Історія поліцейського, який не зрадив: Вижити в Маріуполі, вистояти в полоні, повернутися у стрій

Поліцейський Святослав Єрмонов бився за Маріуполь та пройшов через полон.

«Зрадників серед маріупольських правоохоронців десь 50%... Я погано про них думаю, а говорити про них не хочу. Зі зрадниками не говорять», — каже Святослав Єрмонов.

На відміну від поліцейських, які зрадили присязі, чоловік бився за приморське місто, пройшов через полон, після лікування поранення та реабілітації з грудня 2022 року повернувся до служби.

Бойовий досвід АТО

«У поліції я служу з 2015 року, бо до цього була міліція», — починає з жартів розповідь про себе Святослав Єрмонов. Свій шлях правоохоронця він розпочав, здобувши освіту у Донецькому юридичному інституті у 2010 році, з роботи у карному розшуку міста Донецька.

Як тільки у 2014 році почалась збройна агресія РФ, Святослав отримав наказ на евакуацію до Добропілля, потім змінив місто дислокації на Краматорськ, а з 2015 року вже виїхав до Маріуполя.

«Нам казали, що ми їдемо максимум на два тижні. Я зібрав речі і виїхав. З того моменту я так і не був вдома», — говорить він.

Святослав продовжив службу в Главку поліції Донеччини, та займався виявленням зброї та вибухівки. У 2016 році його перевели до Лівобережного відділу поліції Маріуполя. В його зону відповідальності входили такі прифронтові села як Виноградне та Піонерське, тому в цих зонах бойових дій він співпрацював з військовою контрозвідкою СБУ, морпіхами 36 бригади ЗСУ та «Азовом».

У складі зведених загонів, він здобував бойовий досвід, з самого початку приймаючи участь у антитерористичній операції (АТО).

«Був у червні в Мар’їнці та січень-початок лютого Дебальцевому 2015 року. Займалися зачисткою територій та контр-диверсійною діяльністю. Тому певний досвід участі у бойових діях мав вже до Маріуполя», — розповідає він.

Святослав не вдаючись у подробиці каже, що у 2019 році у нього стався особистий конфлікт з керівництвом главку поліції Донечиини, які його незаконно звільнили. Після того як він виграв усі суди та відстояв свою правоту, довів незаконність звільнення, у 2020 році повернувся та продовжив службу, тісно співпрацюючи з військовою розвідкою ЗСУ, контрозвідкою СБУ.

«За три доби до вторгнення його товариш розвідник 36-ої бригади повідомив, що до Маріуполя наближається колона російських танків у кількості приблизно 300 штук та 3000 піхоти військових рф. Також приблизно 500 озброєних ДРГ вже «законсервовані» у місті, які чекають «відмашки» діяти проти України, що починається повномасштабна війна. Пояснив, що вони, військові, будуть зупиняти ворога із зовнішньої сторони міста та їм необхідна буде допомога внутрі міста. Та попрохав мене допомагати їм у місті, а саме в ході встановлення адрес даних ДРГ проводити їх зачистки та знешкоджувати групи диверсантів. Почувши це, я одразу доповів керівництву відділення поліції № 2 Маріупольського РУПа, але отримав відповідь, що ми, типу, не військові, а поліцейські, тому і функціонал обмежений», — говорить Єрмонов.

З власної ініціативи він став збирати патріотично налаштованих правоохоронців та надавати їм актуальну інформацію про майбутні завдання.

Святослав Єрмонов. Фото з особистого архіву

«Хто не залишить Маріуполь – той “сєпар”»

Святослав Єрмонов каже, що як тільки почалось повномасштабне вторгнення, разом з офіційним наказом керівника поліції Донеччини, щодо евакуації в Покровськ, неофіційно пролунало, що «хто не покине Маріуполь — того будуть вважати “сєпаром” та звільнять». Тому, прибувши вночі 25 лютого у Покровськ, наказ він виконав, однак на наступний день гостро підняв питання з керівництвом Маріупольської районного управління поліції про необхідність повертатися в місто, та продовжувати виконувати свої поліцейськи обов’язки та боронити місто. Святослава підтримало багато поліцейських, після чого 27 лютого 2022 року була організована автоколона до 25 поліцейських маріупольчан, які повернулися в місто до своїх функційних обов’язків.

