Звільнили Харківську область, б'ються за рідну Луганщину. Історія бійців 81-ї бригади ЗСУ

Життя в окупації та подальша боротьба за свободу — так можна описати історію бійців 81-ї окремої аеромобільної бригади Збройних сил України, з якими поговорили «Новини Донбасу». Для жителів сходу України війна розпочалася далекого 2014 року, коли бойовики «ДНР» та «ЛНР» розпочали силове захоплення Донецької та Луганської областей.

Відправили «на підвал»

На той час ще зовсім юному і не розуміючому, що відбувається в його рідному місті Лисичанську, бійцю під позивним «Гром», не пощастило потрапити до катівні, облаштованих в одному з підвалів скляного заводу. Згодом підлітка з його товаришем перевели в інший підвал — у будівлі СБУ, де їх часто били.

«Приблизно кожні півгодини-годину заходили і били всіх, хто просто траплявся під руку. З приводу без приводу — не було в них настрою, от і все. Скажімо так, вони вважали це якимись профілактичними заходами, незважаючи взагалі на права людини», — згадує «Грім».



Все це підліткам доводилося терпіти лише за те, що вони не дотримувались незаконної комендантської години й «не так дивилися» на «ополченців». У ті дні дуже багато проукраїнськи налаштованих громадян і просто тих, хто не був готовий терпіти свавілля з боку загарбників, потрапляли «на підвал», а бувало взагалі пропадали безвісти.

Але «Грому» пощастило обійтися лише переляком та синцями, а ось його друга поставили до стінки та пообіцяли розстріляти. Так звані ополченці, зачитуючи «вирок» із порожнього аркуша паперу, вистрілили у хлопця — благо, лише в ногу. Кинувши зеленку та бинти, наказали йому перемотати рану.

Зі схожої ситуації довелося викручуватися уродженцю села Горське, яке знаходиться поряд із Лисичанськом — «Тихому». Він разом із «Громом» служить в одному мінометному розрахунку. У період окупації чоловікові не пощастило опинитися у місті Первомайську, де його також хотіли розстріляти. Але «Тихий» знав місцеві стежки та зміг уникнути погоні.

Боєць 81-ї бригади ЗСУ «Тихий». Фото: Новини Донбасу

Родом із Луганщини

Кожен із цих бійців повною мірою відчув на собі, що таке «руський мір» і з яким злом доведеться боротися. Але серед їхніх побратимів є й ті, кому довелося рости поряд з окупованими територіями та постійно бачити опір української армії російським загарбникам. І це викликало в них бажання стати військовими. Наприклад, бійці з позивними «Ярий» та «Одіссей» — хлопці також народилися на Луганщині й завжди мріяли бути військовими. Щойно їм виповнилося по 18 років, підписали контракт із ЗСУ.

За півтора року повномасштабної війни молоді люди встигли взяти участь як в оборонних операціях, так і у визволенні Харківської області. Хоча зараз 81-а окрема аеромобільна бригада утримує позиції поблизу Білогорівки Луганської області, її бійці згадують, як для них починалася ця велика війна і що їм довелося пережити.

«Зустрічали ми війну у Сєвєродонецьку та Лисичанську. Там не було таких жорстких бойових дій, ми туди приїхали, побули кілька днів, виконали своє завдання та поїхали назад. Після цього поїхали до Ізюма. І потрапили там у жорстокий заміс. Насамперед ми зайшли на блокпост, ми тримали два мости. Їх там лише три: один пішохідний та два з проїжджою частиною. Простояли якийсь час там і після якогось моменту, росіяни почали трохи сипати. А потім почалося дуже жорстко», — згадують бійці «Зодіак» та «Привид».

Вони також родом із Луганської області, але історія їхньої кар'єри в армії відрізняється. «Привид» у 2014 році покинув університет та пішов на контракт. Він не зміг змиритися із силовим захопленням його міста. А ось «Зодіак», бувши співробітником однієї із заправок, отримав повістку і був змушений підписати контракт.

Оборона Ізюму

До масштабів такої війни ніхто з бійців не був готовий. Хоча загальна підготовка у військах проходила, але й довелося багато вчитися вже на полі бою. Особливо коли тривала оборона Ізюму проти ворога, який не шкодував сил та ресурсів для досягнення своїх цілей. Щоночі місто бомбардували літаки та обстрілювала артилерія.

«Вони були більш мотивовані, ніж зараз. І їх було більше, приблизно, вдвічі більше. За технікою перевага просто колосальна. Там їхав не один танк і не один БТР і не одне БМП, там було все. Ще й авіація згори підтримувала. Виходили й збивали [переносними зенітними ракетними комплексами] "Іглами" літаки, знімали потім пілотів тих з дерев, бо висіли там і доводилося ходити та забирати їх. Також [безпілотники] "Орлани" залітали й скидали нам гранати та все інше. І це підкріплювалося мінометами», — згадують «Зодіак» та «Привид».

