Норма, в якій дякують за воду: як деградують українські міста під контролем РФ

Ще один рік мешканці захоплених частин Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей прожили в умовах, які дедалі менше схожі на «тимчасові труднощі» і дедалі більше на стійку систему виживання. До кінця 2025 року стало очевидним: війна не закінчується, а окупація перетворюється на довгу реальність, де базові потреби — житло, вода, медична допомога стали недоступною розкішшю.

Житло: «безхазяйне» як вирок

Сотні відеозвернень до Володимира Путіна, записаних жителями окупованих територій, цього року побили рекорди. Люди просять не про політику, а про найпростіше — дах над головою, воду з крана, можливість лікуватися.

«Чого вони хочуть від Нового року — миру, стабільності. Про політичні гасла не йдеться. Люди втомилися від війни, вони хочуть, щоб тут не було військових, щоб усе це мілітарне було від них якомога далі, щоб просто цим людям дали спокій», — говорить редакторка сайту «Реальна газета» Олена Фетісова.

Одна з найболючіших тем — житло. В окупованому Маріуполі люди вже четвертий рік просять надати їм дах над головою. Замість компенсацій за зруйновані будинки їм пропонують так зване «муніципальне» або «безхазяйне» житло — квартири загиблих, тих, хто виїхав, або тих, хто не переоформив документи за російськими правилами.

«Маріупольці розуміють, що це, загалом, не їхня власність. І дуже часто є ситуації, коли люди просто відмовляються від такого житла. Але альтернативи цьому немає, і окупанти в принципі запропонувати нічого не можуть», — зазначає випускова редакторка сайту 0629.com.ua Альона Калякіна.

Паралельно в місті активно будують нові будинки, але квартири в них продаються за іпотечними програмами РФ. Для людей, які втратили все, така іпотека недоступна. У результаті з’являються нові квартали, а корінні жителі залишаються без житла і без стабільної роботи.

«Дуже часто можна зустріти звернення людей щодо невиплати або заборгованості зарплат. Робота здебільшого тимчасова — домовилися, попрацювали і на цьому все. Це сфера обслуговування та будівництва», — говорить Калякіна.

Схожа ситуація складається й в інших населених пунктах Донецької області, формуючи атмосферу постійного страху й невизначеності.

Луганщина: знесення житла без переселення

У Луганській області окупаційна влада оголосила про знесення так званих «аварійних будинків». Однак куди і коли переселять людей — невідомо. Обіцянки завершити процес до кінця 2025 року так і залишилися словами.

«Я спілкувалася з жителями будинків, які називають аварійними. Насправді це забудови 40-х років — старі, але добротні, теплі, з високими стелями. Люди розуміють, що аналогічного житла їм просто не дадуть, бо такого вже не будують», — пояснює Олена Фетісова.

Нове будівництво в Луганську здебільшого обмежується об’єктами, закладеними ще до 2014 року. Після заморожування їх тепер видають за «досягнення», продаючи квартири в іпотеку та заробляючи на інвестиціях українських будівельних компаній.

«Таких випадків, щоб після 2022 року знайшли місце, викопали котлован і збудували новий будинок, ще не було. Зате щодня лунають наполеонівські плани — IT-кластери, десятки ЖК і басейнів. Реальних прикладів немає», — говорить Фетісова.

Вода за графіком — або без неї взагалі

Майже весь 2025 рік окупована Донецька область живе в умовах жорсткого дефіциту води. У Донецьку, Макіївці та Маріуполі воду подають за графіком — інколи раз на кілька днів, а інколи й раз на тиждень.

«У Макіївці люди воду не отримують буквально тижнями. Якщо в Маріуполі її дають за графіком через день, то там ситуація ще гірша», — розповідає Альона Калякіна.

На Луганщині проблему пом’якшують підземні джерела, але в шахтарських районах дефіцит води тягнеться роками й став предметом політичних спекуляцій.

«Антрацит, Хрустальний, Сорокине і раніше жили з подачею води раз на три дні, а тепер — раз на тиждень або ще рідше. Люди купують воду, а російські сили піаряться на цьому», — говорить Олена Фетісова.

Після руйнування Каховської ГЕС ситуація погіршилася й в окупованих містах Запорізької області — Бердянську та Мелітополі. Централізоване водопостачання так і не відновили.

Люди носять воду у відрах і баках, підіймаючи її на п’ятий, сьомий, дев’ятий поверх. Якість води часто викликає занепокоєння: каламутна, із запахом, інколи з бактеріями. Її використовують для технічних потреб, а пити — бояться.

«Окупаційна адміністрація навіть не обіцяє розв'язати цю проблему. Людям обіцяють, щоб вода хоча б інколи була. І люди кажуть дякую», — зазначає Фетісова.

Медицина: черга як діагноз

Третя ключова проблема — медицина. У Маріуполі та інших окупованих містах система охорони здоров’я деградує з кожним роком. Не вистачає лікарів, обладнання й ліків, лікарні працюють із перевантаженням.

«Пенсіонери, люди з інвалідністю шикуються в черги, щоб просто записатися. Потім ще одна черга — під кабінетами спеціалістів. Про це намагаються не говорити, це приховують», — говорить Олена Фетісова.

Лікарі звільняються, а ті, хто залишився, працюють по кілька ставок без вихідних. Можливість виїхати на лікування до Росії є лише в одиниць. Для більшості єдиний варіант — поїздки до Донецька, наприклад, в онкодиспансер, що потребує грошей, яких у людей немає.

«Усе дуже дорого. Пів пенсії витратила. Квиток туди 600 рублів і назад 600. А ще ліки треба купити», — розповідає жителька Маріуполя.

Медична допомога в окупації перестає бути правом і перетворюється на лотерею — усе залежить від грошей, зв’язків і удачі.

Ілюзія турботи та звернення «наверх»

Загальний настрій серед жителів — розчарування в місцевих окупаційних адміністраціях і водночас наївна надія на «Росію» і особисто Путіна.

«Люди вважають, що Путін не знає, що відбувається. Тому записують відеозвернення: “Володимире Володимировичу, допоможи, бо немає сил”. Це і про житло, і про воду, і про роботу», — говорить Альона Калякіна.

Водночас жодне з цих звернень так і не отримало реального зворотного зв’язку.

«У Луганську роблять вітринні ремонти: парк відремонтували під камери, подякували “шеф-регіону”, а потім забули й не підтримують. Це показуха», — підкреслює Олена Фетісова.

До кінця 2025 року стало зрозуміло: житлова криза, водний дефіцит і розвал медицини — це не окремі проблеми, а елементи однієї реальності. Реальності тривалого життя в окупації, без захисту власності, без упевненості в завтрашньому дні й без базових умов для нормального життя.