«Ми займалися евакуацією цивільних, викриттям та затриманням мародерів, обслуговуванням осіб, які загинули внаслідок бойових дій (трупів), розвезенням води місцевим мешканцям в бомбосховища, та виявленням ДРГ. Але фронт наближався. В середині березня декілька патрульних поліцейських на броньованому бусі зникли в Лівобережному районі міста, а саме там, куди ми возили воду мешканцям. Потім ми дізналися, що вони потрапили у полон. Я неодноразово повідомляв керівництву, що я не покину Маріуполь, буду до останнього його боронити, що у разі повного його оточення приєднуюсь до лав ЗСУ, «АЗОВУ» та буду виконувати бойові завдання», — каже правоохоронець.

Святослав хотів приєднатися до 36-ої бригади морпіхів до товариша розвідника, з ким довгий час співпрацював, але через відсутність будь-якого зв’язку 27 лютого прийшов на базу «Азова» для залишення своїх координатів та повідомлення бажання тримати з ними місто до останнього. До Святослава вийшов боєць з позивним «Макас», якому поліцейський сказав, що має боєкомплект, зброю (АК-74 та ПМ) та бажання з ними воювати, що коли останні поліцейські покинуть місто та взагалі коли поліцейські функції вже будуть недоречні, то він буде готовий до них приєднатись. Залишивши останньому свої данні, Святослав повернувся своїх поліцейських функцій. Дізнавшись про наміри Святослава приєднатись до ЗСУ, «Азова» та боронити місто до останнього, разом з ним також виявили бажання це робити ще двоє оперуповноважених карного розшуку Маріупольського РУПа, а саме Родолєс Олександр та Тосхопаран Олександр, після чого за даним фактом було повідомлено керівництву. Цього ж дня начальник Маріупольського РУПа Ткаченко Роман викликав Святослава, О. Родолєса та О. Тосхопарана для того, щоб впевнитися, чи дійсно у них є наміри приєднуватись до лав ЗСУ та боронити місто, на що вони усі надали позитивну відповідь, після чого була отримана команда збирати речі/рюкзаки для відправки до позицій ЗСУ. Коли приїхав броньований бус, то він відвіз їх не на позиції військових, а до главку поліції Донеччини, де вони разом з іншими працівниками поліції продовжували виконувати поліцейські функції до 16 березня.

16 березня працівники поліції, що залишились отримали наказ від начальника главку поліції Руслана Осипенко покинути Маріуполь через його оточення, однак Єрмонов та двоє його побратимів вирішили залишитися та приєднатись до лав ЗСУ, «Азова» з метою оборони міста. У зв’язку з тим, що в місті вже взагалі не було зв’язку, місто було повністю оточено ворогом, а неподалік бази «Азову» вже відбувались вуличні бої, то Святослав з двома побратимами вирішили приєднатись до зведеного загону з кола пенсіонерів, учасників бойових дій та цивільних, які з початку повномасштабного вторгнення допомагали виконувати поліцейські функції. Однак через 5 діб через конфлікт з командиром даного загону та через різницю у поглядах щодо функцій загону та оборони міста, Святослав разом з Родолєсом покинули його та приєднались до груп з різних роду військ під керуванням «Азову». Тосхопаран вже був поранений та перебував в медичному шпиталі.

Наслідки боїв за Маріуполь. Фото з особистого архіву

Вуличні бої та прорив на «Азовсталь»

Так почались повноцінні бойові будні для Святослава в різних районах міста. В його групу входили бійці різних підрозділів: з «Азову», НГУ та ГУР. Не раз від смерті рятувала вдача.

«Наші хлопці навіть переодягались у цивільний одяг, заходили в тил до ворога та поверталися з інформацією та полоненими. Багато імен я не можу назвати, бо вони досі у полоні», — каже він.

Святослав брав участь у вуличних боях неподалік Маріупольського драмтеатру (вулиці Георгіївська, Італійська, Пушкіна), біля палацу Піонерів (пр. Металіргів) також у Центральному парку, на узбережжі Приморського бульвару. Доки не пролунав наказ на прорив на «Азовсталь» вночі 15 квітня.

Вуличні бої Маріуполя. Фото з особистого архіву

«Ми тоді базувались біля Приморського бульвару. Майже не було боєприпасів та їжі. 14 квітня навіть прийшлось підстрелити селезня в морі, щоб приготувати суп, однак не встигли це зробити через наказ збиратись на прорив до заводу «Азовсталь». Ми чекали на деблокаду, але зрозуміли, що її не буде», — каже він.

Тому прорив на комбінат був єдиним варіантом. Під постійними обстрілами були сформовані піша та автоколонна. Бійці знали, що живими доберуться не всі.

«Тільки з нашої групи зафіксовано двоє безвісти зниклих. Є здогадки, що вони 200», — каже поліцейський.

