«Мобіки» із Донецька. Злочин та покарання за службу в «армії сепаратистів»

«Мобіки» саме так часто називають українців з окупованих територій. Людей, яких силоміць закликали воювати проти України. Хто вони – жертви чи злочинці? Одні кажуть — люди направили зброю проти своєї країни — зрадники. Але є безліч історій, коли відбувалося буквально: «вийшов за хлібом — опинився під Маріуполем». І люди просто не мали вибору... Як до них ставитися? Що робити тим мешканцям Донбасу, кого забирають на війну? І чому такі дивні вироки ухвалюють «мобікам» в Україні? Журналіст Олексій Мацука вирішив розібратися у цьому.

Ось абсолютно типова для «мобіків» історія. Микита Баєнко, 26-річний мешканець Макіївки та студент магістратури в окупованому Донецьку. Потрапив у полон у Миколаївській області:

«Зателефонували з деканату і сказали з'явитися до військкомату для позначки. У військкоматі забрали документи і заявили, мовляв, не хвилюйся, це на один день для участі в масовці на параді... У результаті мене відправили до військової частини. Там ми були дев'ять днів... У результаті поїздом через Крим Херсонську область відправили на Миколаївську область. Там висадили біля якогось селища, сказали окопуватися та охороняти перехрестя. Зброю видали у Донецьку. Нову. Коли прибули до Херсонської області, нас вчили його заряджати... Була перестрілка і 13 березня ми здалися в полон».

Суд над Микитою Баєнком проходив у Вінниці. І в умовах воєнного часу аргументацію прокурорів також можна зрозуміти. Мовляв, «Баєнко не міг не знати про активну фазу війни Росії проти України і мав можливість здатися». Адвокат, звичайно ж, наполягав — «підсудного змусили взяти зброю в руки і не мав можливості уникнути призову»...

До вироку я ще повернуся. Там є свої нюанси, зачекайте! А поки що давайте замислимося — а що в принципі робити мешканцям окупованих територій — і я зараз не лише про Донбас кажу — коли таке трапляється...

«Уникнути призову» чи «здатися в полон» — це два варіанти дій, які пропонує українське Міноборони. Військове відомство навіть організувало спеціальну «гарячу лінію». Туди можна зателефонувати і дізнатися, як здатися правильно, щоб потім до тебе не було претензій. Там запитають паспортні дані, до якого підрозділу мобілізували, де зараз перебуваєш. І запропонують план як вийти в безпечне місце для здачі в полон. Другий варіант, який пропонують «мобікам», — здатися на позиціях українських військових. На підступах до спострежного посту українських збройних сил — тут процитую інструкцію — «поводитися спокійно, підняти білий прапор при зближенні та скласти зброю».

«Ми, як і раніше, вважаємо вас громадянами України. Ми вважаємо вас своїми» — це слова зі звернення до насильно мобілізованих українського міністра оборони Олексія Резнікова:

«Якщо ви не вчиняли злочини, вам нічого не загрожує. З будь-якими розбіжностями розберемося згодом. Вся наша країна — це різні українці, ми можемо дозволити собі бути різними, бо ми вільний народ. Але ми єдині. Намагайтеся у будь-який спосіб ухилитися від насильницької мобілізації. Це збереже вам життя».

Але коли дивишся на судові процеси, виявляється, що вам нічого не загрожує від міністра оборони Резнікова, — не зовсім реальність.

Показова історія, яку розповідає у соцмережі правозахисниця Олена Луньова. Мешканець окупованого Донецька Руслан Михалєв, 32 роки, шахтар. Каже, що був примусово мобілізований на автобусній зупинці, коли їхав додому.

«Стояв на зупинці, їхав із роботи. Під'їхали двоє та забрали в машину, комендатура. Повезли до військкомату, нікого не випускали, оформляли документи. Потім посадили в автобус та повезли на м'ясокомбінат. Після чого нас повезли до села Кутузівка Харківської області. Там два мої знайомі втекли... Ми втекли теж, сховалися в підвалі. І 27-го числа у квітні ми здалися Збройним силам України».

Що показово — у Михальова з дитинства проблеми із зором та довідка про непридатність до військової служби, але це не завадило призвати його на посаду стрільця. Послідовність дій начебто зрозуміла і її не заперечує слідство: «примусово мобілізували» — «утік» — «ховався» — «здався». Але за таку війну стрільця Михальова прокурор попросив у суду 12 років позбавлення волі. Знаєте, скільки дали Микиті Баєнко, з історії якого ми почали розмову? 15 років в'язниці. Видання «Судовий репортер» зазначає, що й інші справи щодо полонених із Донбасу також розглядав Вінницький міський суд. Більшість уже засуджена, покарання однакове — 15 років позбавлення волі.

