно вже зібрали врожай. Люди тут привітні, несли нам м’ясо, сало, щоб підтримати на початку. Кілька разів ми ще їздили додому, щоб щось забрати. Наші сусіди часто дзвонили та турбувались, коли ми вже повернемося.

За цей час своїми руками зробили дуже багато. Вирили свердловину, провели каналізацію, збираємось заводити воду в будинок. Всі збереження пішли на новий будинок, тож розраховуємо лише на фізичну допомогу рідних. Труднощі не лякають, це ціна нашого спокою. Ми лягаємо спати та встаємо з гарним настроєм, без хвилювання, що вночі щось прилетить.

За нашим прикладом у Драбівку почали переїжджати інші мешканці Мирнограду, наші родичі та друзі з кварталу «Г». Спочатку погостити на Великдень приїхав мій дядько з родиною. За свята вони знайшли собі будинок неподалік від нас. Потім завітали друзі — родина Безбородових. Олена та Віталій теж знайшли собі будинок, а потім разом з родиною Монастирських (це мій дядько) перевезли великою фурою речі.

Мати Наталії Гусаренко на городі. Фото з особистого архіву

Дивлячись на Безбородових до Драбівки переселились його мати з батьком та рідна сестра з чоловіком та донькою. Вони знімають будинок за оплату комунальних послуг. Олена забрала сюди свою маму, для якої теж знайшовся будиночок за комуналку. Ми з чоловіком також перевезли своїх батьків.

Окрім них, ще декілька родин з Мирнограда переїхали сюди на постійне місце проживання. Ми дуже раді, що у Драбівці створилась така собі шахтарська громада. Хоча місцеві дуже привітні, все ж таки земляки рідніше. І від цього гуртування якось легше на душі. Ми завжди допомагаємо один одному. Збираємось разом на свята. День шахтаря відмітили великою компанією у лісі, який тут на околиці села».

Родина Гусаренко та дядько Наталії, Олексій Монастирський. Фото з особистого архіву

Поїхати не можна залишитись

Новогродівку росіяни окупували за три доби. Цей прикрий випадок називають антирекордом війни. Дехто з людей зміг виїхати завчасно, але багато місцевих залишилось. Їх подальша доля зараз невідома. Юлія Передрієва ще на початку великої війни розуміла всю небезпеку, тому відразу евакуювалась на Дніпропетровщину. А її чоловік-шахтар залишався працювати на місцевій шахті. Проте у лютому цього року він теж поїхав. Це рішення зберегло їм життя. Зараз родина мешкає у невеликому селищі разом з безпорадними родичами, долею яких вони опікуються.

«До початку 2023 року я мешкала у селищі Роздори. Відразу почала допомагати з розселенням іншим землякам з Новогродівки. Закликала всіх переїжджати завчасно. Потім у нову громаду зайшов міжнародний проєкт від організації Help Age International, куди я влаштувалась соціальним працівником. Я мала змогу допомагати людям з чотирьох областей. Тому вирішила повернутись до Новогродівки та пів року працювала вдома.

Юлія як соціальна працівниця надавала допомогу людям похилого віку в Новогродівці. Фото з особистого архіву

Наш будинок розташований як раз у тому місці, яке часто обстрілювали. Чоловік до останнього працював стволовим на шахті 1/3 «Новогродівська». Неодноразово діставалось і шахті. Керівництво повідомило, що відновлення підприємства не буде. Тому ми вирішили знову повернутись до Роздорів на Дніпропетровщину. Те житло, яке я займала безплатно у першу хвилю евакуації, вже було зайняте. Тож, довелось шукати інше.

Місцеві родичі допомогли знайти вільну хату. У договорі оренди власники прописали, що ми можемо жити на умовах покращення житла. Треба розуміти, що життя в селі зовсім інше. І ти або приймаєш його таким, або починається депресія. Але я вже була загартована. Туалет на вулиці, криниця на городі, спартанські умови — це реалії нашого сьогодення. У нас немає грошей, для того, щоб купити щось своє. Також ми не маємо змоги сплачувати оренду у великому місті.

Разом з нами живе моя сестра віком 60+ та її доросла донька — людина з інвалідністю. Зараз ми з чоловіком відповідаємо не лише за себе, а й за них також. Міжнародний проєкт, який надавав психологічну та соціальну допомогу людям похилого віку з прифронтових громад, завершено, тож живемо на пенсію чоловіка. Будемо думати, що робити далі, а поки що треба уповільнитись та перепочити».