Боєць 81-ї бригади ЗСУ «Зодіак». Фото: Новини Донбасу

Військовослужбовцям 81-й бригади довелося тримати оборону в нерівному бою під обстрілом такої інтенсивності, що вони не могли підняти голову перші 2-3 години. Пізніше бійці зв'язалися з командуванням та сказали, що на них йде техніка. Було вирішено відступити за один із мостів і пізніше підірвати його. Не давши цим російським військам нарощувати темп наступу. Але щойно солдати перебігли через цей міст, артилерія вдарила біля нього і сталася детонація закладених мін.

Через нестачу протитанкових засобів ворожа техніка пішла сусіднім мостом. Тому другий дорожній міст довелося також підірвати та розпочати оборону останнього пішохідного мосту.

«Перші дні ми у його районі і спали, і ховалися, і воювали. Піхота не наважувалася через нього переходити на початку, працювали БМП, БТРи і все інше. Коли місто вже дуже сильно розбили, нам уже буквально не було де сидіти. Я з побратимом перебіг до однієї з будівель, спостерігав із підвалу. Наступного ранку в будівлю вдарив танк і товариша засипало. Знесло буквально п’ять поверхів однієї сторони будинку», — розповів «Зодіак».

Люди в Ізюмі були заблоковані російською армією і їм доводилося ховатись у підвалах тижнями, поки ЗСУ утримували оборону міста і не давали вийти на трасу до Слов'янська. Війська РФ, скориставшись своїми варварськими методами ведення війни, дочекалися на момент, коли українські військові вже не могли тримати оборону.

«Нас і місто тоді оточили й доводилося бігати та хоч десь відрізати фланги, щоб можна було вийти з міста. Якраз на одній із цих операцій, відбиття штурму, трохи мене зачепило і я поїхав до шпиталю», — згадує «Привид».

Боєць 81-ї бригади ЗСУ «Привид». Фото: Новини Донбасу

Хлопець неодноразово потрапляв до шпиталю, але його мотивація та бажання боротися за рідну землю були незмірно вищими, ніж можливість піти в запас. Поки «Привид» відновлювався від отриманих травм, ЗС РФ просувалися вулицями Ізюма. Це трапилося через зраду місцевого мера-колаборанта.

«Коли нам одного дня сказали, що ми виходимо звідти, ще було завдання звідти вийти. Нам так і сказали: якщо бачимо противника, то спочатку виявляємо де він, знищуємо, а тільки потім рухаємося далі. І в окрузі були сигнальні ракети. Нам, мабуть, пощастило, що в них або не було зв'язку, або незрозуміло що. Але за нами, дякувати Богу, нічого не прилітало і ми вдало звідти вийшли», — розповідає «Зодіак».

«Буквально за два тижні оборони міста його просто стерли з лиця землі. Після того, як ми відкотилися від Ізюма, ми зайняли свої межі біля села Богородичне на Донеччині, там трималися все літо. Потім пішли, як то кажуть, у контратаку. За час, як ми оборонялися, ворога ми трохи вимотали, та він не очікував, що ми так різко ломанемось», — додає «Привид».

Визволення Харківщини

Розпочалася Харківська операція, яка стрімко розвивалася та дала можливість ЗСУ за короткий проміжок часу вибити росіян майже з усієї території Харківської області. І за п'ять місяців окупації, 10 вересня, в Ізюмі знову підняли прапор України.

Звичайно не обійшлося і без жахливих знахідок: масові поховання мирних жителів, тортури у підвалах будинків, люди, які зникли безвісти.

Тільки Харківською областю просування сил оборони не закінчилося, вони також звільнили всю північну частину Донецької області. Рухаючись від Богородичного та Святогірська у бік Лимана, ЗСУ поступово почали оточувати війська РФ.

Робота мінометників 81-ї бригади ЗСУ в Луганській області. Фото: АрміяInform

«На Донеччині, в селі Олександрівка, ми поїхали на штурм. Коли ми їхали на БТР, з боку ворога був постріл із РПГ та постріл із танка. Після цього прозвучало: " Десант, земля! " . Усі зайняли свої бойові позиції. Того Т-72 було знищено, після чого ми зайняли оборону», — згадує боєць під позивним «Одіссей».