З одного боку, суддю можна по-людськи зрозуміти: дай м'який вирок, і в соцмережах почнуть миттєво шукати «зраду», а то й звинуватить у куррупції. Так спокійніше. З іншого — «усім по 15 років» — не дуже мотивує «мобіків» здаватися в полон! Звичайно, за умови, що це буде реальний термін, який потрібно провести у в'язниці. А ось у цьому є сумніви. Проста деталь. У суді всі обвинувачені наполягають на швидкому розгляді справи та проти своїх «15 років» не протестують. Та сама історія Микити Баєнко... Була можливість вирок оскаржити, але після його оголошення він сказав, що цього робити не буде. І можна припустити, що є якась неформальна домовленість.

Наприклад, ми зараз дамо великий термін, але згодом відразу обміняємо.

Це начебто й виглядає логічним. Багато «мобіків» хочуть повернутися додому — до сім'ї, до рідних, а український суд демонструє «всю суворість закону», оголошуючи великі терміни та уникає питань у суспільстві — мовляв, «чому такі м'які вироки для зрадників».

От тільки якщо засуджених обмінюватимуть, то що на них чекає далі? Новий незаконний заклик, знову війна? А може, новий термін за зраду так званої батьківщини — ОРДЛО, але вже не Україні, а на окупованих територіях? А якщо мобік «не стріляв, не вбивав, одразу здався» і не хоче назад в окупацію — що з такими роблять чи робитимуть?

Запитань багато — і вони стосуються величезної кількості людей. Це не якісь окремі випадки. За різними даними, з території ОРДЛО призвали — тільки вдумайтеся — близько 40 тисяч чоловіків. Їхній вік від 18 до 65 років. Верхню планку призовного віку підняли нещодавно. З початком активної фази війни всім потенційним призовникам заборонено виїзд. Тобто втекти від призову, що в Україну, що навіть до Росії практично неможливо. Утім, в Україну виїхати важко було й до війни.

Чи є можливість, як то кажуть, «відкосити» від призову? Є, але лише теоретична. Інструкція «як відкосити» — а її публікували — це своєрідний «кодекс підпільника». Лягти «на дно», нікуди не виходити, міняти адреси, уникати отримання повісток, не відповідати на дзвінки з «військкомату», змінити номер телефону або тимчасово припинити користуватися старим. Ну а на практиці… уникнути призову практично неможливо. Крім того, «ухилист» може опинитися у місцевій в'язниці чи взагалі — без «суду та слідства» потрапити, як то кажуть, «на підвал». Виходить, що у мешканців окупованих територій не такий уже й великий вибір — «в'язниця чи в'язниця». І це за умови, що на війні пощастить вижити.

Про те, як ставляться до «мобиків», російські військові — свідчень чимало. Найчастіше мобілізованих використовують як «живця» для виявлення вогневих позицій ЗСУ. Але бувають і виняткові випадки.

З останньої — перехоплення розмови, в якій обговорюють загибель бійців другого батальйону першого армійського корпусу так званої «народної міліції ДНР»:

«Пацани стояли десь під Бердянськом. Не отримували ні зарплату, ні #уя. Я так зрозумів, толком їх і не годували. А потім їх кинули кудись на передок. Вони там стояли мовчки, мовчки стояли, почали назад відходити... Потрапили на росіян. Росіяни їх роз'ї#ошили... Ось тобі армія, прикинь».

Зрозуміло, що про точну кількість убитих у цій ситуації не говорять ні в Росії, ні в окупованому Донецьку.

Є історії, і коли люди начебто діяли добровільно, підписували контракт, але робили це — щоб уникнути мобілізації, щоб на вулиці «не схопили». Ось один із полонених на допиті розповідає, що маючи три судимості, мав «відправитися в тюрму і вчетверте». Але тут запропонували — свобода в обмін на контракт. І «вічний ув'язнений» став співробітником так званої «народної міліції». Її ефективність взагалі сумнівна. Коли час настав воювати, цю людину постійно затримували за пияцтво, востаннє затримали вже бійці ЗСУ. Але суд під один гребінець дає всім майже однакові терміни. Безперечно, участь у війні на боці Росії або — назвемо їх так — «формувань ЛДНР» — це злочин. Але чому вироки однакові і такі? Адже обставини примусово-добровільної мобілізації, попадання чи здавання в полон у принципі не можуть бути у всіх однакові.

Кожен має свою історію.

Хтось принципово вбивав за «руський мир», а хтось дбайливо зберігав український паспорт і весь час чекав на своїх, але обидва опинилися в окопах на передовій. І обом у результаті дали той самий термін. І якщо все це робиться «під обмін», то чому таких обмінів немає? І потім примусовий заклик відбувається не десь там у Росії чи Білорусі, а на окупованих територіях. І якщо ми хочемо, щоб люди за першої ж нагоди здавались — як усі ці гучні вироки цьому сприяють? І я тут не про тих, хто свідомо вчиняє військові злочини. А про людей, до яких «на тій стороні» вже поставились несправедливо. І які чекають справедливості тут .

Ця війна — адже вона ще й за те, щоб не бути як Росія, не стати Росією . Адже вона не тільки за територію, а й за цінності, за свободу...

Давайте — хоч б що не відбувалося — і про це теж не забувати.

Підписуйтесь на канали «Мацука сообщает» в YouTube та Telegram.