Прибувши на завод, одразу він почав виходити на позиції біля стадіону «Азовсталь», по вул. Ломізова Лівобережного району міста, що біля Шлакової гори та аж до 1 травня утримували ці позиції. Захисники Маріуполя билися у повному оточені, але билися до останнього. Під натиском штурмів, корабельної артилерії та літаків, та після знищення зазначеної позиції, доводилось відходити вглиб комбінату.

«Контузія та кульове, якщо ти можеш ходити, не вважалось за поранення. До шпиталю доставляли лише тих, хто не міг самостійно пересуватись», — так говорить про буремні події Святослав.

17 квітня командир «Азову» Редіс зібрав всіх та повідомив, що їжі вистачить приблизно на місяць, але оборону потрібно тримати до останнього. ФАБи падали на бункери, люди гинули. Тому було прийняте рішення скласти зброю та вийти у полон.

Перший вихід з «Азовсталі» був 16 травня. Святослав Єрмонов вийшов лише 20-го.

««На виході з заводу нас зустрічав чоловік у віці, який усім тиснув руки та казав: «Дякую за службу». Ми запитали у нього хто він, на що отримали відповідь, що він генерал Павлов. Я відразу зрозумів, що це контактна сторона з нашої сторони – ГУР МО. Потім орки влаштували нам принизливий особистий обшук», — каже поліцейський.

Теракти в Оленівці та голод

Замість гідних умов для військовополонених, які обіцяли окупанти, захисники Маріуполя отримали жахливе ставлення в колонії в Оленівці.

«Я прибув в останній партії і побачив, що у бараках(7-8), де повинно жити 200 людей (по 100 на кожний барак) живе понад 600. Є лише 50 нар, всі інші сплять на підлозі бетоні, піддонах та картонках в коридорі та навіть в туалеті», — описує він.

Святослав пригадує «атмосферу», яка панувала в Оленівці. Цигарки мінялись на хліб та речі, видавали мило на декілька людей, десь раз на пару тижнів, та на початку були проблеми з провіантом. У той час в ДІЗО відбувались страшні речі. На захоплених в полон намагалися «вішати» карні справи, якщо не сподобались патріотичні татуювання людей катували та били. Могли просто бити цілий день, питати про кожного цікавого для них бійця.

Остання зміна «вертухаїв» змушувала їсти на швидкість дуже гарячу їжу. Дуже багато хто не встигав взагалі доїсти так звану їжу. Робити це було важко особливо хлопцям з пораненнями обличчя, у яких були відсутні щелепи чи рани на щоках.

«Спочатку нас годували раз на день. Їдальня просто не була готова до таких навантажень. Рідка каша без солі та взагалі чого-небудь. Був справжній голод», — говорить він.

Були моменти, коли деякі військовополонені погоджувались працювати на «вертухаїв» в колонії, в так званої «робочої групи», сподіваючись на додаткову їжу, цигарки та інші привелегії. «Для мене як офіцера це було зашкварно», — каже він.

«Були випадки, коли стоїш в позі «лебідя» та чекаєш на допит, та краєм ока бачиш, як деякі військовополонені дівчата жартували та загравали з «вертухаями» на курилці, деякі навіть отримували подарунки, квіти. Я не знав хто саме ці дівчата, однак розумів, що це наші захисниці, які перебували в бараках ДІЗО колонії. Було дуже боляче на це дивитись», — сумно сказав Святослав.

Також поліцейський стверджує, що був свідком прильоту касетного снаряду по території колонії в Оленівці після теракту 28-29 серпня.

«Всі кажуть про один теракт в Оленівці, коли підірвали барак з "азовцями". Але їх було два. «Другий був 18 вересня, за 3 дні до першого обміну. Тоді прилетів касетний снаряд та вбило 2-х наших військовополонених, поранило приблизно 9 бійців. Вони були з так званої “робочої” групи, працювали на території колонії. Це сталося біля їдальні. Як я розумію, то про цей 2-й теракт ніхто не висвітлював в публічній площині, щоб не зірвати обмін зрадника Віктора Медведчука, 50 орків на 215 захисників "Азовсталі". "Вертухаї" в колонії нам казали, що це наша влада стріляє по нам з ракет "Хаймарс", у них версія з першого теракту також не змінилась, — підкреслив захисник Маріуполя.

Українська сторона та міжнародна спільнота поки не дали коментаря по цій темі, бо проводити розслідування на непідконтрольній території немає можливості.