Зайнявши вигідні рубежі, бійці 81-ї бригади почали шукати слабкі місця в обороні супротивника, але російські сили все ще мали надію повернути втрачені позиції. Проводили штурми у напрямку Святогірська, але все безуспішно. Відбивши всі атаки, ЗСУ не лише змогли стримати тиск, а й також взяти Лиман в оточення. На жаль, частині військ ЗС РФ таки вдалося втекти, забравши з собою все награбоване.

Повернення на батьківщину

Після вдалої Харківської операції 81-а бригада зайшла до Луганської області. Тим самим піднявши бойовий дух солдатів на новий рівень.

«Я чесно був радий, що приїхав на Луганщину до себе на землю. І зараз у мене ще більша мотивація там перебувати. І там виганяти ворога зі своєї землі, звільняти свою Луганщину. Зараз дуже напружено, ворог теж розуміє, що незабаром він поїде додому. Намагаємось усіма силами їх видавлювати звідти, виганяти», — розповідає «Привид».

Допомагає у деокупації трофейна зброя, яка щодня завдає по колишнім власниками болючих ударів.

«Щодо озброєння, до російського "ленд-лізу" у нас був 82-й калібр міномета, після російського "ленд-лізу" — 120-й міномет, радянського виробництва, три штуки. Щодо роботи по живій силі, вони йдуть натовпом. Це жахливе видовище з людської точки зору. Якщо згадати, що це ворог, то жаль пропадає від слова зовсім. Були цікаві випадки, коли від прильоту 120 мм міни падали дерева, їх придавлювали. Плюс прямі попадання в піхоту, ми вже перестали рахувати давним давно», — підкреслює «Грім».

Боєць 81-ї бригади ЗСУ «Грім». Фото: Новини Донбасу

«На цей момент, останні пів року, робота як би однакова: ми тримаємо один рубіж. Але теж є свої нюанси — головне не позіхати і вчасно, як кажуть, сховатися в нору. Бо якщо ми потрапляємо, то відповідь дуже сильна», — додає «Тихий».

Носити міни по 800 метрів у будь-яку погоду та час, а потім їх споряджати та заряджати міномет допомагає «Ярий». Попри свій досить юний вік, хлопець уже звик до цих труднощів, а бажання вигнати ворога з рідної землі не поменшало.

«Як почалася повномасштабна війна, стало більше мотивації служити і захищати свою країну, будинок… Який забрали окупанти. Який хочеться якнайшвидше повернути і жити у себе вдома, у своєму рідному місті», — каже боєць.

Повертати додому доведеться не лише території, а й мешканців, які там залишились. А от як знову зустрічатимуть ЗСУ, у «Грома» свої припущення.

«Тут місцеве населення, що залишилося там, досить-таки зомбоване пропагандою. Ось є люди, від яких реально я не очікував, а за фактом сталося те, що після окупації вони здавали, хто де живе з військових. Здавали імена та прізвища родичів, усіх здавали. Тому я вважаю, хто був із проукраїнською позицією — 80% виїхало і 20% залишилося. Але вони змушені просто мовчати, бо вони в меншості. Там закон не діє, там діє просто свавілля», — каже Грім.

У «Тихого» схожі думки. Згадуючи весь жах, який відбувався під час окупації 2014 року, чоловік вважає, що проживши ще за Радянського Союзу, він більше не хоче бачити росіян. А все, що робиться в Росії, — це повернення в минуле століття. Тому чоловіки борються за свободу та суверенітет України з думкою, що ця війна стане останньою в історії їхнього рідного краю. А зайшовши до своїх міст, у них більше не буде колаборантів і тих, хто чекав на «руський мір».

«Коли зайдемо, ми не будемо запитувати, які у них позиції. Вони просто мають прийняти той факт, що суверенітет України збережений. Те, що це є українська територія. Кому не подобається, нехай їдуть. Ніхто не проти. Щодо їхньої позиції, у 2014 році вони чудово "перевзулися" один раз — "перевзуються", я думаю, і вдруге. Це дуже сумно. Я дуже сподіваюся на відповідні структури, які проведуть якісну роботу, щоб таких людей виявити та вчасно знешкодити. Щоби таких ситуацій в Україні більше не повторювалося», — розмірковує «Грім».

Як підсумок, найбільше постраждали і продовжують страждати саме східні області України, ті люди яких так затято намагаються «звільнити» росіяни. І у повномасштабній війні для наших співрозмовників не стали сюрпризом масові руйнування та поховання у населених пунктах, які побували в окупації. Адже деякі з них відчули, що таке «руський мір».

Мені дуже боляче дивитися на свою рідну землю, на те, що з нею відбувається, коли прийшов "руський мір". І це дуже страшна трагедія для всього українського народу: де вирують бої, там знищення міст і людей», — резюмував «Одіссей».