«Росіян дуже цікавили снайпери, артилеристи та «азовці». Запитували, чи бачив я як вбивали цивільних та про окремих хлопців. Я тримався легенди, що нічого не знаю та ніде не був. Це було розумно. На допитах слідчий комітет та ФСБ питали: "Ви усі водії, кухарі, музиканти, як ви знищили 10000 "регулярки"?". Вони мали на увазі регулярної армії РФ без військових так званої "ДНР". На що доводилось просто пожимати плечима. В полоні були навіть оркестр військової частини 3057, які також боронили завод. Коли після виходу з заводу ми були розміщені в автобуси, то заходили невідомі люди з символікою РФ та на відео камеру запитували у нас посаду, звання та анкетні дані. Коли половина автобуса були водії, кухарі, музиканти з оркестру та ще я представився оперуповноваженим карного розшуку — працівником поліції, то вони взагалі не могли нічого зрозуміти», — сміється Святослав.

Святослав Єрмонов до і після полону. Фото з особистого архіву

Етап, що став обміном

Оленівську колонію потроху розвозили. Полонених етапували в інші СІЗО та колонії, тому побут покращився.

«Я готувався до етапу також. Навіть один вертухай якось позвав мене до хвіртки бараку, та запитав, чи працював я у Горлівці. Я зрозумів, що поїду туди, тому що нам вже було відомо про відновлену колонію у Горлівці, яка повинна була бути для осуджених військовополонених,», — говорить Святослав.

Наступала осінь. Треба було думати про те, як вижити взимку. Тому правоохоронець зі шматка зшив собі шапку, та одну шкарпетку.

«20 вересня я мав шити другу шкарпетку. Але мене викликали, та сказали, що у мене 2 хвилини на збори. Я взяв зошит з рецептами, шапку, шкарпетку, та став збиратися у іншу тюрму», — говорить він. Про зошит з рецептами поліцейський говорить з особливим теплом. Він записував туди інгрідієнти всіх смаколиків, про які мріяв сам та його товариші по бараку. Цікаво, що на волі Святослав продав його на аукціоні та за виручені гроші купив дронів для ЗСУ.

Партію військовополонених вивели з бараку та посадили навпочіпки. Нас не годували, та не давали води, тому ми розуміли, що шлях буде тривалий,

«Я почав оглядатися, та побачив, що серед нас є жінки, є офіцери, є "азовці", є важко хворі та поранені… З’явився вогник надії», — розповідає він.

Полонених загнати силою у КАМАЗи, посадили у кількості до 50 бійців у незручні позі на підлогу та повезли у Таганрог. Під час дороги Святослав декілька разів отримав прикладом по голові за те, що у нього сповзла пов’язка з очей. Один з бійців втратив свідомість через велику давку та відсутність кисню. Співробітник, що супроводжував нас з боку РФ на наші крики про допомогу почав бити нас прикладом по голові, а потім кинув баночку нашатирю, яка розбилася об кузов, а рідина витекла. Після цього взагалі дихати не було чим. У Таганрозі посадили на літаки та зі зав’язаними очима привезли у Москву. Перебування у столиці РФ стало показовим у відношенні до військовополонених.

Декількох людей залишили у Москві на пункті зборів, декількох додали до основної партії та повезли на омріяний обмін.

«Коли побачив, що ми в Гостомелі та нас супроводжували не росіяни, а білоруси, зрозумів, що скоро буду вдома…. Обмін був організовано так, що ми рухались біля групи полонених росіян. Це не правильно. Могла спалахнути бійка. Але ми були переповнені радістю, на емоціях та адреналіні, нарешті, прийшли до своїх!», — говорить Святослав.

Святослав Єрмонов до і після полону. Фото з особистого архіву

Відновитися, щоб знову стати в дію

21 вересня 2022 року, Святослав Єрмонов опинився вдома. У полоні він пробув 4 місяці, але втратив 40 кг, здоров’я, декілька зубів та багато побратимів.

Першу частину реабілітації він проходив у Києві, потім в санаторії на Івано-Франківщині, згодом обрав одну з приватних лікарень столиці.

Святослав під час реабілітації після полону. Фото з особистого архіву

«Що я зрозумів у полоні та під час боїв — що потрібно цінувати життя, яке дав Бог. Зрозумів, хто є хто, хто піклується про тебе, а хто лише вдає. Розкрилися очі на багатьох людей та ситуації. Разів 10 я міг загинути, але все ж таки якась Сила дала мені жити. Мабуть, я щось маю зробити у цьому світі та на цій війні», — говорить Святослав.